Цитаты из книги «Зачарована Десна»

Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь – в дубовій, вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двойним життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите.

І я примовкав, а Тарас тоді, дідів батько, брав мене на руки і розповідав про Десну, про трави, про таємничі озера – Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро.

Сей слід тютюновий висітиме колись в моїх картинах про рідну Землю, де складатиме дід свої мозолики на білій сорочці востаннє під яблунею серед яблук і груш, а тим часом іду я, засмучений хлопчик, до старого коваля спокутувати свій перший гріх.

Ні один, мо', нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити в світі? От тоді-то вперше в житті і я рішив творити добрі діла. «Не буду, – думаю, – їсти скоромного цілий тиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до церкви». Далі я подумав, дивлячись на ластівок: «От, коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами й хлібом, аби тільки ластівка бачила, на які діла я здатний, і розказала Ісусу Христу». Але ластовенята не падали. Пороззявлявши роти, вони пищали, а в кублі наді мною їхні батьки невпинно літали й носили їм комах. «Що ж його ще зробить? – думав я, залишивши ластівок. – Піду на вулицю шанувати великих людей. Дід казав, що за це прощається багато всяких гріхів на тім світі. Піду знімати перед ними шапку й казати «драствуйте». Шапка якраз оказалась у човні. Це була старенька дідова шапка. Тепер уже нема таких шапок. Не шиють, та й колодок таких вже нема. Вона була товста і своїм видом дуже нагадувала

Дід Захарко був коваль, хоча я ніколи не бачив, аби він щось ковав. Все моє життя він ходив повз нашу хату з цілим снопом вудок і так гупав чобітьми, що ми прокидались вночі, як од грому, коли він повертався часом з риби. В нього були великі чоботи і такі важкі ноги, що під ним неначе згиналась земля. І ходив він, трохи неначе присідаючи, як на сіні чи на ступі. Борода в нього була, як і в нашого діда, зовсім уже сива, тільки посередині, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим квачем.

Чого тільки не насадить було наша невгамовна мати

Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу.

Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим.

нетлінною у стомленій уяві. Святая, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.