3) «Звернення до радянського народу», у якому, по-перше, ситуація в СРСР характеризувалася як «криза влади», зумовлена хаотичним сповзанням економіки до ринку, що викликало вибух регіонального, групового та особистого егоїзму; по-друге, стверджується, що руйнація єдиного народно-господарчого комплексу призвела до різкого падіння життєвого рівня населення; по-третє, обґрунтовувалася теза про те, що в разі не застосування термінових та рішучих заходів по стабілізації країну чекає голод, новий виток зубожіння, масові прояви стихійного невдоволення.

19 серпня 1991 р. група змовників з числа керівників союзних структур, ізолювавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, фактично захопила владу у країні.

4) «Постанова ДКНС № 1». Зміст цього документу був націлений на блокування будь-якої протидії ДКНС (розпуск усіх владних структур, воєнізованих формувань та визнання недійсними законів і рішень, які суперечать Конституції СРСР; призупинення діяльності політичних угруповань, що «перешкоджають нормалізації ситуації», заборона мітингів, демонстрацій та страйків, встановлення контролю за засобами масової інформації) та забезпечення підтримки (проголошено гасло об’єднання «усіх здорових сил» з метою «покласти кінець нинішньому смутному часу»).

За спиною ДКНС стояли реакційні сили у керівництві КПРС, хоча формально до його складу не увійшов жоден компартійний функціонер і в ньому домінували представники воєнно-промислового комплексу та силових структур. Показово і знаково, що з усіх зарубіжних керівників переворот в Москві підтримали тільки Ясір Арафат, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою»^[55].

За рішенням ДКНС до столиці було введено Таманську мотострілкову та Кантемирівську танкову дивізії (362 танки, 140 бойових машин піхоти, 148 бронетранспортерів, 430 важких армійських грузовики, 3809 солдат та офіцерів)^[56]. Крім того, у розпорядженні ДКНС у Москві перебували Тульська повітряно-десантна дивізія, елітний підрозділ «Альфа», загони міліції особливого призначення, окрема дивізія особливого призначення ім. Дзержинського.

Показово і знаково, що переворот в Москві підтримали тільки Ясір Арафат, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою».

Муаммар Каддафі

Саддам Хусейн

Ясір Арафат

Центром протистояння між консервативними лідерами ДКНС та ліберальними силами в особі керівництва РРФСР стала Москва. Б. Єльцин та його оточення у гранично короткий термін зробили цілу низку принципово важливих кроків, направлених проти заколотників.

По-перше, було розгорнуто масштабну інформаційно-викривальну акцію, що мала на меті дискредитувати ДКНС, довести його антиконституційність. Акцент робився на неправомірності відсторонення М. Горбачова від влади. Російська сторона запропонувала взяти на себе всі валютні витрати для проведення у триденний термін медичного огляду Президента СРСР за участю експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я.

По-друге, організовано оборону Білого дому. На заклик Б. Єльцина відгукнулося, за різними джерелами, від 4 до 90 тис. добровольців, які протягом усього терміну протистояння утворювали так зване «живе кільце» захисників, що було потужним стримуючим фактором для ДКНС. Білий дім захищали 6 застав та 16 барикад, у приміщенні знаходилося 1500 ополченців, 300 озброєних професіоналів, 300 «афганців»^[57].

По-трете, одразу ж після утворення ДКНС керівництво РРФСР прийняло рішення про створення ешелонованої структури опору. З метою створення опорної бази у Свердловську для боротьби із заколотниками, туди терміново виїхав О. Лобов, призначений головою резервного уряду, міністр закордонних справ А. Козирев вилетів до Парижу для організації міжнародної підтримки Росії.

По-четверте, Б. Єльцин, з одного боку, намагаючись максимально послабити вплив кремлівських змовників, з іншого – користуючись моментом і діючи на перспективу, прийняв низку указів, що максимально концентрували владу у його руках. Указ Президента Росії № 61 підпорядковував усі органи виконавчої влади Союзу РСР «обраному народом президенту РРФСР», а Указ № 64 оголошував Б. Єльцина командуючим збройними силами СРСР на території Росії. Реагуючи на активну протидію керівництва Росії, виконуючий обов’язки Президента СРСР Г. Янаєв кваліфікував укази Президента РРФСР як такі, що не відповідають Конституції СРСР і на цій підставі не мають юридичної сили.

Б. Єльцин, намагаючись максимально послабити вплив кремлівських змовників, користуючись моментом і діючи на перспективу, прийняв низку указів, що максимально концентрували владу у його руках.

Активні дії керівництва РРФСР, направлені проти ДКНС, різко контрастували з реакцією лідерів решти союзних республік. Н. Назарбаєв, Л. Кравчук, О. Акаєв та інші у своїх публічних виступах зробили ставку на тактику вичікування, не засудивши ні саму появу ДКНС, ні запровадження надзвичайного стану. В основі такої позиції значною мірою лежало бажання дистанціюватися на деякий час від московських подій і, зберігши суверенітет, вступити в діалог з ДКНС в якості рівноправного партнера. Разом із тим, частина лідерів досить крупних регіонів – Татарстану, Краснодарського краю, Ростовської, Самарської та Ліпецької областей відкрито підтримали заколотників.

Досить пасивною у ставленні до ДКНС була і позиція громадськості СРСР. На заклик Б. Єльцина розпочати загальний політичний страйк у Москві не відгукнулося жодне (!) підприємство, російське керівництво підтримали лише шахтарі – у Кузбасі застрайкували 16 шахт та розрізів зі 101. Низка мітингів та демонстрацій пройшла у республіках. Втім, у цілому реакція населення на дії ДКНС була досить пасивною: за даними КДБ у страйках та мітингах в цілому по країні взяло участь не більш як 150–160 тис. осіб^[58].

За цих обставин (вагання та непевність змовників, відсутність у їхніх лавах чіткого лідера, вичікувальна позиція більшої частини республіканських керівників, організаційна слабкість демократичних сил в регіонах, пасивність основної частини населення) вирішальну роль відігравали вміння рішуче діяти, концентрувати сили на вузлових напрямах, грати на слабких сторонах супротивника. Саме ці принципи і поклав в основу своїх дій Б. Єльцин.

20 серпня у другій половині дня у Генеральному штабі обговорювалося питання про штурм Білого дому. Після проведеної напередодні рекогносцировки генерали – заступник командувача ВДВ О. Лебедь, командир «Альфи» В. Карпухін, заступник командувача Московським військовим округом А. Головньов доповіли, що з воєнної точки зору оволодіти цим об’єктом нескладно, однак будь-які силові дії на підступах призведуть до масштабного кровопролиття. Не зважаючи на це, О. Лебедю було віддано наказ готувати комплекс заходів, направлених на блокування приміщення Верховної Ради Росії. Загальний план штурму Білого дому отримав назву Операція «Гром». Початок штурму було призначено на 3 години ночі 21 серпня^[59]. Вночі стало відомо, що «Альфа» від участі у операції відмовляється, Дзержинська і Тульська дивізії не прибули на місце дислокації, а бригада спецназу «Теплий Стан» «взагалі кудись зникла»^[60].

О. Лебедь. Поштова марка ПМР

Свою роль у такому розвиткові подій відіграв своєрідний «армійський синдром», суть якого полягала у небажанні армії та її керівництва після кривавих подій у Тбілісі, Баку та Вільнюсі, брати участь у силових діях проти мирного населення. Під тиском обставин і присяги військовослужбовці погодилися виконувати роль своєрідного важеля психологічного тиску у серпневих подіях, проте реально застосовувати зброю і проливати кров не мали бажання. Після того як в ніч з 20 на 21 серпня у тунелі на перетині Садового кільця і Калінінського проспекту під час спроби збудженого натовпу зупинити колону бойових машин загинуло троє молодих людей (Д. Комар, В. Усов, І. Кричевський), колегія Міністерства оборони СРСР прийняла рішення про виведення військ з Москви, скасування підвищеної бойової готовності, рекомендувала міністру оборони терміново вийти зі складу ДКНС. Фактично це означало остаточний провал заколоту.

21 серпня до Форосу майже одночасно прибули дві делегації – ДКНС (Д. Язов, В. Крючков, О. Бакланов, А. Лук’янов та ін). і російського керівництва на чолі з О. Руцьким та І. Силаєвим. М. Горбачов відмовився зустрічатися з путчистами, яких невдовзі було заарештовано, і повернувся до Москви.

Серпневі події 1991 р. викликали серйознi змiни у державному i суспiльному життi країни, надзвичайно посиливши центробiжнi тенденцiї в СРСР. Точний і лаконічний діагноз суті і наслідків путчу поставив народний депутат СРСР Г. Бурбуліс: «Після ГКЧП ми втратили будь-які шанси договірного процесу. ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи»^[61]. У цьому контексті закономірно, що до кінця жовтня 1991 р. офіційно проголосили про свою незалежність ще 9 радянських республік. Цей процес став не лише одним з переконливих свідчень фактичного краху перебудови в СРСР, а й важливим фактором наступної остаточної дезінтеграції Радянського Союзу.

Окремої уваги та аналізу заслуговують серпневі події 1991 р. в Україні.

Картину початкового етапу протистояння в умовах путчу дають спогади Л. Кравчука, В. Варенникова та Б. Шарикова^[62]:

Г. Бурбуліс: ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи».

19 серпня о шостій годині ранку Л. Кравчуку зателефонував С. Гуренко:

– А знаєш, що в Москвi переворот?… У Києві знаходиться представник ГКЧП, генерал В. Варенников, i вiн хоче з нами зустрiться.

Далі у розмові з Л. Кравчуком С. Гуренко спробував одразу продемонструвати новий розклад сил і запропонував зустрітися з В. Варенниковим у приміщенні ЦК КПУ. Як досвідчений політик, Леонід Макарович одразу все зрозумів, і вирішив уже на цьому етапі зайняти певну позицію: «Станiслав Iванович, справа в тому, що держава уособлюється Верховною Радою, а я голова Верховної Ради. Якщо В. Варенников хоче зустрiтися, то зустрiнемся в моєму кабiнетi у Верховнiй Радi».

Коли Л. Кравчук був уже в дорозі йому зателефонував Б. Єльцин: «Леонид Макарович, вот я все время звоню к Горбачову – меня не соединяют. Может вы позвоните, может вас соединят? Вы ж на Украине, Крым в общем». Прибувши до Верховної Ради Леонід Макарович спробував дозвонитися у Форос. І отримав відповідь делiкатним жiночим голосом: «Михайла Сергiйовича немає, вiн просив його не турбувати». Тоді Л. Кравчук зв’язався з Б. Єльциним: «Борис Миколайович, така ситуація, і мене, не з’єднують», на що Борис Миколайович відповів: «Ну, все ясно».

Невдовзі до кабінета Голови Верховної Ради зайшли В. Варенников, представники воєнного керівництва – командуючий Київським вiйськовим округом В. Чечеватов, заступник командувача Київського військового округу генерал-лейтенант Б. Шариков, та партійного – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко i перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР К. Масик.

– Ви знаете, що відбулося у Москві? – одразу пішов у атаку В. Вареннiков.

– Загалом знаю, але це тiльки, – відповів Л. Кравчук, – я знаю по радiо.

– Ну все ж ясно… Влада перейшла до ДКНС, який врятує країну. Рекомендую вам подумати і зайняти правильну позицію. Змінити свій особистий курс і курс Верховної Ради^[63].

Друга теза генерала полягала в тому, що він як головнокомандуючий сухопутними військами приїхав в Україну з метою перевірити підвищену бойову готовність військ, які тут дислоковані, і що за наказом міністра оборони цим військам дані певні повноваження і з врахуванням ситуації вони діятимуть незалежно від позиції чинного керівництва України. Якщо військові побачать, що потрібно буде ввести надзвичайний стан на якійсь території або запровадити десь комендантську годину, то вони будуть діяти за наказом міністра, з відома комітету по надзвичайному стану^[64].

На безапеляційний тон генерала спікер українського парламенту відповів:

– Справа в тому, що менi неясно, я не можу так без документiв. От коли прийде з Москви документ з червоною печаткою – менi адресований, тодi, я можу його вiдкрити, прочитати, ким вiн пiдписаний буде, це також має значення, i тiльки пiсля цього я, як Голова Верховної Ради, можу виходить на Верховну Раду, маючи конкретний документ. «Радiо – це одне, Ваша розмова це також не є документом для мене, тим більше».

Після цих слів вже Л. Кравчук пішов у атаку:

– У вас повноваження якiсь є? Де мандат, підписаний керівником ГКЧП про ваші повноваження?»

Ця фраза була для В. Варенникова дуже незручною, тому що дійсно документа у нього не було нiякого.

– Мандату немає, тому ми вас… послухаємо уважно, – продовжив Л. Кравчук.

В. Варенников почав переконувати Леоніда Макаровича в тому, що необхідно терміново уводити надзвичайний стан. («Загрозлива тональність розмови, директивність, статутність свідчили про певні наміри», – акцентував Л. Кравчук, розповідаючи у сесійній залі парламенту 24 серпня 1991 р. про цю ситуацію та поведінку генерала)^[65].

У відповідь на вимоги В. Варенникова спікер українського парламенту звернув увагу присутніх на прийнятий у 1990 р. Верховною Радою Радянського Союзу Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який чітко регламентував, за яких умов уводиться надзвичайний стан, ким вводиться i як вводиться. Далі Леонід Макарович зауважив:

– За нашими законами, якi ми вже також поприймали, у нас надзвичайний стан може ввести тiльки Верховна Рада. Я, як Голова, не можу, бiльше нiхто не може ввести надзвичайний стан, це по‐перше, а по‐друге, якi пiдстави нам вводити надзвичайний стан? Що у нас вiдбувається в Українi: мітингів немає, танки не їздять по Києву, по iнших мiстах, ну, в Москвi, Ви кажете, що там, – так це ж в Москвi, а ми живемо в Києвi». (До речі, своєчасна поява у руках Голови Верховної Ради Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», яку він використав у якості сильного аргумента, викликала в подальшому дискусії серед істориків: чи знав Л. Кравчук заздалегідь про підготовку путчу? З одного боку, стверджується, що якщо ще 18 серпня 1991 р. секретарі деяких обкомів КПУ отримали вказівки щодо запровадження надзвичайного стану в республіці та, відповідно, мали певну інформацію про плани ДКНС, то навряд чи член Політбюро ЦК КПУ, голова Верховної Ради УРСР міг перебувати у стані повного невідання^[66]. З іншого боку, учасник тієї резонансної зустрічі Б. Шаріков у своїх спогадах зазначає: «У мене склалося враження, що, наприклад, Леонід Кравчук не мав достовірної інформації про підготовку в Москві. Але якимись відомостями, безумовно, володів. Я можу дозволити собі зробити подібний висновок хоча б на підставі такої деталі: коли Варенников заговорив про можливість введення в Україні надзвичайного стану, Леонід Макарович тут же взяв в руки закон, що визначає умови введення НП, який лежав прямо перед ним, на столі. Потрібний документ опинився під рукою – значить, людина готувалася»^[67].)

Між тим розмова у кабінеті голови Верховної Ради продовжувалась. В. Варенников звернувся до Л. Кравчука, щоб той своїми діями посприяв «підтримці порядку» у стилі ГКЧП: «Ви людина авторитетна, від Вас багато залежить, і я вас особисто прошу, щоб ви виступили по телебаченню, виступили по радіо, закликали народ до спокою, з урахуванням того, що було вже оголошено… рішення там різні і так далі. Щоб ви зібрали керівників усіх рухів, партій, особливо Руху, все керівництво, і теж їх закликали. До речі, проінформуйте їх про те, що військам дана команда про підвищену бойову готовність. Це не для залякування, а для того, щоб самі представники партій просто уявляли, що в цих умовах ні в якому разі не можна жартувати, і якщо якісь будуть зрушення з боку Руху, то може… можуть бути непорозуміння».