Розділ другий

Країна, в якій ми опинилися, була, напевно, найбіднішою на цьому і без того не багатому континенті. Половину її території займала безживна пустеля, все населення якої складалося з сорока жуків, і ті перебували на суворому обліку. Інша частина країни мало чим відрізнялася від пустелі, але в ній, принаймні, можна було жити, хоча я б не назвав це життям. Його рівень навіть стурбував зазвичай байдужого до чужих проблем Джеббса:

– Ось ти розумний, Джиммі, а скажи мені, чому люди тут так живуть погано. Ну, от зовсім погано. Тут же все людство зародилося, з твоїх слів, а таке враження, що з усього прогресу цивілізації вони надбали тільки пластикові відра та любов до випивки, а в усьому іншому залишилися на доісторичному рівні. У них напевно було більше часу, щоб розвинутись як слід, та й клімат тут тепліший, ніж у нас… – Джеббс зранку був стурбований цією проблемою, після невеликої прогулянки в село місцевих із метою обміняти або придбати свіжого хлібця або чогось іншого, відмінного від вмісту наших консерв, які становили основу нашого теперішнього раціону. Хлібця Джеббс тоді не приніс, зате приніс враження від життя місцевого населення, якими він тепер і ділився з нами.

– Існує така теорія, що… – почав не поспішаючи Джиммі.

Варто зазначити, що він завжди починав вивергати свої непристойні обсяги знань із цієї досить штампованої фрази: «Існує теорія…» Хоча іншим людям, які починають щось пояснювати з цієї затертої фрази або з іншої: «На думку вчених…», я зазвичай не особливо довіряю. Вони могли б говорити більш прямо: «Я якось чув, але не пам’ятаю де, не пам’ятаю що, але я зараз вставлю свої п’ять центів, аби помудрувати і привернути до себе увагу, навіть незважаючи на те, що говоритиму я цілковиту маячню…» Джим звичайно ж був не з таких. Раніше він говорив більш конкретно: хто висловив цю теорію, в якому році, в якому виданні або на якому симпозіумі її було вперше висловлено, коли було взято за основу замість попередньої. Окремо йшли всякі додаткові матеріали, такі, як коротка біографія автора, думка реакціонерів, радикалів і лібералів з цього питання та інше. А ще Джим грішив тим, що називав рік і видання, номер сторінки й абзац, де він із цією теорією мав честь ознайомитись. Але потім він зрозумів, що це все зайва та неважлива інформація, і перестав її запам’ятовувати. Потім він перестав називати імена вчених, їх ступені та заслуги, історію зроблених ними відкриттів та інше. І почав просто і коротко говорити вже про саму теорію чи відкриття, починаючи з банальних слів: «Є така теорія», або «На думку вчених». Все-таки треба визнати, що, незважаючи на цілковиту соціопатію цього персонажа, не можу не зауважити, що він іноді намагався донести до оточення в просторі та часі якісь думки та знання в компактній і доступній формі, а не залишатися гордовитим всезнайком.

Отже, Джим Ґаррісон почав стандартно, зі слів: «Є така теорія».

– …що на розвиток європейської цивілізації великий вплив зробило коливання середньорічних температур, які призводять як до зміни сезонів, а іноді й до сильного похолодання або потепління клімату, льодовикових періодів та інше. Народи, що населяли Європу, були змушені постійно пристосовуватись, якось розвиватися, винаходити нові технології, постійно боротися за виживання всього свого люду. Боротьба з природою підстьобувала розвиток знань. А народи Африки, Америки та частини Азії, що не стикалися з такими природними катаклізмами і жили у більш сприятливих природних і кліматичних умовах, залишилися на минулому рівні. У той час, коли в Європі вже щосили диміли мануфактури, більшість решти світу ще жила за первісно-общинного ладу.

– Ага, – почав звично брати на кпини я. – Зате тепер ваші заводи настільки закоптили все небо, що нам тепер усім загрожує чергове потепління клімату, просто як у теплиці. Краще жили б собі, як ось ці, – і я махнув у бік села, що виднілося вдалині, – просто і без усяких машин, то, може, і Земля була б чистішою та смертність нижчою, люди б до ста років жили!

– Ну, до ста років можна було жити завжди! Але от, щоправда, в давнину середня тривалість життя була тридцять років… А ось що стосується потепління клімату, то, наскільки я зрозумів, ти мав на увазі так званий парниковий ефект?

– Так, саме його! – відповів я ображено. Не дуже полюбляю, коли зі мною починають розмовляти, як із дитиною, але Джиммі по-іншому не вмів.

– Стосовно того, що заводи та інші досягнення техногенної цивілізації забруднюють нашу планету, я абсолютно згоден, і це жахливо, – вів далі Джим голосом найтерплячішого вчителя у класі з непроторенними учнями. – Але те, що їх викиди викликають парниковий ефект – це все рябої кобили сон…

– Стійте, стійте, – знову включився в розмову Джеббс. – А як же – «Є така теорія»?

Джим розсміявся:

– А ось тут якраз і немає ніякої теорії.

– Як немає? – це ми вже з Джеббсом заспівали хором, трохи підстрибнувши, наскільки дозволяли розморені полуденною спекою тіла. – Всі ж тільки й говорять про це, про парниковий ефект, як про головну проблему людства!

– Ну, говорять і говорять, що з того, – незворушно парирував Джиммі. – Та тільки теорії як такої, наукової, що не лише доводить, але й хоч якось обґрунтовує це припущення, немає.

– Як це немає? – все не вгамовувався Джеббс.

– А ось так, як є, але тільки навпаки. Є низка доповідей комісії ООН, підкріплених припущеннями деяких учених, і все. А ще є великий галас із цього приводу.

– А навіщо?

– Ну, як навіщо? Людству потрібна глобальна проблема. І чим вона глобальніша та страшніша, тим краще. Тим краще управляти цим людством. Раніше у нас роздмухували проблему комуністичної загрози, тепер глобального потепління, не переживай, скоро придумають що-небудь страшніше, щоб ти вже боявся напевно і молився на своїх політиків – єдиних, хто зможе з нею боротись, а ти спостерігатимеш за їхніми подвигами, затамувавши подих, і берегтимеш свій голос до виборів.

До слова сказати, Джиммі, незважаючи на свою постійну обітницю мовчання, періодично вихлюпував на людей накопичені думки або знання. Видно, всередині у нього їм ставало так тісно, і, щоб кудись можна було запхнути нові, йому просто було необхідно з кимось поділитися старими. Але ви не вважайте Джима за ходячу енциклопедію, такого містера-всезнайку, який знає купу чужих думок, але не має жодної своєї, вартої уваги. У період скидання Джимом зайвих знань в атмосферу можна було виявити шляхом аналізу, що всі вони були ним як слід перероблені, з додаванням своїх ідей, причому, іноді йому вдавалося висувати повністю свої теорії, ну або мені тоді здавалося, що вони повністю його. Просто іноді моя віра в знання Джима Ґаррісона була настільки непохитною, що, якби сказав він мені, що Земля кругла й обертається навколо Сонця, – я повірив би беззастережно, навіть якби насправді це було не так.

Але однією з моїх найулюбленіших теорій Джима була та, яку він висловив у сьомому класі напередодні канікул, коли ми чудового травневого дня, після уроків, пішли за місто і валялися там у полі. Все було начебто прекрасно: і сонце, і трава, і вітер, і якісь пташки то щебетали, то бралися літати туди-сюди, але я нічого цього не помічав – я був засмучений, що у мене з геометрії за рік виходила, в кращому разі, трійка. І це буде вже шоста трійка в табелі, а мінімум трійок, за словами тітоньки Джинджер, був уже мною вичерпаний іще минулого року, тому жадана літня поїздка в луна-парк опинилася під реальною загрозою зриву. Джим запитав у мене, чого я такий кислий, коли все навколо так прекрасно! Добре йому було говорити, адже йому ставили п’ятірку лише за те, що він приходив на іспит! І я відповів, що настрій дуже паршивий, з геометрії буде трояка, в луна-парк і на ярмарок скоріше за все не візьмуть, і взагалі все навколо якесь кепське, і сплюнув.

– Навіть цей прекрасний день? – від усієї душі здивувався Джим.

– Цей день в особливості! Нічо’ в ньому особливого немає, крім того, що він кепський, а попереду ще купа таких само, – і я плюнув угору, але так, аби плювок по балістичній траєкторії потрапив на найближчу кепську квітку. Але я промазав.

– Ти неправильно живеш і мислиш, Біллі! – Джиммі не переставав мені дивуватися, не плювався і обома цими речами тоді почав мене дратувати.

– А ти, значить, правильно?

– І багато живуть ось так, не радіючи, – Джиммі вмів вести свою думку, не звертаючи уваги на опір співрозмовника. – Не розуміючи, що все наше життя, точніше все, що ми в ньому робимо, – це гнемо горба на ендорфін.

– На кого? – Я аж підвівся на ліктях. Я знав усіх багатіїв нашого містечка і всієї округи, бо планував рано чи пізно розбавити їх товариство кислих облич своєю присутністю, але з таким мерзенним прізвищем не міг згадати жодного.

– Не на кого, а на що! На ендорфін. Це так званий «гормон щастя», він виробляється у нас у мозку, і коли виробляється, то ми почуваємося щасливими.

– І коли він виробляється? – не надто вірячи, уточнив я.

– Коли в нашому житті відбуваються хороші, приємні речі. Ми отримали п’ять з геометрії, або знайшли сто баксів, або нам сказали, що нас однаково візьмуть в луна-парк, і так далі. Завжди, коли з нами відбуваються приємні нам речі, наш мозок виробляє сам собі ендорфін і тихесенько там радіє у своїй черепній коробочці, і ми, заодно з ним, тому що людська особистість теж живе десь там, у мозку… Так от ми починаємо почуватися щасливими не тому, що знайшли стодоларовий папірець із портретом усміхненого дядька Бенджі, а тому, що ми самі собі скомандували, що знайти сто доларів – це добре, і мозок по команді почав виробляти ендорфін і там ти з ним в обнімку, обидва стали різко щасливі, не на все життя, звичайно, так, на деякий час, але все ж таки – щасливими! Ну і от, усе, все, що ми робимо в цьому житті, за великим рахунком спрямоване на те, щоб кайфувати від виробітку ендорфіну в мозку. І рівень кайфу залежить не від події, що сталась, а від нашого, а в даному разі, твого ставлення до неї. Якби ти знайшов два центи, ти був би щасливий?

– Не дуже…

– А сто доларів? А тисячу?

– Звичайно, про що мова!

– Так от у тому-то й річ, що Рокфеллер би за ста доларами навіть і не нагнувся. Хоча Рокфеллер якраз би і нагнувся, але, розігнувшись, він не був би щасливий, розуміючи, що, поки він нахилявся, його контора заробила за цей час йому ще тисячу, а він усього сто, і він вважав би, що залишився у збитках, і ще більше б засмутився. Але річ не в цьому, а в тому, що подія з вами начебто та сама відбувається, але ти виробляєш ендорфін і кайфуєш, а він ні, йому треба як мінімум мільйон знайти, щоб він хоч якусь приємність мав.

– Ну, ти порівняв… із Рокфеллером. – Цей приклад мене явно ніяк не зачепив і ні в чому не переконав, і тим більше в тому, що треба скакати від радості від того, що я знаю, що мені скоро світить з предмета про креслення безглуздих трикутничків.

Бачачи, що мене не пройняло це порівняння, Джиммі не здався, а пошукав декого ближче:

– Добре, ти знаєш Енді?

– Того сліпого пацана з вулиці Троянд? – Уже з ним-то Джим точно не зможе мене порівнювати – хлопець із народження нічого не бачить, ходить з паличкою і ста доларів не знайде ніколи, тому ендорфін йому взагалі не світить ні за яких варіантів.