Читать книгу «100 знаменитих людей України» онлайн полностью📖 — Оксаны Очкуровой — MyBook.
image

Бердяєв Микола Олександрович

(народ. 1874 р. – пом. 1948 р.)


Релігійний філософ, публіцист, автор творів: «Зміст творчості», «Філософія вільного духу», «Про призначення людини», «Доля Росії», «Джерела і зміст російського комунізму», «Філософія нерівності», «Самосвідомість» та ін.


У себе на батьківщині він був менш відомий, ніж на Заході. За кордоном його краще прочитали і зрозуміли освічені інтелектуали, які назвали Бердяева «російським Гегелем XX ст.», «одним з універсальних людей нашої епохи». Це був мислитель, який зумів поєднати дух культури, історію двох систем – Сходу і Заходу – і який сказав про необхідність людської свободи більше, ніж будь-хто із філософів усього світу.

Бердяев походив зі старовинного роду. Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці, предводитель дворянства, голова Київського земельного банку Олександр Михайлович Бердяев був одружений із князівною Аліною Сергіївною, уродженою Кудашевою, француженкою по матері. Їхній первісток Сергій згодом став відомим поетом-сатириком. А другий син, Микола, народився на п'ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 р.

Дитинство Миколки було розміреним і щасливим. Безжурне життя в багатій дворянській садибі при люблячій няньці, турбота батьків, поїздки з ними на закордонні курорти створювали особливу атмосферу, характерну для більшості дворянських родин. Здобувши домашню освіту, 14-річний Микола був відданий у престижний закритий навчальний заклад – Київський кадетський корпус, після закінчення якого вступив до Київського університету, на природничий і юридичний факультети одночасно.

Початок навчання в університеті припав на час виникнення в Росії марксистських гуртків. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяев став у 1895 р. Його наставником був сам Плеханов, а майбутній більшовицький нарком освіти Луначарський – товаришем по боротьбі. Незабаром трапився перший арешт Миколи за участь у студентських демонстраціях. Удруге його заарештували навесні 1898 р. – за приналежність до київського Союзу боротьби за звільнення робітничого класу. Виключений із університету і випущений із в'язниці під заставу, Бердяев в очікуванні вироку основний час присвячував публіцистиці. У цей період він написав першу серйозну статтю про німецького соціаліста Ф. Ланге і критичну філософію.

Основою оригінальної філософської системи Бердяева була свобода. Він вважав, що «весь світовий процес є будівлею теми про свободу, є трагедією, пов'язаною з виконанням цієї теми». Трагедія походить від того, що тягар свободи не кожному під силу. Ці думки пролунали в його першій книзі «Суб'єктивізм і індивідуалізм у суспільній філософії», що, ледь вийшовши з друку, відразу ж принесла досі невідомому літератору майже всеросійську славу.

Щоправда, сам філософ-революціонер у цей момент уже перебував під гласним наглядом поліції у Вологодській губернії, куди його було вислано на три роки за вироком суду. Філери місцевого охоронного відділення зазначали, що влітку 1901 р. вони бачили, як він катався на велосипеді, читав книжечки в міському саду або в публічній бібліотеці, проводжав «панночку років 19, розкішно одягнену, з якою увесь час ходив під руку».

По закінченні заслання Микола оселився в Петербурзі й 1904 р. одружився з Лідією Трушевою, дочкою відомого петербурзького адвоката, яка прожила з ним довгі роки в любові й злагоді. За його зізнанням, «Лідія була людиною надзвичайної духовності, перед смертю вона наблизилася до святості».

У цілому 1900-ті pp. були бурхливими в житті Миколи Олександровича: редагування журналу «Новое время», робота в «Союзі звільнення», участь у петербурзьких релігійно-філософських зборах, літературних «середах» у В'яч. Іванова, де Бердяев був беззмінним головою. На цих «середах» збирався весь цвіт російської літератури і філософії срібного століття – Ф. Сологуб, О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, Л. Шестов, С. Франк.

1909 p. ознаменувався виходом у світ збірника статей про російську інтелігенцію «Віхи» – книги, яка так чи інакше розбурхала всіх мислячих людей у Росії. Варто сказати, що в результаті чотирьох перевидань наклад збірника досяг 16 тис. примірників. Величезному на той час накладу відповідала безпрецедентна кількість відгуків у періодичній пресі (250 дописів за рік). На спростування основних думок збірника публікувалися замітки, статті і навіть цілі книги, у тому числі й далеких від філософії авторів, які нещадно критикували Бердяева, Булгакова і Франка.

До речі, Бердяев був знайомий із С. Булгаковим ще по Київському університету. Саме Сергій Миколайович увів його до гуртка Новосьолова, де проходили палкі дебати на релігійні теми. Разом з новими друзями Микола побував у Зосимовій пустині, у шанованих старців Германа й Олексія. Ця поїздка виявилась якоюсь мірою вирішальною для філософа. Він згадував пізніше: «У будь-якому разі, мені було зрозуміло, що я не належу до людей, які віддають свою волю духовному керівництву старців. Мій шлях був інший і, можливо, важчий… я не міг упокорити своєї волелюбності».

У ці роки Бердяев був тісно пов'язаний із Релігійно-філософським товариством у Москві, де робив доповіді та виступав опонентом інших філософів. На початку 1910-х pp. він на якийсь час одійшов від справ, пов'язаних із релігійною та видавничою діяльністю, цілком присвятивши себе книзі, що по праву вважається однією з вершин філософської думки Росії. Праця, що вийшла 1916 p., називалася «Смисл творчості. Досвід виправдання людини». У ній автор стверджував, що людина є творінням за образом і подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змістом його і шляхом до спасіння є творчість: «Творчість… є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже чекання».

Займаючись філософськими роздумами, Микола Олександрович не залишався осторонь і від подій сучасності. За газетну статтю на захист ченців Афонського Свято-Пантелеймонового монастиря, звинувачених у єресі, його віддали до суду, і погроза вічного поселення в Сибіру залишалася реальною аж до революції, яка скасувала всі політичні процеси.

Лютий і жовтень 1917 р. Бердяев зустрів у Москві: «Я пережив російську революцію як момент моєї власної долі, а не як щось ззовні мені нав'язане. Ця революція відбулася зі мною, хоча я ставився до неї дуже критично й обурювався проти її злих проявів». У перші пореволюційні роки філософ повернувся до громадської діяльності. Восени 1918 р. він організував у Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А. Бєлий, В'яч. Іванов, С. Франк, улаштовувалися семінари, публічні збори з дебатами. Сам Бердяев вів семінар за Достоєвським, читав курси «Філософської релігії» і «Філософії історії». На ґрунті останнього курсу він видав книгу «Смисл історії. Досвід філософії людської долі», що поряд із «Смислом творчості» цінував понад усе написане ним у доемігрантський період.

Діяльність Бердяева, який став помітною фігурою в більшовицькій столиці, почала привертати увагу нової влади. 1920 р. він був заарештований у зв'язку зі справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським і звільнений без будь-яких наслідків. 1922 р. стався другий арешт, а у вересні – вислання за межі РРФСР з ідеологічних причин у складі 160 представників інтелігенції, опозиційно налаштованих до нового ладу.

Першим місцем проживання родини Бердяєвих став Берлін, а з літа 1924 р. вони оселилися в робітничому передмісті французької столиці – Кламарі, де спочатку наймали квартиру, а потім переїхали до власного будинку, отриманого у спадщину від друга родини англійки Флоренс Вест. Жили вони скромно, за висловом Миколи Олександровича, «як у монастирі: ніяких розваг, візитів, поїздок (крім необхідного лікування)». У Парижі Бердяев відновив діяльність заснованої ним іще в Берліні релігійно-філософської академії. З 1925 р. він видавав «орган російської релігійної думки» – журнал «Путь». Постійно брав участь у міжнародних конгресах і симпозіумах, організовував зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно-філософської думки.

1940-ті pp. виявилися для родини Бердяєвих надзвичайно важкими: війна, німецька окупація, нестача палива і харчів, хвороби, серйозна операція, перенесена Миколою Олександровичем 1942 р. Під час Другої світової війни загострилось і його патріотичне почуття, що змусило одного разу визнати: «Я не націоналіст, але російський патріот». Така позиція загрожувала арештом, але, як з'ясувалося після війни, хтось із вищого німецького командування вважав себе знавцем і захисником філософії, і це врятувало Бердяева від переслідувань гестапо.

Через кілька місяців після закінчення війни Бердяев пережив велике горе – у вересні 1945 р. поховав дружину, яка протягом майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою, її пам'яті присвячена одна з останніх книг філософа – «Екзистенціальна діалектика божественного і людського». Наприкінці життя він здобув учений ступінь доктора Кембриджського університету, був навіть представлений до Нобелівської премії, але одержати її не встиг. 23 березня 1948 р. Микола Олександрович помер.

Філософська і літературна творчість Бердяева широка і різноманітна. Його перу належить понад 450 робіт. Але про що б не писав філософ, він завжди був вірний головному напрямку, що визначив для себе ще в юнацтві: «Мене називають філософом свободи… Свобода для мене – первинне буття. Своєрідність мого філософського типу насамперед у тому, що я вважаю підвалинами філософії не буття, а свободу. У такій радикальній формі цього, здається, не робив жоден філософ. По суті, я все життя пишу філософію свободи, намагаючись її вдосконалити і доповнити».

Биков Леонід Федорович

(народ. 1928 р. – пом. 1979 р.)


Видатний актор, режисер, сценарист. Народний артист УРСР (1974р.). Заслужений артист РРФСР (1965р.). Лауреат Всесоюзного кінофестивалю (1974р.) у номінаціях за кращу акторську роботу і фільм «Убій ідуть лише “старики “» і Державної премії УРСР (1977р.) за фільм «Amu-бати, йшли солдати».


Леоніда Бикова народ не просто любив. У ставленні до нього в людей назавжди залишилась особлива інтонація, близька до його творчості і найточніше визначається словами «ніжність» і «теплота». Друг актора І. Миколайчук у нарисі «Душа актора» згадував, як одна жінка, в якої Биков зупинявся під час зйомок, якось сказала: «У Леоніда Федоровича душа як окраєць хліба – хоч до рани прикладай!»

Леонід народився 12 грудня 1928 р. у селі Знаменському Слов'янського району Донецької області, через рік родина переїхала в робітниче селище Прокатку під Краматорськом. Тямущий, веселий хлопчисько стати актором і не думав. Він марив небом і мріяв вступити до льотного училища. Тому 1943 р. у Барнаулі, куди батьків евакуювали разом із заводом, Леонід з'явився у військкомат, додав собі три роки і попросив відправити його на фронт. Його хитрощі відразу викрили через маленький зріст і обличчя вічного підлітка, тому довелося школу закінчувати. Але 1945 р. у Ленінграді Биков усе-таки вступив до 2-ї спецшколи для льотчиків. Провчитися йому довелося лише місяць: відрахували знову ж через маленький зріст. Тоді Леонід і вирішив стати артистом, маючи невеликий досвід на аматорській сцені Палацу культури ім. Леніна. Конкурс до Київської школи актора він не витримав. А от екзаменатори Харківського театрального інституту виявилися більш далекоглядними, ніж київські, і вже з першого курсу Биков грав Павку Корчагіна на сцені Харківського театру ім. Шевченка – випадок, що не має прецеденту. Після закінчення навчання, з 1951 по 1960 p., він уже був постійним членом трупи цього театру: його репертуар російською і українською мовами складався практично з ліричних і комедійних ролей, властивих акторському амплуа Леоніда.

Паралельно з навчанням почалась і робота Бикова в кіно. Відомий режисер Ф. М. Ермлер, який першим зняв його в картині «Переможці», сказав Леонідові після декількох дублів: «Ти приречений бути кіноартистом. Є люди, які можуть приходити в кіно і йти з нього. Ти вже нікуди не підеш». На жаль, фільм так і не вийшов на екрани, проте актора помітили і запропонували невелику, але дуже теплу, милу роль колгоспного кучера Сашка у фільмі «Доля Марини» (1953 р.). Глядацька любов прийшла до Бикова після комедії «Приборкувачка тигрів» (1954 p.), де без нього просто неможливо уявити всі перипетії любовного трикутника. Леонід уніс у картину зворушливо-гумористичну ноту, якою відзначалися згодом майже всі його роботи. Нерозділене кохання, непутящість, завзятість – ось основні характеристики биковських героїв. Фільм мав величезний успіх у публіки, а ім'я актора стало відомим усьому Союзу. Коли ж на екрани вийшов «Максим Перепелиця» (1955 p.), де Биков зіграв головну роль – такого собі молодшого, непутящого брата Василя Тьоркіна, – народ визнав його кінозіркою.

Запам'яталися глядачам і образи, створені актором у фільмах «Чужа рідня», «Дорога моя людина», «Добровольці», «Сварка в Лукашах», «Травневі зірки». Погоджуючись на нові пропозиції, він намагався вибирати ролі різноманітного плану, щоб не повторювати привабливий, але швидко набридлий йому тип Максима Перепелиці. Майстерність актора зростала від фільму до фільму, і в «Альошчиному коханні» (1961 р.) він використовував зовсім інші барви, показав нескінченну цілісність почуття закоханого хлопчика. Усі друзі Леоніда Федоровича визнавали, що Альошка – «це вилитий Льоня».

З театром 1960 р. Бикову довелося розпрощатися: керівництво заборонило брати участь у зйомках гоголівської «Шинелі». Ця роль, запропонована йому О. Баталовим (нічого подібного ніхто з кінематографістів йому не пропонував), уже в ті роки змогла б змінити амплуа актора. Але відому фразу Акакія Акакійовича на адресу нестерпних чиновників-колег: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?» – вимовив інший Биков – Ролан. «Страшенно хотілося, щоб театр був кафедрою, яскравою, захоплюючою, але кафедрою, – писав Леонід Федорович своєму харківському другу і колезі М. Борисенку. – Із глядачем треба говорити на теми, які хвилюють його, не брехати, пристрасно, захоплююче міркувати, сперечатися… Я живу дотепер цими ідеалами, точніше, намагаюся жити, тому що життя ламає їх і порушує на кожному кроці. Але це найсвятіше, без цього нудно і марно буде жити».

1
...
...
24