Данило Романович (Галицький)

(народ. 1201 р. – пом. 1264 р.)

Князь Галицький і Волинський, видатний полководець і державний діяч, перший український король.

«Із блискучою мужністю, славолюбством, спадковим у племені Ізяславовому, Данило поєднав здатність до великих державних задумів і до державної розпорядливості; із твердістю, умінням неухильно прагнути до раз запропонованої мети він поєднував м'якість у поведінці, розбірливість у засобах, у чому походив на друга діда свого, Ізяслава, і різко відрізнявся від батька свого, Романа», – писав про Данила Галицького відомий російський історик С. Соловйов.

Його державна діяльність тривала 59 років, хоча прожив він 63 роки. Чотирирічним вступив Данило Романович на цей великотрудний шлях, продовжуючи справу свого батька – знаменитого князя Романа Мстиславовича, правнука Володимира Мономаха по батьківській лінії й онука польського князя Болеслава Кривоустого – по материнській. Політичний світогляд Романа був дуже широкий. Не обмежуючись перемогами над внутрішніми ворогами, він почав успішну війну з половцями, зав'язав дружні відносини з Візантією. З ним змушені були рахуватися правителі Угорщини, Польщі та Литви. Загинув Роман Мстиславович як справжній лицар – на полі бою, 1205 р. На руках у молодої княгині Анни залишилися двоє синів – молодшому Василькові виповнилося два рочки, старшому Данилові – чотири. Переставши відчувати сильну князівську руку, боярська опозиція, з якою так довго боровся Роман, відразу змовилася проти його спадкоємців.

Удова Романа звернулася по допомогу до угорського короля Андрія II. Прислані ним війська тільки на короткий час відновили порядок, але коли вони пішли, непокірливі бояри покликали на галицький стіл Володимира Ігоровича. Княгиня з дітьми змушена була тікати у Володимир (на Волині). Але й там не знайшли вони притулку. Довідавшись про намір місцевої знаті видати їх новому галицькому князеві, Анна із синами тайкома, через пролам у міській стіні, залишила Володимир.

Юних Романовичів і їхню матір прихистив у себе Лешко Краківський. Незабаром Данило був відправлений до Угорщини, де й пробув до 1211 р. У цей час Галичина і Волинь страждали від міжусобних воєн, набігів ятвягів і литовців. Народ і навіть частина знаті все частіше згадували про синів Романа, які перебували у вигнанні. Налякані різаниною, що її влаштували Ігоровичі в Галичі, бояри хотіли скористатися малолітством Данила, щоб правити за його спиною.

1211 р. угорський король послав на Галич військо, яке оволоділо містом. Данило, що прибув слідом, був проголошений князем Галицьким. Оскільки управляти він іще не міг і за нього це збиралася робити княгиня Анна, бояри негайно вигнали її. Маленький Данило не хотів розставатися з матір'ю, плакав, а коли один із бояр зібрався відвести його коня, вихопив меч, аби ударити його, та промахнувся і ранив тільки коня. Анна вирвала з його рук меч й умовила залишитися в Галичі, а сама поїхала до Василька в Белз. Однак уже через рік Данило залишив батьків стіл і повернувся до Угорщини. У Галичі проголосив себе князем боярин Володислав – нечуване порушення феодального права, відповідно до якого князем на Русі міг бути лише той, хто ним народився.

1214 p. угорський король, уклавши союз із краківським князем Лешком, знову захопив Галич і посадив тут князем малолітнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тоді ж Данило з матір'ю за допомогою поляків повернули собі два волинські міста – Тихомль і Перемишль. За словами галицького літописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, і сказали вони: “Так чи інакше, а Володимир буде наш”».

Тим часом боротьба за Галич між Польщею та Угорщиною вкрай загострилася. Лешко зрозумів, що програє, тому звернувся до новгородського князя Мстислава Відважного з пропозицією зайняти галицький стіл. Лешко сподівався з допомогою прославленого полководця вигнати угорців і самому запанувати в Галичині. Але його планам не судилося здійснитись. 1219 р. Мстислав на чолі кінної дружини вигнав угорський гарнізон і почав княжити в Галичі. Данило, який уже став повнолітнім і затвердивсь у Володимирі-Волинському, вирішив вступити в союз із новим галицьким князем. Союз цей був скріплений традиційним для того часу династичним шлюбом: Данило одружився з дочкою Мстислава Анною.

Відтоді старший син Романа стає помітною фігурою на політичній арені Східної Європи. Разом із братом Васильком він заходився збирати під єдине правління батьківські землі – і почав з Волині. Данило вигнав поляків із західних областей Волині і відібрав Белз у свого вічного ворога Олександра Всеволодовича. Авторитет молодого князя зростав. Він був сміливим і таланистим, поступово його огорнув ореол героя, підтверджений численними перемогами в боях з ворогами.

1222 р. у причорноморських степах з'явилися монголо-татари. Загроза захоплення нависла над половецькими племенами, і вони звернулися по допомогу до руських князів. Ті зібралися на «снем» – спільний з'їзд – у Києві і справедливо розсудили: «Краще нам зустріти ворога на чужій землі, ніж на своїй». 31 травня 1223 р. об'єднане військо київського, чернігівського, смоленського, галицького, волинського й інших князів зійшлося з монголо-татарами на річці Калка. Під час битви передові загони кочовиків були зім'яті, але тут раптово половці кинулись навтікача, знищуючи флангові руські загони. Для русичів бій закінчився важкою поразкою. За непогодженість дій князі жорстоко поплатилися: багато хто був убитий в бою, а тих, хто вижив, татари поклали під настил, на якому всю ніч бенкетували.

Треба сказати, що в критичний момент битви 22-річний Данило виявив себе як холоднокровний і вмілий воєначальник, хоробрий воїн. Незважаючи на важке поранення в груди, він продовжував битися. Очевидно, доля зберігала його для майбутніх справ: Данило зі своїм тестем Мстиславом Відважним живими повернулися на Русь.

В останні роки свого правління Мстислав зблизився з угорцями і видав свою дочку за королевича Андрія. Той одержав від тестя спочатку Перемишль, а потім і Галич. Перед смертю Мстислав покаявся у скоєному, та було вже пізно. Данилові знову довелося битись за батьківську землю. Щоб заволодіти Галичем, старший Романович подолав опір боярської опозиції, помірявся силами з угорським військом – одним із кращих у Європі, дипломатичними шляхами нейтралізував агресивних польських князів і попутно розгромив хрестоносців під Дорогочином.

Молодий, але вже досвідчений полководець спочатку здійснив масштабну військову реформу. Раніше князі покладалися тільки на свою кінну дружину і народне ополчення, зібране нашвидкуруч і погано навчене. Данило ж своє регулярне піше військо набрав із городян: вони завжди підтримували його в боротьбі з боярами. Нова армія була численною і добре озброєною, а ставка на міський стан у тих історичних умовах виявилась єдино правильною. Саме городяни, які втомилися від нескінченних усобиць, підтримали сходження на престол Данила Романовича в Галичі 1238 р. Про ці події літописець писав: «Кинулися графські мужі до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела, і прийняв він стіл батька свого і відсвяткував перемогу і поставив на німецьких воротах прапор свій».

Однак благополучне правління Данила в єдиній Галицько-Волинській землі тривало недовго: на сході вже розгортався наступ полчищ Батия на руську землю. Першими удар прийняли Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Ростов. 1239 р. були захоплені Переяслав-Південний і Чернігів. Данило Галицький спішно спробував створити антимонгольську коаліцію, вступивши в переговори про військовий союз із угорським королем Белою. Але той відмовив у допомозі Данилові, як і поляки і мазовшани.

Тим часом у грудні 1240 р. орди кочовиків штурмом взяли і майже знищили Київ, а потім пішли на Галицько-Волинську Русь. Були захоплені Володимир, Галич і більшість великих міст князівства. До кінця наступного року Батий завоював усю Південно-Західну Русь. Сам галицько-волинський князь перебував тоді в Польщі, марно намагаючись заручитися допомогою в боротьбі проти татар.

Повернувшись у свої володіння навесні 1241 p., Данило побачив усюди страшні сліди навали. У столиці Волині Володимирі «жодної живої людини не залишилося, церква Святої Богородиці була наповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Руські землі лежали в руїнах, а колись могутні князі опинилися в залежності в хана. Однією з деяких областей Русі, де не визнавали влади кочовиків, були володіння Данила Галицького. Але Батий не забував про нього. Своєрідним попередженням свавільному князеві послужив набіг на Волинську землю 1243 р. і руйнування Пониззя.

До того ж, користуючись слабістю Русі, влітку 1245 р. об'єднане польсько-угорське військо вдерлося в Галичину. Перша ж фортеця на шляху завойовників – Ярослав – учинила лютий опір. 17 серпня 1245 р. біля її мурів стався вирішальний бій. Данило, командуючи галицькими і волинськими полками, показав себе вмілим і мужнім воєначальником. Угорське військо було розбите вщент.

Того ж року Данилові Романовичу довелося перетворитися на проникливого й обачного дипломата. Батий жадав од нього покори, воювати ж із татарами після бою з угорцями князь просто не міг – найкращі дружинники були втрачені. Зваживши все, він прийняв мужнє рішення: особисто з'явитись у ставку Батия і спробувати встановити з ним мирні відносини. Віддаючи себе у владу татар, Данило був готовий до всього. По дорозі він часто молився, просячи Бога вберегти його від лиха. Прибувши до Батия, князь виконав усі вимоги, запропоновані етикетом ханського двору, і за звичаєм обійшов із подарунками всіх впливових осіб.

Визнання Ордою Данила як законного Галицько-Волинського князя було куплене ним ціною приниження. З іншого боку, ця поїздка підвищила авторитет Данила Романовича в очах західних сусідів. Ніхто більше не збирався зазіхати на його власність.

Зміцнивши свої позиції на Заході і Сході, Данило Галицький почав старанно й енергійно готуватися до звільнення своїх земель від гніту кочовиків. Із цією метою він установив союзницькі відносини з недавніми ворогами – польським князем і угорським королем, а також підписав мирний договір із Литовським князівством. У пошуках союзників князь звернув свій погляд не тільки на захід, але й на схід. Прагнення молодшого брата Олександра Невського Андрія Ярославовича позбутись ординського ярма не залишилося без уваги Данила Романовича. 1251 р. він уклав із главою Володимиро-Суздальського князівства військовий союз, скріплений шлюбом їхніх дітей.

Одночасно Данило відновив переговори з Римом. Аби домогтися від Папи військової допомоги, галицький князь дозволив присутність і діяльність на православних українських землях католицьких чернечих орденів. Рішучим кроком до зближення двох церков мала стати коронація його присланим із Рима королівським вінцем. Розуміючи, що це спричинить гнів ординського хана, Данило барився. Однак 1253 р. у Дорогочині коронація все-таки відбулась. Але крім королівського титулу, ніяких відчутних результатів вона не дала, тому Данило без тіні сумніву розірвав домовленість із Римом.

Залишившись без підтримки перед грізним ворогом, князь-король продовжував зміцнювати старі та зводити нові міста і фортеці, переважно на східних рубежах князівства. Серед них насамперед варто згадати про заснування Львова (1256 p.), названого так на честь його сина Лева. Одночасно Данило переозброював військо. Особливу увагу він приділяв важкооснащеній кінноті. За свідченням літописця, Данило перейняв усе краще в іноземному озброєнні, у тому числі легкі й міцні китайські лати зі шкіри биків, які побачив у тих же монголів. Уся ця робота проводилася поспіхом, тому що татари щорічними набігами нагадували про себе.

Протягом 1252—1257 pp. битви з монголо-татарами були успішними для Галицько-Волинського князівства. Але коли на українські землі прийшли нові загони кочівників під керівництвом досвідченого полководця Бурундая, битися з ними сил уже не було.

Бурундай наказав зруйнувати укріплення в тих містах, узяти які татари не змогли б. Не маючи іншого виходу, Данило і Василько підкорилися. Фортечні споруди великих міст – Данилова, Стожка, Львова, Кременця і Луцька – були знищені. Розуміючи, що татари мстять за його опір, Данило вважав за потрібне виїхати до Польщі, а звідти до Угорщини. Цим він сподівався врятувати Галичину і Волинь від подальшого руйнування.

Повернувшись до рідного Холма 1260 p., Данило Романович Галицький більше не воював, залишивши це заняття молодим – синам і онукам. Останні свої роки він присвятив улаштуванню життя в князівстві. Було закладено нові міста, заохочувався розвиток торгівлі та ремесел, видавалися закони, які захищали селян від сваволі феодалів.

На жаль, нащадки Данила не зберегли цілісності та незалежності Галицько-Волинської Русі. У середині XIV ст. вона була захоплена більш могутніми сусідами – Литвою і Польщею. Але все-таки пам'ять про великого об'єднувача Західної Русі залишилася.

Помер Данило Романович 1264 р. у Холмі (нині Хелм на території Польщі) і був похований у церкві Успіння Богоматері.

Історична роль Данила Галицького, безсумнівно, велика. Він зумів, незважаючи на несприятливі умови, об'єднати Галицьку і Волинську землі в могутнє князівство й успішно протистояв монголо-татарським завойовникам. І нехай йому не вдалося звільнитися від ординського ярма, своєю мудрою державною політикою і полководницьким талантом князь зробив великий внесок у багатовікову традицію боротьби українського народу за незалежність.