Винниченко Володимир Кирилович

(народ. 1880 р. – пом. 1951 р.)

Письменник, драматург, публіцист, художник і громадсько-політичний діяч.

«Намічається шлях на Голгофу. Необхідно, щоб знову була мною випита чаша принижень, образ, тривог і боротьби… Словом, я знову тікаю від тиші, спокою і самотності до непевності, занепокоєння і страждань…» – так писав Володимир Винниченко за кілька тижнів до своєї останньої поїздки в Україну 1920 р. Ця подорож поставила крапку в його політичній кар'єрі. Винниченко зрозумів, що вже нічого не зможе змінити в долі рідної країни та її знедоленого народу, служінню якому присвятив своє життя.

Володимир Кирилович Винниченко народився 12 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині Кіровоградська область), у бідній селянській сім'ї. З раннього дитинства маленький Володимир відзначався спостережливістю і допитливим розумом, а в школі виявляв здібності до різних наук. Тому вчителі умовили його батьків продовжити освіту сина. Незважаючи на важку матеріальну ситуацію в родині, Володимир вступив до Єлисаветградської гімназії.

Тут він з особливою гостротою відчув усю несправедливість свого становища: учителі і учні вороже зустріли обдарованого, але бідно одягненого хлопчика зі смішною українською вимовою. Надалі він увесь час стикався з їхніми глузуваннями та презирством. Володимир чітко усвідомив, що світ поділений на багатих і бідних і ніколи між ними не буде порозуміння. Йому нав'язували думку, що доля одних – отримувати всі блага життя, нічого не роблячи, і жити для власного задоволення, а інші мусять важко працювати і все одно не мають навіть найнеобхіднішого. Такий стан речей не влаштовував Володимира, і він, як міг, висловлював свій протест: постійно бився з однокласниками і бив вікна у класних кімнатах. У старших класах Винниченко бере участь у революційних гуртках і пише поему революційного змісту, за яку дістає тиждень «карцеру», а через якийсь час його зовсім виключають з гімназії. Щоб якось заробити на життя і допомогти родині, Володимир наймається на роботу до багатого поміщика, у черговий раз стикаючись із несправедливим ставленням до простих трудівників і жорстокою експлуатацією.

1900 р. Володимир Винниченко екстерном складає іспити на атестат зрілості в Златопольській гімназії і вступає на юридичний факультет Київського університету. Однак уже на першому курсі його заарештовують як члена Революційної української партії (РУП) і виключають з навчального закладу. З цього моменту починається відлік активної революційної діяльності Винниченка, що тривав близько двадцяти років.

Винниченко-революціонер виявляє незвичайну наполегливість у досягненні своїх цілей. Здавалося, ніщо не може зломити його дух і похитнути впевненість у справедливості справи. Отримавши заборону на проживання в Києві, Володимир їде на Полтавщину, де продовжує вести роз'яснювальну роботу серед робітників і селян. Його забирають у солдати, але за допомогою друзів Винниченку вдається втекти з армії і переправитися за кордон. Кілька разів він нелегально перетинає кордон, привозячи на батьківщину заборонену літературу. В один із таких переходів, 1903 p., його затримали і судили військово-польовим судом за дезертирство, присудивши півтора року в'язниці. Покарання Винниченко мусив був відбувати в дисциплінарному батальйоні. Доведений до відчаю, він спробував покінчити життя самогубством, але його врятували і незабаром звільнили за амністію. Вийшовши на волю, Винниченко знову залишає межі країни, а 1905 р. повертається, щоб узяти участь у революції. Чудом звільнившись після чергового арешту, Винниченко їде за кордон. Подорожує Австрією, Францією, Швейцарією, Італією, усюди знайомиться з передовими людьми, які підтримують революційні настрої в Росії, передає на батьківщину листівки та книги.

Під час Лютневої революції 1917 р. Винниченко як авторитетний політик і досвідчений революціонер стає на чолі першого уряду Української Народної Республіки (УНР) – Генерального секретаріату Української Центральної Ради – і призначається Генеральним секретарем внутрішніх справ. Володимир Кирилович розробляє багато універсалів і декларацій, покликаних забезпечити ідею суверенності України у федеративному устрої майбутньої держави. Винниченко бере активну участь у переговорах із Тимчасовим урядом, у якого, проте, і в думках не було надавати Україні будь-яку незалежність, навіть у межах федерації з Росією.

У той бурхливий час, наповнений сподіваннями і важкою щоденною роботою, Винниченко записує у своєму «Щоденнику»: «О Господи, яка це жахливо важка річ – відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде видаватися легкою, природною, і як важко, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, іноді, розпачем, ненавистю і сміхом доводиться тягати ці камені державності і складати з них той будинок, у якому будуть із такими вигодами жити наші нащадки».

Але побудувати цей державний будинок тоді не вдалося. Зусиллями більшовиків узимку 1917—1918 pp. Українська Народна Республіка була повалена. Чимала провина в цьому і самого Винниченка, який на посаді голови Ради міністрів УНР виявився зовсім безпомічним у справах побудови держави. Ще більшою мірою ці недоліки виявилися в нього як у політичного діяча в часи Директорії.

Після поразки збройних сил Директорії Винниченко 1919 р. виїхав до Угорщини. У цей час його політичні симпатії почали схилятися до націонал-комунізму. Свою віру в ідею комунізму, яку Винниченко вважав «гармонією психічних і фізичних сил людини», він відобразив у тритомній мемуарно-публіцистичній праці «Відродження нації». Ще сподіваючись на можливість знайти взаєморозуміння з більшовиками, Винниченко підтримав політику В. Леніна щодо створення Федерації радянських республік. У душі Володимира Кириловича знову зажевріла надія на те, що Україна отримає бажану суверенність. Але в умовах складної економічної і політичної ситуації в Росії Україна, як і раніше, залишалася своєрідним «придатком» головної республіки.

Згодом віра Винниченка в комунізм похитнулася. Він бачив зрадництво багатьох своїх соратників, їх невпевненість у власних силах і поглядах. Спостерігаючи за поведінкою деяких партійних діячів, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом?.. Де ж рівноправність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли в одного «кремлівський» пайок, а інший – голодний… коли один має все, а інший – нічого… У чому ж у такому разі є комунізм? У гарних словах? У парадах?..»

Винниченко здійснює останні спроби щось змінити в житті простих українських трудівників. Зустрічається з партійними керівниками, вносить свої пропозиції, які, проте, залишаються без уваги.

1920 р. він назавжди залишає Україну. Їде розчарований у справі всього свого життя, з болем у серці. Немов підбиваючи підсумки своєї політичної діяльності, Володимир Кирилович записує в «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую із себе всякий пил політики, обкладаюся книгами і занурююсь у своє сьогодення, єдину справу – літературу».

Перші твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповідання «Народний діяч» – були написані ще 1901 р. А через деякий час на сторінках журналу «Київська старовина» з'явилася повість «Сила і краса». Тоді молодим автором зацікавилися багато відомих письменників і популярних видань. У творах «Біля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених і гнівно викривав поневолювачів. Його перу також належали імпресіоністичні романи «Хочу!» і «Записки кирпатого Мефістофеля». Мова його розповідей, драм, повістей, комедій, статей і романів була настільки яскравою і своєрідною, а картини життя, створені автором, такими правдивими, що незабаром він став одним із найпопулярніших письменників України. Секрет Винниченка був простий: у своїх творах він розповідав про ті події, учасником яких найчастіше був сам.

Михайло Коцюбинський високо оцінював літературну діяльність Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тільки йдеться про літературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».

Драматургія Винниченка просто полонила українську та російську сцени своєю злободенністю. Автор охоплював найгостріші соціально-політичні та моральні проблеми суспільства, не шкодуючи ні міщан, ні чиновників-«інтелігентів», ні багатеньких куркулів. Його п'єси «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Базар», «Гріх», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» і багато інших постійно були в репертуарі «Молодого театру» Леся Курбаса, Українського театру Садовського, нового драматичного театру ім. І. Я. Франка.

У роки еміграції Винниченко створив не менш популярні твори: соціально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) і роман-антиутопію «Лепрозорій» (1938 р.). В Україні його твори публікували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не міг не думати про свою батьківщину і не цікавитися становищем людей. 1933 р. він пише відкритий лист Сталіну, в якому обвинувачує його в масовому терорі проти українського народу – голоді і репресіях. Доводить, що в радянській дійсності очевидним є «не будування соціалізму, а відновлення старої в'язниці народів». Партія відреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком української контрреволюції», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Німеччини і Франції, конфіскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.

Володимир Кирилович, не маючи ніяких ілюзій, розумів, що від розстрілу його врятувало тільки проживання поза сферою впливу Сталіна і що шлях на батьківщину закритий до падіння режиму «батька всіх народів». Письменник дуже болісно переживав розлуку з Україною і загибель усіх своїх надій. У його житті залишалася лише творчість і рішення пекучих проблем, яких ставало все більше і більше.

1934 р. він разом із дружиною Розалією купує невеликий будиночок з ділянкою поблизу французького містечка Мутен, заводить сад, город. Володимир Кирилович дуже багато займається фізичною працею, але намагається щодня по декілька годин віддавати літературі та живопису. За допомогою образотворчого мистецтва Винниченко намагається досягти гармонії із собою і природою. Про його картини критик М. Келлер писала: «Незважаючи на суто трагічний зміст його композиційних полотен, уся художня творчість Винниченка виявляє глибоку любов до життя і якусь радість, легкість і подяку за те, що він може передавати душу кожної своєї моделі, навіть якщо це квітка чи камінь».

Найскладнішими стали для письменника роки фашистської окупації Франції. Винниченко категорично відмовився співробітничати з нацистами, за що був арештований і відправлений до концтабору. Але через якийсь час його відпустили. Дивом фашисти не довідалися про те, що напередодні війни Винниченко попереджав Сталіна про небезпеку, що насувається. У своєму «Відкритому листі Сталіну і членам Політбюро» Володимир Кирилович підкреслював: «Усе лихо, одним словом, у Німеччині. Та й не стільки в Німеччині, у німецькому народі, як у Гітлері, який силоміць захопив владу над цим народом і терором нав'язує йому свої психологічні настрої та прагнення».

В останні роки життя Володимир Кирилович продовжував активну творчу і громадську діяльність, брав участь у роботі багатьох проукраїнських організацій і, як і раніше, відстоював ідею української державності. Знайшла вона своє відображення і в останньому літературному творі письменника – політичному романі «Слово за тобою, Сталіне». Написаний 1950 p., він був виданий в Україні тільки 1989 р.

Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 р. у Франції, так і не побачивши перед смертю Батьківщину.

Постать Винниченка по праву є однією з видатних в історії політики і культури України XX століття. Усе життя цієї видатної людини, повне злетів і падінь, радості творчості і катастрофи надій, було підпорядковане одній-єдиній меті – служінню Батьківщині. І де б не був Винниченко – у в'язниці, засланні чи еміграції, – він завжди думав про Україну. Таким він і залишився в пам'яті свого народу.