Казка про Щастя

Жило було собі Щастя. А ви думали, його не існує? Як би не так! Є воно, миленьке! Живе собі і здраствує! Взагалі, Щасть у світі багато. Вони бувають різного роду, вигляду, характеру. Та справа в тім, що всіхбез виключення Щастя мало не з самого народження починають займатися у бігових секціях. Спринтерів з них роблять. Попобігаєш за тим Щастям, доки доженеш! Для чого це робиться? Люди – цікаві істоти. Якщо отримують щось без зусиль, то не дякують за це Богу і долі, а сприймають як належне, і не цінять. Може тому?

Але наша казка не про всі Щастя, а про одне, особливе. Особливого в ньому було те, що воно кріпко здружилося з Пляшкою Горілки.

Справа в тім, що наше Щастя було не щасливе. Отож, яких тільки на світі чудес не буває, навіть не щасливі Щастя зустрічаються. А сумувало воно через те, що його не любили. Дивина, та й годі!

Прибилось було наше Щастя, при чому усвідомлено, добровільно, до одного Суб’єкта. Що воно в ньому знайшло – невідомо, але ж недарма кажуть, що любов зла, полюбиш і шо попало. От Щастя й полюбило свого Суб’єкта, і причепилось до нього так, що й не відліпиш. А ви не знали? Щастя тулиться тільки до того, кого саме полюбить, підкупить його неможливо і приманить чимось теж. Воно саме обирає людину. А Суб’єкт чи то не зрозумів, чи то не оцінив, але на Щастя – нуль на масу. Сприймав його, як належне, не доглядав толком, уваги не приділяв. Забула сказати: всі Щастя володіють магічними здібностями і вміють перетворюватись на будь кого і будь що, в залежності від бажань і потреб людини. Наш Суб’єкт забажав, щоб це була жінка. Щастя й перетворилось на дуже симпатичну жіночку: очі кольору бірюзи, волосся біляве, як льон, ні худа, ні товста, все як кажуть при ній і на місці. Але не вгадало Щастя з образом, бо закохалось у Суб’єкта по самі вуха, а у закоханих, як відомо, мислительні процеси притуплюються.

Щастям, до речі, закохуватись заборонене згідно Трудової Угоди, яку вони підписують із Всевишнім. Щастя повинно бути об’єктивним, щоб не звалитись на голову тому, хто не знатиме що з ним робить.

Але в нашому випадку саме так і сталося. Щастя закохалося, а суб’єкт ним, чи то пак, нею, просто користувався. Нє, шо не кажіть, а все таки зручно, коли поряд з тобою бродить Щастя і віддано заглядає в очі! Щастя Суб’єкта доглядало, оберігало, захищало, вчило, провчало, але головне – любило! Що може бути ціннішим за це? Але, мабуть, таки є щось більш вартісне, бо Суб’єкт ринувся на пошуки іншого Щастя. А може у нього дійсно була потреба в іншому Щасті, спробуй, розберись в цих тонких матеріях.

Наше Щастя дуже тужило, змарніло, і наче аж вицвіло, бо Щастя харчуються енергією любові, натомість віддаючи вдвічі більше, а цієї енергії якраз і не поступало.

Може б Щастя й зовсім зачахло, але тут воно зустріло Пляшку Горілки.

– Тю! – сказала Пляшка, вислухавши історію Щастя, (бо їм теж інколи потрібно виговоритись), – ти якого дурня оце побиваєшся? Про теорію дзен-поху…му чула?

– Нє, – через соплі і сльози відповіло Щастя.

– Зара розкажу!

І Пляшка повідала Щастю основні принципи дзен-поху…му, головний з яких полягав тому, що потрібно забить на все, і прийде тобі щастя.

– Я і є Щастя, – рюмсало воно, – кому до мене йти?

Пляшка задумливо почесала пробку.

– Несостиковочка, – сказала вона і тут же просіяла, ніби її помили «Майстром Кліном», – значить, нада випить. Полегшає, гарантую!

Ох Щастя і набралося з Пляшкою на пару! І нарешті відчуло себе щасливим!

Воно лежало прямо на землі горілиць, дивилося в зоряне небо і співало на весь голос:

– А я пливу у човні!
І так спокійно мені!
Мене несе течія,
Я – нічия!

З тих пір так і повелося. Щастя – до Пляшки, набралися, відчули себе щасливими. Хоча Пляшці що? Їй і так ніколи сумно не бувало.

Щастя усвідомлювало, що робить неправильно. Але йому потрібне було психологічне розвантаження і релаксація, навіть така, неправильна. Щастя знало, що мине ще трохи часу, біль притупиться, рана загоїться, воно виздоровіє (бо Щастя, насправді, дуже сильні) і піде шукати нового – СВОГО – Суб’єкта. Щастя не можуть без людей, вони для них створювались Всевишнім.

А Суб’єкт що? Він теж шукатиме СВОЄ Щастя, може колись зустріне…

Казка про Золоту Акулу

Десь далеко-далеко, точніше глибоко-глибоко, на дні океану (не так уже й важливо якого саме) жила була собі Золота Акула. Прозивала її так через те, що вона мала золоте волосся (не дивуйтеся, що у Акули було волосся, далі все дізнаєтесь) і очі кольору соняшникового меду. Була вона найдобрішої душі істотою, хоча цьому ніхто не вірив – ну як же, статус акули передбачав підвищену стервозність, зубастість і ще масу неприємних з точки зору общєствєнной моралі речей. Власне, Золотій Акулі було начхати на общєствєнную мораль, бо була вона дівчиною, як зараз прийнято казати, самодостатньою. Із тих, хто вміє дати раду самій собі, тим, хто поряд і взагалі, і взагалі – в горящую ізбу, коня на скаку, і все шо далі по тексту. Та все ж іноді Золота Акула задавалась питанням: ну невже рибам та всім іншим тварям морським, а також людям повилазило, і вони не бачать, що по натурі ніяка вона не хижачка, їй би книжки писати та пісні складати, розмишлять о вєчном, а тут… Нє, Золота Акула не харчувалась людьми, упаси Господи від такого, навіть не їла ні риби, ні м’яса, бо більш за всі ласощі любила морську капусту. Вона взагалі (але це було страшенною таємницею), була акулою лише на третину. От її баба була справжньою димерською (є така розвинута місцевість у південно-західній частині океану) акулою, потім вийшла заміж за морського окуня, а їх син, Акулин батько, взагалі одружився на німфі. Зовні Акула була схожа на свою красуню маму – німфу морську: мала дві руки, дві ноги, все як у людей. Та молва про те, шо вона акулячого роду, виявилась сильнішою за всі її зовнішні принади, тож ставився до неї морський і земний народ із пересторогою.

– От чому так? – бувало, коли її сильно допікало, питала Золота Акула у своєї куми Лєни, з якою вони дружили з дитинства, – вони ж всі бігають до мене через день: Акулочко, поможи, врятуй, вилікуй, порадь. А потім на мене ж і плюються, а як зустрічають де, то роблять вигляд, шо й незнайомі.

Забула сказати: Акула була чарівницею. В менш просвящонних колах її звали по-простому – відьма морська. Хоча за все своє життя Акула нікому нічого поганого не зробила, одно рятувала, гівнюків невдячних.

Кума Лєна задумалась. Власне, питання це було риторичне і відповіді не потребувало, але кума відповідь знаходила, при чому кожен раз різну.

– Я, здається знаю в чім справа, – сказала вона, – співробітники НАСА недавно вирахували, що у небі, виявляється, є ще один знак зодіаку – змієносець.

– До чого тут це? – Акула від здивування витріщила і без того великі очі.

– Тому шо все змістилось відтепер. Ти хто раніше за гороскопом була, га? Сумирним Тільцем, який і мухи не образить, а тепер – вогняний Овен. Овни, щоб ти знала – це переможці світу, але і характерець у них, вибач, паскудний! Народ, мабуть, несвідомо відчуває це, тому така реакція.

Акула від здивування не лише очі витріщила, а й рота роззявила. Чи не двинулась, бува, кума на почві самотності, бо як розлучилась з благовірним вісім років тому, так до цих пір нікого пристойного й не знайшла. Навіть коханця не було коли завести – трьох дітей піднімала самотужки. Та й хто на трьох дітей знайдеться, герой, може, який….