З пустелі вийшов художник. Дух геніальності, який завжди коронує демократичними методами, сплів для Лон-ні Бріско вінок із чапаралю. Мистецтво, чиє божественне вираження неупереджено витікає і з-під пальців ковбоя, і імператора-дилетанта, обрало своїм посередником хлопця-митця із Сан-Саба. Як наслідок, у фойє Капітолія з’явилося засмальцьоване полотно два на чотири метри в позолоченій рамі.
Йшло засідання законодавців; столиця великого західного штату насолоджувалася сезоном діяльності йприбутку, який приносили зі собою збори конгресменів. Пансіони лопатою загрібали легкі гроші, якими сипали спраглі до веселощів законотворці. Найбільший штат Заходу, імперія землі та ресурсів, піднявся і зрікся старого клейма варварства, злочинності й кровопролиття. Уйого межах панував порядок. Життя і приватна власність були тут у не більшій небезпеці, пане, ніж у котромусь із продажних міст занепадницького Сходу. На піку популярності тут були наволочки з вишивкою, церкви, полуничні бенкети та судові накази про передачу арештованого до суду. Новоприбулі могли безкарно демонструвати на людях свої височезні циліндри чи погляди на теорію культури. Мистецтво й науки фінансувалися і плекалися. А тому законодавцям цього величного штату годилося оформити придбання безсмертної картини Лонні Бріско.
Рідко в окрузі Сан-Саба підтримували образотворче мистецтво. Його сини прославлялися в більш серйозних справах: закиданні ласо, стрільбі, картах і нічних нальотах на сонні містечка; але до цього часу він не зажив слави твердині естетики. Пензель Лонні Бріско замалював цю прогалину. Тут, серед вапняків, соковитих кактусів і висушеної трави безводної долини народився Хлопець-митець. Чому він захопився мистецтвом – незбагненно. Безсумнівно, попри сухий клімат Сан-Саби він підхопив якийсь вірус натхнення. Пустотливий дух творення, напевно, підбурив його спробувати виразитися, а потім просто заліг на білому піску й спостерігав за заподіяною шкодою. Бо картина Лонні могла б неабияк повеселити критиків.
Картина – можна сказати панорама – мала зображати типову сцену Заходу, з кульмінацією у тваринному персонажі по центру, навіженому волі в натуральну величину, з безумним поглядом, лютим, який шалено втікав від стада, яке, гнане типовим ковбоєм, займало місце справа на задньому фоні картини. Деталі пейзажного тла були правдоподібними й пасували до решти композиції. Чапараль, москітові дерева й кактуси були зображені у відповідних пропорціях. Іспанська айстра, зі своїм густим, кремовим, глянцевим цвітом, завбільшки з відро, додавала квіткової краси та різноманіття. На відстані розкинулася хвилеподібна прерія, порізана тут і там струмками, характерними для цього регіону, по краях яких росли дуби із густими зеленими кронами та в’язи. На передньому плані під кактусом звивалася ряба гримуча змія. Третина полотна була залита ультрамариновою з білими плямами – типове небо на Заході з перистими хмарами, які не несли в собі дощу.
Картина висіла між двома колонами з ліпниною, у просторому холі біля дверей палатип редставників. Мешканці й законотворці ходили тудою парами та групами, інколи цілим натовпом, щоб на неї подивитися. Багато – може й більшість – жили життям прерії, і вона нагадувала їм знайому сцену. Старі скотарі стояли, занурені в спогади, щиро задоволені, і теревенили з братами по ранчо з тих днів, у які повертала їх картина. Мистецьких критиків у місті було небагато, і ніхто не чув поряд ізнею таких професійних слів про колір, перспективу й чуття, які так люблять вживати на Сході, щоб загнуздати художника. Більшість із них погоджувалася, що це чудова картина, і милувалася позолоченою рамкою – більшою за всі, що вони досі бачили.
Сенатор Кінні був поборником і спонсором картини. Саме він найчастіше виступав уперед і стверджував голосом наїзника, що великою ганьбою буде для штату відмовитися визнати генія, який так блискуче передав на безсмертному полотні типову сцену джерела багатства й добробуту їхнього великого штату – сцену землі і… е-е… скоту.
Сенатор Кінні представляв крайню західну частину штату – чотириста миль від округу Сан-Саба – але справжній любитель мистецтва не обмежуються метрами й кордонами. Також і сенатор Муленс, який представляв округ Сан-Саба, не залишався байдужим до думки, що штат має придбати полотно свого виборця. Як йому пояснили, мешканці Сан-Саби були одноголосними у своєму захопленні великою картиною одного з них. Сотні знавців осідлали своїх коней і проскакали милі, щоб подивитися на неї, перш її заберуть до столиці. Сенатор Муленс хотів перевиборів і знав важливість голосів Сан-Саби. Він також знав, що заручившись допомогою сенатора Кінні, – який був важливою персоною у законодавстві, – міг досягнути бажаного. А сенатор Кінні мав напоготові закон про зрошення, який хотів провести для вигоди у своєму окрузі, і знав, що сенатор Муленс міг надати йому цінну допомогу й інформацію, бо в Сан-Сабі подібний закон вже прийняли. Оскільки ці інтереси чудово доповнювали один одного, великого подиву така увага до мистецтва в столиці штату не викликала. Небагатьом митцям вдавалося показати світові свою першу картину за більшого сприяння, ніж Лонні Бріско.
Сенатори Кінні та Муленс досягли взаєморозуміння в питанні зрошення і мистецтва за коктейлями в кафе готелю «Імперія».
– Гм! – сказав сенатор Кінні, – не знаю. Я не мистецтвознавець, але мені здається, що нічого не вийде. Як на мене, картина скидається на жахливу хромолітографію. Не хочу критикувати художній талант вашого виборця, сенаторе, але я б за неї не дав і долара – без рамки. Як ви збираєтеся пропхати таку штуковину в горлянку законодавців, які руками й ногами відпихаються від рахунку на шістсот вісімдесят один долар за гумки? Це марна трата часу. Я б хотів вам допомогти, Муленсе, але в сенаті нас засміють.
– Але ви не вловлюєте суті, – сказав сенатор Муленс обачним тоном, постукуючи своїм довгим вказівним пальцем по склянці Кінні. – Я й сам маю сумніви щодо зображеного на картині: чи то на ній бій биків, чи японська алегорія, але я хочу, щоб у сенаті проголосували за її придбання. Звичайно, потрібно, щоб сюжет полотна був на історичну тему, але вже запізно здирати фарбу та щось міняти. Гроші не вийдуть за межі штату, а картину можна перемістити в комірку, де вона нікому не діятиме на нерви. Але мистецтво подбає про себе саме, а нам є над чим помізкувати – хлопчина, який намалював картину, – внук Лусьєна Бріско.
– Не зрозумів, – сказав Кінні, уважно нахиляючи голову. – Того самого Лусьєна Бріско?
– Того самого. «Чоловіка, який». Який зліпив штат із пустелі. Який колонізував індіанців. Який позбувся конокрадів. Який відмовився від корони. Улюблений син штату. Тепер розумієте?
– Загортайте картину, – сказав Кінні. – Вважайте, її продано. Чому ж ви з цього не почали, а розводилися про філантропію і мистецтво? Я миттю відмовлюся від свого місця в сенаті й повернуся до роботи помічника землеміра, якщо не зроблю так, аби цей штат придбав мазанину внука Лусьєна Бріско. Ви колись чули про придбання дому доньки Одноокого Смозерса? Постанова пройшла, як по маслу, а Одноокий старий не вбив і половини тих індіанців, що Бріско. Про яку суму ви домовилися зі своїм богомазом?
– Я думав, – сказав Муленс, – що, може, п’ять сотень доларів…
– П’ять сотень! – перебив його Кінні й постукав по склянці олівцем, щоб привернути увагу офіціанта. – Всього п’ять сотень за рудого бика роботи внука Лусьєа Бріско! Де ваша патріотична гордість, чоловіче? Дві тисячі. Ви представите закон, а я візьму слово й тицьнув в обличчя сенаторам кожен скальп, знятий старим Лусьєном. Чекайте, він ж, напевно, ще робив якісь дурниці, якими можна пишатися. Так; він відмовився від будь-яких нагород, які йому належали за правом. Відмовився від виплат як ветерану. Міг стати губернатором, але відмовився. Відмовився від пенсії. Тепер штат може йому віддячити. Доведеться, щоправда, взяти собі картинку, але ж має бути якесь покарання за те, що змусили чекати родину Бріско так довго. Піднімемо це питання всередині місяця, коли врегулюємо закон про податок. А тепер, Муленсе, постарайтеся чимскоріше прислати мені цифри по зрошенню і статистику зі збільшення виробництва на акр. Ви мені будете потрібні, коли розглядатимуть мій закон. Думаю, ми добре спрацюємося на цій сесії, а, може, і на наступній теж, еге?
Так хлопцю-художнику зі Сан-Саби усміхнулася удача. Чи, може, вона це зробила, ще коли дала йому народитися в особі внука Лусьєна Бріско.
Той самий Бріско був першопрохідцем і в оволодінні територією, і в певних вчинках, до яких його привело велике й водночас просте серце. Він був одним із перших поселенців і хрестоносців, які воювали зі силами природи, дикунами та позбавленими душевної глибини політиками. Його ім’я і пам’ять про нього були в пошані на рівні з Х’юстоном, Буном, Крокетом, Кларком і Ґріном. Він вів просте, незалежне життя, не завдаючи собі клопоту амбіціями. Навіть людина не така кмітлива, як сенатор Кінні, зуміла передбачити, що штат поспішив би вшанувати й винагородити його внука, який, нехай і через стільки часу, вийшов із заростів чапаралю.
І так, біля великого полотна поряд із дверима палати представників чи не щодня можна було споглядати дужу постать сенатора Кінні й чути сурми його голосу, який вихваляв минулі діяння Лусьєна Бріско, чий внук тепер продовжив його традицією своєю роботою. Робота сенатора Мулена була не такою показовою, але скерованою в тому самому напрямку.
Тоді, коли наближався день представлення законопроекту з придбання картини, зі Сан-Саби приїхав верхи Лон-ні Бріско разом із групою вірних ковбоїв, щоб підтримати мистецький акт і прославити ім’я дружби, бо ж Лонні один із них, лицар стремен і шкіряних штанів, такий ж вправний із ласо та патронами, як із пензлем і фарбами.
Березневого дня весь цей гурт із вигуками увірвався в місто. Ковбої змінили форму на більш підходящу для міста. Вони відмовилися від шкіряних штанів, а також перемістили револьвери й патрони з поясів на сідло. Серед них був і Лонні, юнак двадцяти трьох років, засмаглий, із серйозним обличчям, щирий, кривоногий, стриманий, верхи на Пекучому Тамалі, найбільшому тямущому коні на захід від Міссісіпі. Сенатор Муленс попередив його про блискучі перспективи, що його чекали; навіть назвав – так сильно він вірив у можливості Кінні – ціну, яку штат, найімовірніше, заплатить. Лонні здавалося, що слава і гроші в нього в кишені. Однозначно, іскра божественного вогню палала в грудях смуглявого кентавра, а в двох тисячах доларів він бачив засіб подальшого розвитку свого таланту. Одного дня він намалює ще більшу картину – скажімо, чотири метри на шість, атмосферну, живу.
О проекте
О подписке