– Ви були таким добрим, – сказала вона, всміхаючись. – Може, мосьє живе в цьому домі?

– Так, мадам. Думаю, так, мадам.

– Може, ще й на третьому поверсі?

– Ні, мадам; вище.

Дама нетерпляче заворушила пальцями.

– Вибачте. Я така делікатна зі своїми питаннями. Мосьє мені вибачить? Звісно ж, не годиться питати, де мосьє мешкає.

– Мадам, не кажіть так. Я живу…

– Ні-ні-ні; не кажіть мені. Тепер я розумію свою помилку. Але не можу втратити інтересу, який відчуваю до цього будинку. Колись я тут жила. Я часто сюди приходжу, щоб помріяти про ті минулі дні. Вас влаштує таке виправдання?

– Дозвольте сказати, що вам не потрібні жодні виправдання, – запинаючись, сказав поет. – Я живу на горішньому поверсі – у маленькій кімнатці, де повертають сходи.

– У тій, що перша? – спитала дама, повертаючи голову.

– В останній, мадам.

Дама зітхнула, ніби з полегшенням.

– Не буду вас більше затримувати, мосьє, – сказала вона, округляючи очі та надаючи їм простодушного виразу. – Дбайте про будинок. Як шкода! Мені залишилися від нього лише спогади. Прощайте, і прийміть мою вдячність за вашу чемність.

Вона пішла, залишаючи за собою усмішку й слід солодких парфумів. Девід піднявся сходами, як уві сні. Але він прокинувся, й усмішка з парфумами його не покидали. Ця леді, про яку він нічого не знав, надихала його на рядки про очі, пісні про любов із першого погляду, оди в’юнкому волоссю і сонети про туфельки на струнких ногах.

Він, напевно, справді поет, бо про Івон було забуто; ця нова чарівність приковувала його своєю свіжістю і грацією. Тонкий аромат її парфумів наповнював його дивними емоціями.

Одної ночі троє осіб зібралися довкола столу в кімнаті на третьому поверсі того самого будинку. Три крісла та стіл зі запаленою свічкою на ньому були єдиними меблями в кімнаті. Один із них був високий чоловік вбраний у все чорне. На обличчі він мав вираз насмішкуватої гордості. Кінчики його закручених вусів діставали мало не до очей. Також серед них була дама, молода й вродлива, з очима, які могли були то круглими й простодушними, як у дитини, то видовженими й хитрими, як у циганки, але тієї миті були палкі й честолюбні, як у будь-якого конспіратора. Третій був чоловік дії, боєць, прямолінійний і нетерплячий службовець, який дихав вогнем і сталлю. До нього зверталися капітан Дероль.

Цей самий чоловік вдарив по столу кулаком і сказав, зі стримуваною жорстокістю:

– Цієї ночі. Цієї ночі, коли він ітиме на опівнічну месу. Мені набридли змови, які ні до чого не ведуть. Набридли сигнали, коди, таємні зібранні й ця тарабарщина. Будьмо чесними зрадниками. Якщо Франція має його позбутися, то вб’ємо його відкрито, а не полюватимемо й влаштовуватимемо пастки. Я кажу, цієї ночі, і за свої слова відповідаю. Я все зроблю своїми руками. Цієї ночі. Коли він ітиме на месу.

Дама звернула на нього щиросердний погляд. Жінка, як би вона не любила змови, має завжди схилитися перед відвагою. Високий чоловік погладив закручений вус.

– Дорогий капітане, – сказав він могутнім голосом, згладженим манерами, – цього разу я з вами згоден. Чеканням нічого не добитися. У палаці є досить наших охоронців, щоб наша затія була безпечною.

– Цієї ночі, – повторив капітан Дероль, знову вдаривши по столу. – Ви мене чули, маркізе; я все зроблю своїми руками

– Але зараз, – повільно мовив велет, – постає питання. Треба передати повідомлення нашим партизанам у палаці й погодити сигнал. Королівський екіпаж має супроводжувати наша найвідданіша людина. Якого посланця о такій годині пропустять аж до південного входу? Там дислокується Рібо; як тільки йому передадуть повідомлення, усе піде, як слід.

– Я передам повідомлення, – сказала дама.

– Ви, графине? – сказав маркіз, піднявши брови. – Ваша відданість велика, ми це знаємо, але…

– Слухайте! – вигукнула дама, піднімаючи руки й кладучи їх на стіл, – на мансарді цього будинку живе юнак із провінції, такий самий простодушний і чуйний, як ягнята, яких він там доглядав. Я його кілька разів зустрічала на сходах. Я розпитала його, бо боялася, що він може жити надто близько до кімнати, в якій ми звичайно збираємося. Він буде моїм, варто мені тільки цього захотіти. Він пише вірші на мансарді, і, думаю, мріє про мене. Він зробить, як я скажу. Він передасть повідомлення в палац.

Маркіз став з крісла й вклонився. «Ви не дали мені закінчити речення, графине», – сказав він. «Я збирався сказати: «Ваша відданість велика, але ваш розум і чари – незмірно більші».

Поки конспіратори вирішували свої справи, Девід відшліфовував рядки, написані до його amorette d’escalier. Він почув невпевнений стукіт у двері й із трепетом відчинив їх; за дверима він побачив її, з очима круглими й простодушними, як у дитини.

– Мосьє, – видихнула вона, – Я прийшла до вас у горі. Я вірю у вашу доброту та чесність і не знаю, до кого ще звернутися по допомогу. Як я мчала вулицями, переповненими франтами! Мосьє, моя мама вмирає. Мій дядько – капітан охорони королівського палацу. Хтось мусить його привести. Чи можу я сподіватися…

– Мадемуазель, – перебив її Девід, з очима сяючими бажанням їй прислужитися, – ваші сподіванням стануть моїми крилами. Скажіть, як я можу до нього пробратися.

– Йдіть до південних воріт – запам’ятайте, саме до південних воріт – і скажіть охоронцям: «Cокіл вилетів з гнізда». Вас пропустять, і тоді йдіть до південного входу в палац. Повторіть ті самі слова й передайте цей лист тому чоловікові, який відповість: «Хай б’є, коли хоче». Це пароль, мосьє, який мені довірив мій дядько, бо тепер, коли в країні заворушення і ведуться змови проти короля, ніхто без нього не може пройти в палац після настання ночі. Якщо ваша ласка, мосьє, віднесіть йому цей лист, щоб мама побачила його востаннє, перш ніж заплющити очі.

– Давайте його мені, – охоче сказав Девід. – Але як я можу допустити, щоб ви поверталися додому самі в такий пізній час? Я…

– Ні-ні – летіть. Кожна хвилина на вагу золота. Колись, – сказала дама, очі її при цьому видовжилися і стали хитрі, як у циганки, – я спробую віддячитися вам за вашу доброту.

Поет взяв лист під пазуху й помчав униз сходами. Дама, коли він пішов, повернулася до кімнати внизу.

Виразні брови маркіза виражали запитання.

– Він пішов, – сказала вона, – так само швидко й тупо, як одна з його овечок, щоб доставити лист.

Стіл знову затрусився від удару кулака капітана Дероля.

– Святі угодники! – вигукнув він, – Я забув свої пістолі! Чужим я не довіряю.

– Візьми цей, – сказав маркіз, виймаючи з-під плаща блискучу зброю, прикрашену срібною різьбою. – Кращого не знайти. Але гляди за ним, бо на ньому мій герб, а мене вже й так підозрюють. Цієї ночі мене чекає далека дорога. Завтра я маю бути у своєму палаці. Після вас, дорога графине.

Маркіз погасив свічку. Дама, закутана в плащ, і два джентльмени тихенько спустилися сходами й злилися з натовпом, який тинявся тротуаром на вулиці Конті.

Девід поспішав. Біля південних воріт королівської резиденції до грудей йому приставили алебарду, але він її відхилив зі словами: «Сокіл вилетів з гнізда».

– Проходь, брате, – сказав охоронець, – але давай швидко.

На південних сходах до палацу його знову поривалися схопити, але знову mot de passe зачарував сторожу. Один із них виступив уперед і почав: «Хай вдарить…», але тут сторожі заметушилися. Чоловік із проникливим поглядом і солдатською ходою несподівано протиснувся поміж них і схопив листа, якого Девід тримав у руці. «Пройдіть зі мною», – сказав він і повів його у велику залу. Там він розірвав конверт і прочитав листа. Він кивнув чоловікові в уніформі офіцера мушкетерів, який проходив повз. «Капітане Тетро, арештуйте сторожу з південного входу та з південних воріт. Поставте на їхнє місце людей, які засвідчили свої вірність». До Девіда він сказав: «Пройдіть зі мною».

Він повів його через коридор і передпокій до просторої кімнати, де на великому, обшитому шкірою кріслі в глибокій задумі сидів меланхолійний, чоловік, вбраний у темну одіж.

– Ваша величносте, я вам казав, що в палаці аж кишить зрадниками та шпигунами, як каналізація – щурами. Ви думали, ваша величносте, що це все моя уява. А цей чоловік пройшов просто через ваші двері за їхньої мовчазної згоди. Він ніс лист, який я перехопив. Я привів його сюди, щоб ваша величність не думали далі, що моя запопадливість – зайва.

– Я його опитаю, – сказав король, заворушившись у кріслі.

Він подивився на Девіда очима під важкими повіками. Поет зігнув коліна.

– Звідки ви? – спитав король.

– З Верною, що у провінції Ор-е-Луар, ваша величносте.

– А чим ви займаєтесь у Парижі?

– Я… я поет, ваша високосте.

– Що ж ви робили у Верної?

– Глядів батькову отару.

– Ах! У полі!

– Так, ваша величносте.

– Ви жили в полі; виходили прохолодним ранком і лежали на ложі з трави. Отара паслася собі на схилі; ви пили з живого джерела; їли солодкий чорний хліб у затінку й слухали, не сумніваюся, дроздів у гаю. Так, вівчарю?

– Так, ваша величносте, – відповів Девід. Зітхнувши: – І бджіл над квітами й ще, може, як співали виноградарі на пагорбах.

– Так-так, – нетерпляче сказав король, – може, і їх; але дроздів точно слухали. Вони часто свистіли там, у гаю, правда?

– Ніде так солодко вони не свистять, ваша величносте, як в Ор-е-Луар. Я відважився відтворити їхню пісню в одному зі своїх віршів.

– Можете продекламувати? – охоче запитав король. – Колись давно я слухав дроздів. Якби хтось міг як годиться відтворити їхню пісню – то було б краще за королівство. А вночі ви гнали овець кошару, сідали в мирі та спокої і куштували свій солодкий хліб. То можете продекламувати, вівчарю?

– Там було так, ваша величносте, – сказав Девід з повагою та завзяттям:

 
Вівчарю лінивий, на ягняток глянь,
Як вони стрибають собі на лугу;
Як навиває вітер між ялин зітхань,
А Пан грає на сопілці пісню дорогу.
Почуй наш поклик з крон дерев,
Із яких пасемо ми твою отару;
Принеси нам шерсті, просим цього дару
Щоб собі між гілок звили ми…
 

– Ваша величносте, якщо ваша ласка, – перебив грубий голос, – я задам цьому віршомазу одне-два питання. У нас обмаль часу. Благаю, вибачте, ваша величносте, якщо моя тривога за вашу безпеку вас ображає.

– Вірність, – сказав король, – герцога д’Омаль давно доведена, і ставити її під сумнів було б образою, – він опустився в крісло, і очі його знову покрила пелена.

– Спочатку, – сказав герцог, – я зачитаю вам листа, який принесли:

«Сьогодні річниця смерті дофіна. Якщо він піде, як завжди, на північну месу, щоб помолитися за душу сина, сокіл завдасть удару, на розі вулиці Еспланад. Якщо це входить у його плани, запаліть червоне світло у верхній кімнаті на південно-західному куті палацу, щоб подати соколу сигнал».

– Селянине, – суворо сказав герцог, – ти чув ці слова. Хто сказав тобі передати це повідомлення?

– Пане герцогу, – щиро мовив Девід, – я скажу вам. Одна леді. Вона сказала, що її мама хвора, і що ця записка приведе її дядька до ліжка хворої. Я не знаю, про що лист, але можу заприсягтися, що вона дуже добра й гарна.

– Опишіть ту жінку, – наказав герцог, – і як ви стали жертвою її обману.

– Опишіть її! – сказав Девід із ніжною усмішкою. – Ви хочете, щоб мої слова сотворили чудо. Що ж, вона зроблена зі світла й тіні. Струнка, як вільха, і така сама граційна. Її очі міняються, якщо довго дивитися в них; то круглі, то наполовину закриті, ніби сонце визирає з-за хмар. З її приходом настає рай на землі; коли ж вона йде геть, настає хаос і пахне цвітом глоду. Вона прийшла до мене на вулицю Конті, будинок двадцять дев’ять.

– Це будинок, – сказав герцог, звертаючись до короля, – за яким ми ведемо спостереження. Завдяки розв’язному язику поета, ми тепер маємо повну картину сумнозвісної графині Кебедо.

– Ваше величносте, пане герцогу, – серйозно мовив Девід, – сподіваюся, мої слова не спричинили ніякої несправедливості. Я дивився в очі тієї леді. Клянусь життям, що вона – ангел, що б там не писало в тому листі.

Герцог уважно на нього подивився. «На тобі перевіримо», – повільно сказав він. «Перебраний на короля, ти сам поїдеш його каретою на месу. Згода».

Девід усміхнувся. «Я дивився в її очі», – сказав він. «Мені вже нічого доводити не треба. Можу довести для вас».

Пів на дванадцяту герцог д’Омаль власними руками запалив червону лампу в південно-західному вікні палацу. За десять хвилин до тієї самої години, Девід, спираючись на його руку, з ніг до голови вбраний, як король, зі схиленою під каптуром плаща головою повільно рушив із королівських палат до карети, яка вже чекала. Герцог допоміг йому сісти й зачинив двері. Карета поїхала своєю дорогою до собору.

У будинку на розі вулиці Еспланад на сторожі чекав капітан Тетро із ще двадцятьма чоловіками, готовий накинутися на конспіраторів, коли ті підоспіють.

Але виглядало, що змовники трохи змінили плани. Коли королівська карета під’їхала до вулиці Крістофер, за квартал до вулиці Еспанад, із бандою своїх царевбивць вилетів капітан Дероль і напав на екіпаж. Вартові на кареті, хоч і здивовані передчасною атакою, спустилися і доблесно вступили в бій. Звуки сутички привабили капітана Тетро, і вони примчали на допомогу. Але тим часом відчайдушний Дероль розчахнув двері королівської карети, наставив зброю на темну постать усередині, і вистрілив.

Коли прибуло підкріплення, вулиця сповнилася криками та скреготом сталі, але налякані коні помчали геть. На подушках лежало мертве тіло бідного фальшивого короля і поета, вбитого кулею з пістоля монсеньйора маркіза Бупертіс.

ГОЛОВНА ДОРОГА

Дорога простягалася ще на десять миль, а далі перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’єднувалася зі ще одною, більшою дорогою. Девід завагався, а тоді сів скраю відпочити.

Куди вели ці дороги, він не знав. На кожній із них, здавалося, лежав світ, повний можливостей і небезпек. А тоді, поки він там сидів, його погляд зупинився на яскравій зорі, яку вони з Івон назвали своєю. Це змусило його згадати про Івон, і він задумався, чи не надто він поспішив із рішенням. Чому він має залишати і її, і рідний дім лише тому, що кілька слів, зронених зопалу, стали між ними? Невже любов така крихка, що ревнощі, які мали б її доводити, можуть її зламати? Ранок завжди приносить зі собою ліки від душевного болю вечора. Він ще міг повернутися додому так, щоб ніхто у Верної ніхто не довідався про його тимчасову відсутність. Його серце належало Івон; там, де він прожив усе життя до сьогодні, він може писати вірші й знайти своє щастя.

Девід підвівся, струсив зі себе неспокій і нестяму, яка спокушала його пуститися в дорогу. Він рішуче подивився в тому напрямку, з якого прийшов. Поки він повернувся тією самою дорогою у Верной, його бажання до мандрів вивітрилося. Він минув кошару, і вівці заметушилися від його кроків, зігріваючи йому серце знайомими звуками. Він безшумно прошмигнув у свою кімнатку й ліг там, вдячний, що його ноги оминули лихо нових доріг тієї ночі.

Як добре він знав жіноче серце! Наступного вечора Івон була біля криниці при дорозі, де молодь збиралася, щоб дати роботу кюре. Куточком ока вона шукала Девіда, хоча її зімкнені вуста здавалися невблаганними. Він спіймав її погляд; зірвав з її вуст зречення її злих слів, а по дорозі додому – і поцілунок.

Через три місяці вони побралися. Мудрий батько Девіда процвітав. Він влаштував їм весілля, про яке чули за тридев’ять земель. Обох молодих людей любили в селі. Вулицями пройшла процесія, влаштували танці; гостей розважав ляльковий театр й акробат із Дре.

Минув рік, батько Девіда помер. Вівці й будинок перейшли до нього. Він вже мав найбільш гожу дружину в селі. Івон тримала цеберка й казани в такій чистоті, що їхній блиск засліплював на сонці. Але подивіться-но на двір, на клумби, такі охайні, що зір миттю повертався. А її спів було чути аж до каштана над кузнею П’єра Ґруно.

Але настав день, коли Девід дістав папір зі шухляди, в яку давно ніхто не зазирав, і почав гризти кінчик олівця. Знову прийшла весна й торкнулася його серця. Він, напевно, справді поет, бо про Івон було забуто. Ця нова чарівність землі приворожувала його своєю магією і грацією. Аромат лісів і лугів розворушили в ньому дивні почуття. Щодня він вирушав з отарою, а повертався поночі. Але тепер він вмостився від огорожею і строчив слова на папері. Вівці розбрелися, а вовки збагнули, що вірші, хоч і важко даються, дають їм легку здобич, відважилися вийти з лісу й цупили його ягнят.

Збірка віршів Девіда більшала, а отара зменшувалася. Ніс, як і язик Івон, ставали все гострішими. Її пательні й казанки ставали все тьмянішими, але очі палали. Вона вказала поетові на те, що через його недогляд отара зазнає втрат, і так він накличе лихо на їхній дім. Девід найняв хлопця, щоб той дивився за вівцями, сам закрився у своїй кімнатці нагорі хати й писав більше віршів. Хлопець, поет у душі, хоч і не в ділі, весь час спав. Вовки часу ж не гаяли й миттю розкусили, що сон втік недалеко від поезії; тож отара стала ще меншою. Поганий настрій Івон зростав пропорційними темпами. Бувало, вона ставала серед подвір’я і лаяла Девіда через вікно, тоді її можна було почути аж за каштаном над кузнею П’єра Ґруно.

Пан Папіно, добрий, мудрий, старий нотаріус, який любив втручатися в чужі справи, це побачив, бо нічому не вдавалося прошмигнути повз його ніс. Добряче підкріпившись тютюном, він пішов до Девіда й сказав:

– Друже Міньйо, я поставив печатку на свідоцтві про шлюб твого батька. Мені б не хотілося ще ставити печатку на документі про банкрутство його сина. але до цього йде. Я кажу це як старий друг. Слухайте ж, що я маю сказати. Ваше серце, як я розумію, лежить до поезії. У Дре в мене є друг, монсеньйор Бріль – Жорж Бріль. Він мешкає в будиночку, заваленому книгами. Він вчений муж; щороку їздить у Париж; сам написав кілька книг. Він може сказати, коли збудували катакомби, як дізналися назви зірок і чому в пісочника довгий дзьоб. На формі та змісті поезії він знається так само добре, як ви – на беканні овець. Дайте йому почитати свої вірші. Тоді будете знати, чи варто вам продовжувати писати, чи краще присвятити всю свою увагу роботі й жінці.

– Напишіть йому, – сказав Девід, – Шкода, що ви раніше про це не сказали.

Зі сходом сонця наступного ранку він вже був на шляху в Дре, зі в’язкою дорогоцінних віршів за пазухою. Ополудні він змахнув пил із черевиків під дверима мосьє Бріля. Той вчений чоловік розірвав печатку на листі мосьє Папіно й поглинув зміст листа через свої блискучі окуляри, як сонце витягує воду. Він повів Девіда у свій кабінет і посадив на невеличкий острівець у морі книжок.

Мосьє Бріль мав совість. Він не відступив перед масою скручених рукописів завтовшки з довжину пальця, а розгладив їх на коліні й узявсяв читати. Мосьє Бріль нічого не залишав поза своєю увагою і свердлив поглядом всю цю купу, як черв’як впивається в горіх у пошуках ядра.