ЗАТЯТИЙ ОБМАНЩИК

Біда почалася в Ларедо. Це було провина Малоно Льян, бо йому слід було обмежити свою звичку до людиновбивства мексиканцями. Але Малому минуло двадцять років; а мати на своєму рахунку в двадцять років одних лише мексиканців було нечуваним соромом на кордоні Ріо Ґранде.

Усе сталося в гральному домі старого Хусто Вальдо. Грали в покер, і не всі гравці були між собою друзями, як це буває, коли чоловіки з’їжджаються здалеку в пошуках щастя. Сварка розгорілася через таку дрібницю, як пара королев; і коли вивітрилася, виявилося, що Малюк допустився нетактовності, а його супротивник промахнувся. Виявилося, що нещасний боєць не тільки не латиноамериканець, а ще й зі знатного роду власників ранчо, десь того самого віку, що й Малий, і мав своїх друзів та захисників. Те, що він не вцілив Малому у вухо, промахнувшись всього на десяту частину міліметра, ніяк не применшило нетактовність більш вправного стрільця.

Малий, який не мав ні почту, ні натовпу прихильників і прибічників – у чому винна сумнівна репутація, нехай він і жив на кордоні – не вважав, що його безсумнівна відвага має завадити вчинити йому розсудливо й змитися.

Месники не забарилися і відшукали його. Троє з них наздогнали його на підході до станції. Малий повернувся, показав зуби у своїй блискучій безрадісній посмішці, яка чомусь завжди передувала його зухвалим, жорстоким діянням, і його переслідувачі відступили, так що йому не довелося навіть тягнутися по зброю.

Але в цій афері Малий не відчув невблаганної спраги до сутички, яка зазвичай гнала його на поле битви. Між цими двома виникла випадкова сварка, породжена картами й певними епітетами, неприйнятними для джентльмена. Малому навіть подобався стрункий, самовпевнений, смуглий хлопець, якому його куля врізала віку в самому розквіті сил. І він не хотів більше проливати кров. Він хотів втекти й виспатися десь під сонцем на траві з хустинкою на обличчі. Навіть мексиканець міг спокійно перейти йому дорогу, поки він був у такому настрої.

Малий, не ховаючись, сів на пасажирський поїзд на північ, який відправлявся через п’ять хвилин. Але за кілька миль, у Веббі, де він зменшив швидкість, щоб підібрати пасажира, хлопець відмовився від такої втечі. Попереду були телеграфні станції; а Малий з підозрою дивився на електрику й пару. Його тихою гаванню були сідло та шпори.

Малий не знав чоловіка, якого застрелив. Але знав, що він був із табору Коралітос ранчо Ідальго; і що ковбої з того ранчо, коли одному з них заподіяти шкоди, ставали більш мстивими й безжальними, ніж учасники акту кровної помсти в Кентуккі. Тому з мудрістю, притаманною багатьом великим борцям, Малий вирішив залишити між собою і загоном Коралітос якомога більше чапаралю і кактусів.

Біля станції була крамниця; а біля крамниці, розкидані по траві між в’язами, стояли коні покупців. Більшість з них дрімала з повислими головами й обм’яклими кінцівками. Але один довгоногий чалий з вигнутою шиєю, форкав і бив копитом. Його Малий і осідлав, стиснув колінами й легенько вдарив гарапником, залишеним власником.

Якщо вбивство відчайдушного картяра кинуло тінь на репутацію Малого як доброго чесного громадянина, цей останній його вчинок скинув його в найгустіший морок ганьби. На кордоні Ріо Ґранде людське життя іноді має не більше значення, ніж купка сміття; але відібрати коня – значило зробити його власника бідним і при цьому, якщо тебе спіймали – і самому не збагатитися. Для Малого більше не було дороги назад.

Верхи на чалому він не відчував тягаря турбот чи неспокою. Після п’яти миль галопу він пустився риссю, як мешканець рівнин, у напрямку на північ, до долини річки Нуесес. Він добре знав той край – його звивисті й приховані стежки, які пролягали через дикі зарості кущів і кактусів, його табори й самотні ранчо, де можна було відпочити в безпеці. Він завжди тримався сходу; бо Малий ніколи не бачив океану, і йому закортіло погладити гриву Мексиканської затоки, грайливого лошати великої води.

Тож через три дні він стояв на березі в Корпус-Крісті й милувався легенькими брижами спокійного моря.

Капітан Бун зі шхуни «Вітряна» стояв біля свого човна, який хитався на прибою під наглядом члена екіпажу. Він був готовий відпливати, коли зрозумів, що забув такий предмет першої необхідності, як тютюн для жування. По забраклий вантаж відрядили моряка. Тим часом капітан походжав по піску, жуючи, лаючись, запаси з кишені.

До краю води підійшов стрункий, жилавий юнак у високих чоботах. Обличчя він мав ще хлопчаче, але якась передчасна суворість натякала на чоловічий досвід. Він мав темну від природи шкіру; а сонце й вітер життя просто неба зробили її кавово-коричневою. Волосся було чорне та пряме, як в індіанця; його обличчя ще не піддавалося випробуванням бритвою; очі були холодні й сині. Він ходив, трохи відставивши ліву руку від тіла, бо міські поліцейські скоса дивляться на револьвери сорок п’ятого калібру, а коли їх носити в проймі сорочки, то трохи випирають. Він подивився повз капітана Буна на затоку з неупередженою і холодною гідністю китайського імператора.

– Думаєш купити цю затоку, друже? – спитав капітан, який був у саркастичному настрої від того, що щойно заледве врятувався від подорожі без тютюну.

– Та ні, – спокійно відповів Малий, – Не думаю. Я раніше ніколи її не бачив. Просто дивився. А ви її продаєте?

– Не в цій подорожі, – сказав капітан. – Можу надіслати вам за накладною платою, коли повернуся з Буенас-Тьєрас. А ось і наш бевзь із тютюном. Я мав підняти якір ще годину тому.

– А то ваш корабель он-там? – спитав Малий.

– Мій, – відповів капітан, – якщо ви називаєте шхуну кораблем, і якщо я брешу. Але вона належить Міллеру й Ґонсалесу, а перед вами простий шкіпер, Семюель К. Бунер.

– Куди ви пливете? – спитав біженець.

– У Буенеас-Тьєррас, узбережжя Південної Америки – забув, як та країна називалася, коли я був там останній раз. Вантаж – дерево, рифлене залізо й мачете.

– А що то за країна? – спитав Малий, – холодна чи спекотна?

– Тепленька, друже, – сказав капітан. – Але що стосується прекрасних краєвидів і географії – типовий втрачений рай. Кожного дня тебе будить спів червоних пташок із сімома пурпуровими хвостами та легенький бриз, який віє між кущиками троянд. А місцеві ніколи не працюють, бо можуть назбирати повні кошики найкращих фруктів, не встаючи з ліжка. Там нема неділь, нема криги, нема орендної плати, нема турбот, нема ніякого сенсу й узагалі нічого нема. Чудова країна, щоб поспати й почекати, поки щось підвернеться. Усі наші банани, помаранчі, ананаси й урагани – звідти.

– Мені подобається! – сказав Малий, нарешті виказуючи інтерес. – Скільки з мене, щоб ви мене зі собою взяли?

– Двадцять чотири долари, – сказав капітан Бун, – їжа й перевезення. Каюта другого класу. Першого класу в нас немає.

– Може розраховувати на моє товариство, – сказав Малий, стягуючи торбу з оленячої шкіри.

Він виїхав у Ларедо на свою традиційну гулянку з трьомастами доларами в кишені. Дуель у Вальдоса скоротила час його забав, але зберегла двісті доларів на втечу, до якої вона ж і спричинила.

– Добре, друже, – сказав капітан. – Сподіваюся, твоя мама не буде мене звинувачувати у втечі своєї дитини, – він кивнув одному з екіпажу. – Нехай Санчес допоможе тобі забратися на шхуну, щоб ти ноги не намочив.

Такер, консул Сша в Буенас-Тьєрас, ще не напився. Була щойно одинадцята година; а він ніколи не досягав бажаного стану блаженства – стану, в якому він співав старі сентиментальні водевілі й кидався у свого крикливого папугу банановими шкурками – до години четвертої. Тому, коли він визирнув з гамака на чиєсь покашлювання і побачив Малого, який стояв у дверях консульства, він ще міг проявити гостинність і ввічливість, як і личило представнику великої нації.

«Не завдавайте собі клопоту», – спокійно сказав Малий. «Я тільки забіг на хвилинку. Мені сказали, що тут прийнято з’явитися у вас, перш ніж починати тур містом. Я щойно прибув кораблем із Техасу».

– Радий вас бачити, містере… – сказав консул.

Малий засміявся.

– Спраґ Далтон, – сказав він. – Смішно чути, як це звучить. У Ріо Ґранде мене називають Малий Льяно.

– А я Текер, – сказав консул. – Візьміть собі плетене крісло. Якщо ви приїхали інвестувати, вам знадобляться кілька порад. Тут вас обдеруть до останнього золотого зуба, якщо не зрозумієте системи. Хочете спробувати сигару?

– Дуже дякую, – сказав Малий, – але я і хвилину не протягну без своїх самокруток, – сказав Малий і дістав із кишені маленький мішечок.

– Тут розмовляють іспанською, – сказав консул, – вам потрібен буде перекладач. Я буду радий якось вам допомогти. Якщо будете купляти землю під фрукти чи захоче-те отримати пільги, вам знадобиться хтось, хто знає що тут і до чого.

– Я говорю іспанською, – сказав Малий, – разів у дев’ять краще, ніж англійською. Там, звідки я родом, усі нею розмовляють. І я не планую щось купляти.

– Ви говорите іспанською? – задумано сказав Такер. Він уважно розглядав Малого.

– Ви й схожий на іспанця, – продовжив він. – І ви з Техасу. І вам напевно не більше двадцяти чи двадцяти одного року. Цікаво, як у вас із витримкою.

– А вам треба прокрутити якусь справу? – спитав техасець із несподіваною проникливістю.

– А ви відкриті для пропозицій?

– Навіщо заперечувати? – сказав Малий. – Я встряв у невеличке заворушення зі зброєю в Ларедо й завалив білого. Під рукою не опинилося жодного мексиканця. От я і приїхав у ваш папуго-мавпячий край, щоб трохи понюхати іпомеї і нагідки. Sabe, розумієте?

Такер підвівся і зачинив двері.

– Покажіть руки, – сказав він.

Він взяв Малого за ліву руку й пильно оглянув долоню.

– Може і вийти, – сказав він схвильовано. – Плоть у вас міцна, як дерево, і здорова, як у немовляти. Загоїться за тиждень.

– Якщо хочете втягнути мене в кулачні бої, – сказав Малий, – то не спішіть ставити гроші. Якщо на пістолетах – я в ділі. Але ніяких бійок голіруч, я не буду дряпатися, як дамочка на чаюванні.

– Ні, усе простіше, – сказав Такер. – Станьте сюди, будь ласка.

Він показав через вікно на двоповерховий побілений будинок із широкими верандами, який виринав із темно-зеленого тропічного листя на порослому деревами пагорбі, що спускався до моря.