Малята в джунглях

Монтегю Сілвер, найметикуватіший волоцюга та шахрай на всьому Заході, якось сказав мені в Літл-Року:

– Якщо ти колись втратиш розум, Біллі, і станеш занадто старим, щоб вдаватися до чесного шахрайства серед дорослих людей, перебирайся до Нью-Йорка. На Заході легковіри народжується щохвилини, але в Нью-Йорку вони з’являються цілими табунами, їх там не злічити!

За два роки я виявив, що не можу згадати навіть імен російських адміралів і помітив кілька сивих волосинок над своїм лівим вухом. І нарешті второпав, що для мене настав час прислухатися до поради Сілвера.

Якось я швендяв по Нью-Йорку опівдні та завернув на Бродвей. І там наштовхнувся на Сілвера власною персоною, одягненого в просторі шати, котрий притулився до стіни готелю і полірував півмісяці на нігтях батистовою хустинкою.

– Склероз чи пенсія? – запитав я його.

– Привіт, Біллі, – відгукнувся Сілвер – Радий тебе бачити. Авжеж, мені здалося, що Захід став уже занадто сиромудрим. А Нью-Йорк я відкладав на десерт. Знаю, що ницість відбирати речі в цих людей. Вони знають небагато, снують туди-сюди й думають лише час від часу. Я б не хотів, аби моя мати дізналася, що я обшахровую цих бевзів. Вона мене краще виховувала.

– А що це за тіснява біля почекальні старого лікаря, котрий чистить шкіру? – поцікавився я.

– Та без потреби, – відповів Сілвер – Адже чищення шкіри на спині зараз не обов’язкове для того, щоб досягти успіху. Я тут живу лише місяць. Але я готовий почати свою справу, й учні недільної школи Віллі Мангеттена, кожен із яких добровільно вніс свою частку кутикул до цієї процедури, можуть відправляти свої світлини до редакції «Івнінґ дейлі».

– Я вже оглянув місто, – оголосив Сілвер, – і газети читав щодня, тепер знаю його так само, як кішка в мерії знає всі звички О’Саллівана. Люди тут качаються по підлозі, лементують і вовтузяться, якщо недостатньо хутко відбирати в них гроші. Ходімо до мого помешкання, і я тобі все розкажу. Ми працюватимемо в місті разом, Біллі, як у старі добрі часи.

І Сілвер відвів мене до готелю. У його номері було багато непотрібних речей, що були розкидані навколо.

– Є більше способів відібрати гроші від цих столичних віслюків, – правив своє Сілвер, – ніж рецептів приготування рису в Чарлстоні, що в штаті Південна Кароліна. Вони ласі на все. Мізки здебільшого в них м’які, як тісто. Чим освіченіші, тим менше тямлять і знають. Ось нещодавно Дж. П. Морґану продали портрет олією Рокфеллера-молодшого, видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто^[24] «Молодий святий Іван Хреститель»!

Бачиш ген у тому кутку стосик друкованої продукції, Біллі? Це справжні скарби. Я почав якось їх продавати, але був змушений покинути вже за дві години. Причина? Мене заарештували за блокування вуличного руху. Люди мотлошилися, щоб купити цей шмельц. Я продав поліціянтові їх цілу пачку на шляху до відділку, а потім прибрав їх із продажу. Не хочу, щоб люди платили мені за таке свої грошенята. Хочу, щоб насамперед трохи помізкували, щоб зважитися на таке, бо мене аж шляк трафляє. Я хочу, щоб вони спробували здогадатися, якої літери бракує в слові Чикаґо, або прикупити карту до пари дев’яток, перш ніж віддадуть мені хоч цент.

Була й ще одна невеличка схема, яка працювала так просто, що я був змушений її покинути. Бачиш он ту пляшечку зі синім чорнилом на столі? Я витатуював якір на руці, прийшов до банку й повідомив, що я небіж адмірала Дьюї^[25]. Вони запропонували мені виписати тисячу доларів готівкою на його ім’я, але я не знав імені свого «дядька», проте це показує, наскільки легке це місто. Щодо грабіжників, то вони не полізуть до оселі, якщо там не буде готової гарячої вечері та кількох студентів коледжу, що терпляче на них чекатимуть. Вони стріляють у людей в усіх закутках міста, і припускаю, що це тут називають простим хуліганством.

– Монті, – зронив я, коли Сілвер заспокоївся, – ти, можливо, й адекватно описуєш Мангеттен, але я все ж сумніваюся. Я в місті лише дві години, але мені не здалося, що воно – наша вишенька на торті. Йому хіба бракує rus in urbe^[26]. Мені б набагато більше сподобалося, якби люди тут носили солому у волоссі, оксамитові камізельки та годинники великі, як бичаче око. Вони мені не здаються легкою здобиччю.

– Усе з тобою ясно, Біллі, – скривився Сілвер. – Усі емігранти таке відчувають. Нью-Йорк більший, ніж Літл-Рок або Європа, і це лякає прибульців. Але з тобою все буде гаразд. Кажу тобі, що мені інколи хочеться надавати ляпасів людям за те, що не відправляють мені всі свої гроші в кошиках, побризканих зовні бактерицидом. Ненавиджу виходити на вулицю, щоб їх підібрати. А хто носить діаманти в цьому місті? Вінні, дружина шахрая, і Белла, наречена крадія. Обчистити ньюйоркців легше, ніж вишити блакитну троянду на серветці. Єдине, що мене турбує, це те, щоб не поламати сигари в кишенях моєї камізельки, коли наб’ю їх двадцятками.

– Сподіваюся, що ти маєш рацію, Монті, – засумнівався я. – Але мені все ж затишніше в Літл-Року зі своїм малим бізнесом. Урожай там невеликий, але можна вициганити від фермерів підписи під петицією за спорудження нового поштового відділення, яку можна продати за 200 доларів окружному банку. Люди тут, либонь, наділені інстинктом самозбереження та застереженнями проти ліберальності. Боюся, що ми недостатньо культурні, щоб ув’язуватися в цю гру.

– Не хвилюйся, – заспокоїв Сілвер. – Я адекватно оцінив це місто роззяв, так само, як Північна річка – це Гудзон, а Східна – ніяка не річка^[27]. Та тут у чотирьох кварталах Бродвею живуть люди, котрі в житті не бачили іншого будинку, ніж хмарочоса. Здібний і енергійний чоловік зі Заходу зможе стати достатньо помітною особою тут упродовж трьох місяців, щоб заслужити помилування Джерома або осуд Лоусона.

– Годі гіпербол, – зупинив я цю тираду, – чи знаєш ти якусь безпосередню методу виманювання в спільноти долара чи двох, крім того, щоб звернутися до Армії порятунку або вдавати епілептика на порозі панни Гелен Ґулд?

– Та десятки, – відповів Сілвер. – Скільки капіталу ти маєш, Біллі?

– Тисячу, – заявив я.

– Я маю тисячу двісті доларів, – похизувався він. – Ми об’єднаємо свої зусилля і зробимо великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що й не знаю, з якого почати.

Наступного ранку Сілвер зустрів мене в готелі, він весь аж сяяв від задоволення.

– Ми зустрічаємося з Дж. П. Морґаном пополудні, – повідомив він. – У готелі я знаю одного службовця, котрий хоче познайомити нас із ним. Він його приятель. Каже, що той любить зустрічатися з вихідцями зі Заходу.

– Звучить гарно й правдоподібно, – похвалив я. – Хотів би я познайомитися з паном Морґаном.

– Нам анітрохи не зашкодить, – визнав Сілвер, – познайомитися з кількома фінансовими магнатами. Мені подобається, що в Нью-Йорку так гостинно зустрічають незнайомців.

Чоловік, котрого знав Сілвер, назвався Кляйном. О третій Кляйн привів свого товариша з Волл-стрит, аби навідати нас у номері Сілвера. «Пан Морґан» виглядав як на картині, турецьким рушником була обгорнена його ліва нога, тому чоловік ходив із ціпком.

– Це пан Сілвер, а це пан Пескад, – репрезентував Кляйн. – Зайве, – додав він, – навіть згадувати ім’я найбільшого фінансового…

– Годі, Кляйне, – зупинив його пан Морґан. – Я радий знайомству, бо дуже вже цікавлюся Заходом. Кляйн мені сказав, що ви з Літл-Року. Здається, я маю там залізницю чи дві. Якщо хтось із вас хоче зіграти в покер, то я…

– Перпонте, – урвав його Кляйн, – ви забули!

– Даруйте, джентльмени! – схаменувся Морґан. – Відколи дістав сильну подагру, іноді граю в карти зі своєю компанією. Хтось із вас часом не знав одноокого Пітерса, поки ви жили в Літл-Року? Він жив у Сієтлі, що в Нью-Мексико.

Перш ніж ми встигли щось відповісти, пан Морґан луснув ціпком об підлогу й почав човгати туди й сюди, гучно лаючи когось уголос.

– Сьогодні на Волл-стрит валять ваші акції, Пірпонте? – поцікавився Кляйн із усмішкою.

– Акції! Ні! – заревів пан Морґан. – Це та картина, за якою я послав агента до Європи, бо хочу її купити. Я тільки-но згадав про це. Він відповів мені сьогодні, що не може її знайти по всій Італії. А я хоч завтра готовий заплатити п’ятдесят тисяч за цю картину, навіть більше – сімдесят п’ять тисяч доларів. Я дав тому аґенту la carte^[28] купити її. І не можу второпати, чому художні галереї дозволяють, щоб да Вінчі…

– О, пане Морґан, – замахав руками Кляйн. – Я був упевнений, що ви маєте всі картини да Вінчі.

– А як виглядає та картина, пане Морґан? – перепитав Сілвер. – Вона, мабуть, така сама велика, як стіна «Праски»^[29].

– Я боюся, що ви не надто добре знаєтеся на мистецтві, пане Сілвер, – зауважив Морґан. – Ця картина розміром двадцять сім на сорок два дюймів, і вона називається «Ідилія кохання». На ній зображені кілька юнок, котрі танцюють тустеп^[30] на березі річки бузкового кольору. А в телеграмі сказано, що її могли привезти до цієї країни. Моя колекція ніколи не буде повною без цієї картини. Ну, до зустрічі, джентльмени, ми, фінансисти, маємо рано вставати й рано лягати.

Пан Морґан і Кляйн поїхали разом у кебі. Ми з Сілвером побалакали про те, якими простими й довірливими бувають великі люди. Сілвер сказав, що соромно було б спробувати пограбувати таку людину як пан Морґан. А я сказав, що я вважаю, що це буде доволі необережно.

По обіді Кляйн запропонував прогулянку; я, він і Сілвер почимчикували вниз Сьомою авеню, щоб переглянути цікавинки. Кляйн побачив пару запонок у вітрині ломбарду, вони викликали його захоплення, і ми вкупі зайшли досередини, щоб він міг їх купити.

Після того, як ми повернулися до готелю і Кляйн пішов, Сілвер раптом кинувся до мене й замахав руками.

– Ти це бачив? – волав він. – Ти бачив, Біллі?

– Що саме? – не збагнув я.

– Та ж ту картину, яку жадає Морґан. Вона висить у тому ломбарді, за столом. Я нічого не сказав, бо там був Кляйн. Це ж та сама картина, хай мені грець. Дівчата такі природні, якими тільки можуть зробити їх фарби, усі носять 25-й, 36-й і 42-й розміри суконь, хоча суконь на них і немає, і вони витанцьовують на березі річки. Скільки пан Морґан казав, що готовий віддати за неї? Не змушуй мене повторювати. Вони навіть не здогадуються, що вона висить у ломбарді.

Коли наступного ранку відчинився ломбард, ми зі Сілвером стовбичили під ним такі збуджені, ніби хотіли закласти недільний гарнітур, щоб похмелитися. Ми зайшли досередини й почали витріщатися на ланцюжки для годинників.

– Ну і мазанина у вас там висить, – мимохідь зауважив Сілвер лихварю. – Але я захоплююся дівчатками з голими колінами й у червоному. Чи пропозиція в розмірі двох доларів із чвертю змусила б вас розбити кілька крихких предметів зі свої запасів, якби ви поквапилися її зняти?

Лихвар усміхнувся і продовжив демонструвати нам ланцюжки для годинників.

– Цю картину, – зронив він, – торік заклав один італійський джентльмен. Я дав йому за неї 500 доларів. Вона називається «Ідилія кохання», а її автор – Леонардо да Вінчі. Два дні тому збіг термін, і тепер її вже можна викупити. Ось такі ланцюжки зараз носять.

За півгодини ми зі Сілвером заплатили лихварю дві тисячі і вийшли з ломбарду з картиною. Сілвер сів у кеб і подався до офісу Морґана. А я пішов до готелю чекати його. За дві години Сілвер повернувся.

– Ти бачив пана Морґана? – запитав я. – Скільки він заплатив тобі за картину?

Сілвер сів і став теребити китиці на обрусі.

– Я так і не побачив пана Морґана, – нарешті озвався він, – тому що пан Морґан уже місяць як у Європі. Але ось що мене хвилює, Біллі: в універмагах продають такі самі картини в рамі за 3,48 долара й вони правлять 3,50 лише за саму рамку. Цього мені втямити ніяк не вдається.