А піде, бува, Солоха у свято до церкви, в яскраву плахту з китайчатою запаскою вбравшися, а поверх ще й синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками надіне
Чи йде богобоязливий дядько, чи шляхтич, як то себе козаки узивають, у кобеняк з відлогою убравшися, в неділю до церкви, або ж як бува негода – до шинку, як же тут його не завітати до Солохи на масні зі сметаною вареники та не побаляндрасити в теплій хаті з охочою до розмови та запопадливою господинею?
Мандрівниця відхилила потихеньку заслінку, щоб глянути, чи не наскликав часом син її Вакула гостей до хати, та, побачивши, що нікого не було, тільки мішки валялися серед хати, вилізла з печі, зняла теплого кожуха, причепурилася, і хай би хто сказав, що вона тільки-но їздила на мітлі.
Не штука, правда, і змерзнути тому, хто товкся день у день по пеклі, де, звісна річ, не такий холод, як у нас зимою, і де, наклавши ковпака та ставши проти огнища, немовби справжній кухмайстер, підпікав він грішників із такою втіхою, як ото господиня смажить об Різдві ковбасу.
А сама сіла на лаву і знову заглянула в дзеркало та взялася чепурити свої коси. Глянула на шию, на нову сорочку, шовком шиту, і ледве примітне милування собою самою проглянуло на устах, на свіжих лицях і в очах посвітилося.
– Таке-то, парубки! Чи я ж вам до пари? Погляньте-но на мене, – провадила гарненька кокетка, – як я павою виступаю; сорочка в мене червоним шовком вишита. А стрічки на голові! Вам і довіку не бачити пишнішого брузументу.
А тепер і засідатель, і підкоморий відсмалили собі нові кожухи з решетилівських смушків, сукном криті. Канцеляриста та волосний писар позаторік понабирали китайки синьої по шість гривень за аршин. Паламар зробив собі пейстинові на літо штани та гарусову камізельку в пасочки.