Дізнавшись про труднощі, пов’язані з утриманням нових володінь, хтось може запитати, чому не спалахнуло повстання в Азії, якою Александр Великий опанував за кілька років і незабаром після цього помер. Природно було очікувати краху його держави, однак наступники Александра втрималися при владі, й єдиною завадою, яка спіткала їх при цьому, стали чвари між ними, викликані їхньою жагою влади. На це я відповім, що всі відомі дотепер принципати керувалися одним із двох способів: або в них був один державець, а всі інші – підневільні слуги, котрі сприяли йому в управлінні з його милості та ласки, або державець правив разом із баронами, котрі володіли своїм титулом не з його примхи, а завдяки давності роду. У цих баронів є власні маєтки та підданці, котрі визнають їх панами і мають до них природну прихильність. Держава, керована монархом через його слуг, дає правителю більше влади, бо в такій країні верховним владикою визнають лише його, а іншим посадовим особам коряться як чиновникам правителя, котрих ніхто особливо не любить.
У наш час прикладами двох різних способів управління є французький король і турецький султан. Вся турецька монархія кориться одному пану, всі інші – його раби, все царство поділене на санджаки, куди султан призначає керівників і замінює їх, коли й як йому заманеться. Французький король здавна оточений безліччю васалів, котрі мають владу над своїми підданцями й їхню любов; вони мають свої привілеї, на які королю зазіхати небезпечно. Якщо порівняти ці дві держави, то можна переконатися, що завоювати володіння султана важко, але, здобувши перемогу, їх легко зберегти під своєю владою.
Труднощі заволодіння державою султана полягають у тому, що завойовника не можуть покликати туди місцеві князьки і неможливо розраховувати на те, що інтервенція буде полегшена заколотом оточення султана, що випливає з раніше згаданих причин. Рабів, котрі всім зобов’язані султану, не так легко підкупити, а якщо і вдасться, то з цього буде мало користі, адже вони, з раніше зазначених міркувань, не зможуть повести за собою люд. Тому нападник на султана має готуватися до зустрічі зі згуртованим ворогом і розраховувати більше на власні сили, ніж на розбрат у стані супротивника. Але якщо турки зазнають поразки в битві, такої, що не зможуть оговтатися та набрати нове військо, то загрозу можна вбачати лише у вихідцях із правлячої династії, знищивши котрих, можна вже більше нікого не боятися, бо всі інші не мають авторитету в народі, як і раніше завойовник не міг на них розраховувати, так і тепер йому немає потреби їх боятися.
Зовсім інакше це відбувається в королівствах, керованих на кшталт Франції: туди неважко потрапити, змовившись із кимось із баронів, серед котрих завжди знайдуться невдоволені та ласі до змін. З цих причин вони розчистять перед вами шлях до своєї країни та полегшать вашу перемогу, але, бажаючи утримати завойоване, доведеться стикнутися з незліченними труднощами, викликаними як тими баронами, котрі допомагали, так і тими, хто виступав проти. Тут уже недостатньо буде винищити родину державця, доведеться мати справу із сеньйорами, котрі очолять нові заколоти. Їх неможливо ні задобрити, ні знищити, тому за першої ж зручної для них нагоди ви втратите свою владу.
Відтак якщо розглянути природу царства Дарія, то можна знайти в ньому схожість із турецькою монархією; ось чому Александру довелося цілком збурити його та розбити Дарія в битві, але після перемоги і смерті царя Александр міг уже не турбуватися за свою владу з раніше згаданих причин. І якби його наступники не пересварилися між собою, вони безтурботно могли б насолоджуватися владою, адже в цьому царстві не було жодних заворушень, крім тих, що викликані їхніми ж власними чварами. Натомість управління державами, влаштованими, як Франція, спричиняє за собою набагато більше турбот. Цим і були викликані часті повстання проти римлян в Іспанії, Франції та Греції: численністю князівств, на які були поділені ці країни. Поки пам’ять про них залишалася свіжою, панування римлян не вирізнялося міцністю, але коли ця пам’ять розвіялася завдяки могутності та довговічності влади римлян, їхньому пануванню вже ніщо не загрожувало. І навіть коли римляни взялися воювати один із одним, кожного із супротивників підтримувала та частина названих провінцій, де він панував. Династії колишньої шляхти згасли, і жителі визнавали правителями винятково римлян. Після всього викладеного ніхто не здивується тій легкості, з якою Александр утримував за собою держави в Азії, і тих труднощів, з якими зіткнулися Пірр і багато інших, бажаючи утримати завойоване. Це було викликано не наявністю або відсутністю відваги у завойовників, а відмінностями завойованих країн.
Коли новонабуті держави, як ми вже казали, звикли жити вільно та коритися власним законам, утримати їх можна трьома способами: перший – сплюндрувати їх; другий – самому там оселитися; третій – залишити там колишні закони, отримуючи звідти певний прибуток і призначивши там уряд із небагатьох осіб, котрі будуть вам відданими. Отримавши владу з рук нового правителя, вони усвідомлять, що зможуть зберегти її лише завдяки його прихильності та могутності, і будуть усіляко намагатися зміцнити його панування. Найкращий спосіб утримати місто, що звикло до волі, якщо хочете зберегти його цілим, – використовувати його ж власних громадян.
In exemplis спартанці та римляни. Спартанці утримували за собою Афіни та Фіви, поставивши там при владі небагатьох осіб, tamen9 вони знову втратили ці міста. Римляни зруйнували Капую, Карфаґен і Нуманцію, щоб їх зберегти, й їм це вдалося. Бажаючи утримати Грецію, вони пішли слідами спартанців, залишивши там свободу та зберігши місцеві закони, але зазнали невдачі і були змушені сплюндрувати багато міст цієї країни, щоб у ній закріпитися. Адже насправді найкращий спосіб опанувати будь-якою провінцією – довести її до банкрутства. Того, кому дістається місто, що звикло до вільного життя, і він не розвалює його дощенту, поховають його ж жителі, котрі завжди зможуть вдатися до повстання, проголосити свободу та повернення до колишніх звичаїв, пам’ять про які не стирає ні плин часу, ні отримані привілеї. І що тут не роби, не вигадуй – якщо громадяни не були роз’єднані та розсіяні – вони не забувають колишньої волі та колишніх порядків, які за кожної слушної нагоди звеличуються знову; так було в Пізі через 100 років після її підкорення флорентійцями. Але якщо міста або провінції звикли коритися одному державцю, чий рід згас, вони не зможуть обрати нового правителя з-поміж себе, втративши колишнього, і жити на волі, маючи звичку коритися. Тому їм важче буде взятися за зброю, а завойовнику легше залучити їх на свій бік та убезпечитись від заколоту. У республіках же більше волі до життя, глибша ненависть і дужче бажання мститися; пам’ять про старовинні вольності не слабшає і не дає їм спокою, тому найнадійніше знищувати їх або переселятися туди.
Нехай нікого не дивує, що, згадуючи принципати, які отримують нового державця та новий устрій, я буду посилатися на відомі приклади, адже люди весь час долають шляхи, второвані іншими, і наслідують їх у своїх вчинках, але не можуть повністю дотримуватися чужого шляху та досягти тих же здобутків, що і взірці для наслідування, тому розумна людина має весь час простувати стежками, протоптаними великими людьми, і наслідувати видатних, щоб під час відсутності таких же талантів зберігалася хоча б їхня подоба. Так чинять досвідчені лучники: знаючи відстань до місця, в яке вони ціляться, і далекобійність лука, вони вибирають ціль набагато вище, ніж мішень, але не для того, щоб пустити стрілу на таку висоту, а для того, щоб, націлившись настільки високо, досягти бажаного. Тож я скажу, що новому державцю буває легше чи важче втримати владу залежно від того, більшу чи меншу хоробрість проявляє він сам. Перехід від становища приватної особи до титулу правителя передбачає сприяння відваги або фортуни, і наявність кожної з цих двох умов частково зменшує майбутні труднощі. Проте той, хто менше покладається на фортуну, перебуває в більшій безпеці. Справа також спрощується, якщо державець буває змушений через відсутність інших володінь personaliter10 оселитися в нових. Переходячи тепер до тих осіб, котрі стали володарями завдяки власним талантам, а не фортуні, назву серед найвидатніших Мойсея, Кіра, Ромула, Тезея і подібних до них. Хоча про Мойсея, мабуть, не варто згадувати, бо він був простим виконавцем задумів Бога, однак захоплення в ньому заслуговує вже solum11 та благодать, яка удостоїла його бесід із Богом. Але якщо звернутися до Кіра й інших засновників і завойовників царств, то побачимо, що всі їхні дії були дивовижними, й якщо розглянути їхні окремі вчинки, вони будуть збігатися з вчинками Мойсея, у котрого був настільки авторитетний наставник. Вникаючи в їхнє життя та справи, помічаємо, що фортуна надала їм хіба випадок, який поставив їх лицем до лиця з матерією, якій вони могли надати будь-якої форми на власний розсуд; якби нагода не трапилася, сила духу цих людей згасла б у невідомості, але якби не було цієї сили, то слушна нагода виявилася б марною. Отже, Мойсей мав знайти народ Ізраїлю в Єгипті поневоленим і пригнобленим єгиптянами, щоб той був готовий вирушити за ним заради звільнення з рабства. Ромулу треба було виявитися зайвим в Альбі та бути покинутим напризволяще після народження, щоб стати царем Риму та засновником Римської вітчизни. Кіру довелося застати серед персів невдоволення владою мідян, а мідян – слабкими та зніженими внаслідок довготривалого миру. Тезею не довелося б виказувати свою хоробрість, якби він знайшов Афіни згуртованими. Випадкові збіги обставин виявилися для цих людей щасливими, а їхні незвичайні таланти допомогли їм скористатися нагодою, що привела їхню батьківщину до слави та процвітання.
Тим, хто стає державцем шляхом відваги, на кшталт раніше згаданих осіб, влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають частково через нові порядки та приписи, які правителі змушені запроваджувати задля зміцнення нового устрою та власної безпеки. Необхідно зауважити, що немає плану, який так само важко задумати, з успіхом втілити в життя та безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги новатора – всі, хто був щасливий при колишньому режимі; а ті, кому новації можуть піти на користь, захищають його доволі мляво. Така відсутність запалу пов’язана частково зі страхом перед супротивниками, на чиєму боці закон, почасти з недовір’ям людей, котрі не вірять у новації, поки вони не будуть підкріплені досвідом. Тому щоразу, як вороги мають можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж завзяття не виявляють, тому нові порядки опиняються під загрозою. Бажаючи добре вникнути в цю тему, необхідно втямити, чи самостійні ці перетворювачі, чи вони залежать від інших, тобто чи повинні вони для досягнення своїх цілей просити допомоги, чи можуть вдаватися до власних ресурсів. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не отримають, але якщо вони залежать винятково від себе і можуть примушувати інших, то в більшості випадків їм нічого не загрожує. Ось чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні згинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу натуру, його легко в чомусь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силою змусити вірити тих, хто віру втратив. Мойсей, Кір, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати виконання своїх законів, якби були беззбройними, як показує те, що сталося в наш час із братом Джироламо Савонаролою12
О проекте
О подписке