Упродовж 1866–1873 рр. завершився процес формування системи політичних органів влади в Галичині, в ході якого полякам вдалось закріпили домінантне становище в краї шляхом полонізації усіх органів політичної влади та створення польської бюрократії. Це призвело до того, що у межах новоствореної локальної політичної системи українці перетворилися на дискриміновану національну спільноту, яка, внаслідок відсутності відповідних політико-правових механізмів та реалізації безпрецедетних виборчих технологій, не могла ефективно відстоювати своє право на адекватне національне представництво у Галицькому сеймі, повітових та громадських радах, а також реалізовувати свої культурні права у сфері вибору чи збереження мови громадського управління та організації національного шкільництва. На відміну від політичних та культурних прав, забезпечення соціально-економічних прав не гарантувалося державою, бо у політико-правовій системі взагалі був відсутній відповідний інститут.

Таким чином, на другому етапі (1866–1873) Галицька автономія трансформувалася у національно-територіальну автономію політичного типу, яка створювалася для титульної національності краю – поляків. Це засвідчило, що українцям не вдалося переконати офіційний Відень в існуванні їхньої окремої «національно-історичної індивідуальності» у Східній Галичині, оскільки в етнокультурному пласті панувала багатоваріантність ідентичностей: т. зв. «русини польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni), галицько-руська ідентичність (австрорусинство), русофільство та українофільство. Водночас галицькі поляки вміло спекулювали на цьому ґрунті, представляючи українців, як спільноту, що не має власної випрацьованої літературної мови та понятійно-термінологічного апарату, а також окремої національності. Етнічна окремішність української спільноти, на думку польського політикуму, була штучно вигаданою та базувалася лише на східному обряді, який поряд з юліанським календарем, «язичієм» та кирилицею, створював небезпечну передумову для її етнокультурної спорідненості з Московщиною. «Нерозвинутість» української мови стала приводом до обмеження її вжитку у навчальному процесі середніх шкіл та Львівського університету.

Третій етап (1873–1905) розвитку політичних органів влади у Галичині пов’язують із запровадженням прямих парламентських виборів та демократизацією виборчого права. За новим виборчим порядком до Державної ради від 2 квітня 1873 р. також реалізовувався уже згаданий цензово-куріальний модус голосування, проте знижувався віковий ценз до 24 років, запроваджувалось «письмове» голосування бюлетенями^[53]. При цьому мандатна квота для Галичини збільшилася: у 1861 р. Галицький сейм висилав до Палати послів Державної ради 38 (11,1 %) делегатів з 343; у 1868 р. – 38 (18,7 %) з 203; у 1873 р. прямими виборами було обрано 63 (17,8 %) з 353 послів. На І курію великої земельної власності припадало 20 мандатів, на ІІ курію міст – 13, на ІІІ курію торгово-промислових палат (від Кракова, Львова, Бродів) – 3, на IV курію сільських громад – 27. Водночас зберігалися ті ж принципи організації виборів, що і до Галицького сейму, проте на парламентських виборах намісник одержав право сам призначати усіх виборчих комісарів, які на місцях формували виборчі комісії, наглядали за дотриманням виборчого законодавства та слідкували за громадським порядком^[54].

Запровадження прямих парламентських виборів безпосередньо залучило національні спільноти до формування Державної ради, активізувало процес кристалізації їх політичних програм та пришвидшувало структуризацію політичних сил, що у підсумку значно політизувало суспільство. Незважаючи на поступове розширення кола виборців, галицькі українці у Державній раді залишалися невідповідно представленими до чисельності їх спільноти.

Таблиця 3

Чисельність українських парламентських мандатів від Галичини^[55]

(1861–1901)^[56]

Поступово також відбувалася демократизація виборчого права та його процедурне оформлення. Парламентський виборчий закон від 4 жовтня 1882 р. закріпив зниження майнового цензу в І курії з 100 до 80 гульденів та у ІІ курії встановив його рівень у 5 гульденів, за рахунок чого у містах відбулося значне розширення кола виборців. Водночас у ІІ курії запроваджувались прямі вибори^[57]. У 1877 р., 1878 р., 1880 р., 1881 р., 1883 р., 1884 р., 1886 р., 1890 р., 1893 р. вносилися зміни до структури виборчих округів у Галичині.

Згідно з новими змінами до парламентського виборчого законодавства від 14 червня 1896 р. у сільських громадах запроваджувалась додаткова V курія загального голосування з прямими виборами. У ІV курії сільських громад активне та пасивне виборче право надавалось усім платникам податків, проте зберігалося двоступеневе голосування. Розподіл мандатів між куріями в Галичині виглядав так: І курія великої земельної власності – 20, ІІ курія торгово-промислових палат – 3, ІІІ курія міст – 13, ІV курія – 27, V курія – 15. Водночас було запроваджено правила для укладення виборчих списків, виписано процедуру формування складу виборчих комісій, конкретизовано вимоги щодо оформлення виборчої документації, уточнено процедуру голосування^[58]. 5 грудня 1896 р. для виборців у ІІІ та ІV куріях запроваджувався майновий ценз у розмірі 4 гульденів^[59]. У 1897 р. знову вносилися зміни до структури виборчих округів Галичини.

У якості компенсації Галицькому сейму за втрату права делегувати своїх представників до складу Державної ради 10 травня 1873 р. були внесені зміни до крайового статуту, які закріпили правові передумови діяльності сеймових комітетів. Вони створювалися для виконання певного завдання чи підготовки необхідного законопроекту. Діяльність комітетів припинялася внаслідок виконання ними поставленого завдання або закінчення 6-річної каденції крайового представницького органу^[60].

Завдяки законодавчо закріпленим (т. зв. «білим») виборчим технологіям українці у Галицькому сеймі також залишалися невідповідно представленими до чисельності їх спільноти.

Таблиця 4

Чисельність українських сеймових мандатів

(1861–1913)^[61][62]

На відміну від парламентського виборчого законодавства, крайовий виборчий порядок для Галичини практично не зазнавав суттєвих демократизаційних змін, бо встановлений у 1861 р. рівень майнового цензу зберігався. З 30 січня 1890 р. до виборів у курях міських та сільських громад поза майновим цензом допускалися особи за визначеною професійною кваліфікацією: дипломовані техніки та кандидати на нотаріуси^[63].

Періодично збільшувалася кількість мандатів у міській курії, що свідчило про зростання питомої ваги міст з огляду на активність урбанізаційних процесів та темпи розвитку підприємництва. Так, 23 травня 1896 р. склад Галицького сейму було розширено до 154 осіб, з них: 10 вірилістів та 144 обраних послів: І курія великої земельної власності – 44; ІІ курія міст та торгово-промислових палат – 26; ІІІ курія сільських громад – 74^[64]. Додаткові 3 мандати припадали на два найбільші міста краю. У підсумку Львів здобув 6, Краків – 4, а решта міст зберегли по 1 мандату^[65].

За змінами до Крайового статуту для Галичини від 18 березня 1900 р. відбулося зниження вікового цензу до 24 років та збільшення складу Галицького сейму до 161 посла: 12 вірилістів^[66] та 149 обраних послів: І курія великої земельної власності – 44; ІІ курія міст – 28; ІІІ курія торгово-промислових палат – 3; ІV курія сільських громад – 74^[67]. Додатково утворювалося 5 міських виборчих округів, з них: у Західній Галичині – 4 (Подґуже – Вєлічка, Бохня – Вадовіце, Ґорліце – Ясло, Сянік – Кросно), а у Східній – усього 1 (Бережани – Золочів).

30 серпня 1899 р. було внесено доповнення до § 6 крайового статуту для Галичини, за яким державні чиновники та службовці одержали право суміщати державну службу з виконанням депутатських повноважень без додаткового дозволу^[68].

За крайовим виборчим порядком від 26 лютого 1861 р. виборчі округи у сільських громадах Галичини формувались у межах політичних повітів, а списки виборців – судових повітів. У 70—80-х рр. ХІХ ст. кілька разів поспіль межі повітових староств змінювались, внаслідок чого повністю зникло навіть умовне розмежування між Західною та Східною Галичиною. Так, у 1878 р., 1881 р., 1884 р. з повіту у повіт передавалися певні сільські громади для того, щоб відповідно збалансувати співвідношення складу населення за кількісним та національним критеріями, що у майбутньому дозволило польським чиновникам реалізувати т. зв. «сірі» виборчі технології на місцях. У 1885 р. востаннє було змінено межі політичних повітів Галичини, проте їхня кількість, як і кількість мандатів у курії сільських громад, залишалася сталою – 74. 17 грудня 1884 р. на території цих повітів у курії сільських громад створювався один особливий виборчий округ, що дозволяло намісництву кроїти виборчі дільниці на свій розсуд. 15 червня 1898 р. місцем проведення виборів визначались повітові містечка, де розташовувалися повітові староства. Повітовий староста повинен був подбати, щоб кожному виборцю своєчасно надсилалась легітимаційна картка для участі в голосуванні, у якій мали зазначатись час і місце проведення виборів^[69]. Таке нововведення було покликане забезпечити волевиявлення виборців, які делегувались з сільських громад.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. загальна кількість повітових староств зросла з 74 до 79 адміністративних одиниць. У зв’язку з реорганізацією у 1876 р. повітове староство з Бірчі було переведено до Добромиля. З метою підвищення ефективності управління створювалися нові повітові староства у Подґуже та Стрижуві (1896), Печеніжині (1898), Пшеворську (1899), Зборові (1904).

Водночас у краї поглиблювався процес полонізації шкільництва, відбувалась реорганізація існуючих українських середніх шкіл та зменшення їх кількості. Згідно внесених змін до закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р. з 31 травня 1874 р. у старших класах вищої Академічної гімназії у Львові запроваджувалась українська мова викладання шляхом щорічної українізації кожного наступного класу^[70]. Проте зміни до цього ж закону від 8 вересня 1880 р. закріпили положення про те, що у Другій гімназії у Львові та у нижчій Реальній гімназії у Бродах запроваджувалася німецька мова викладання^[71].

Водночас відбувалася полонізація адміністративного апарату та діловодства Львівського університету. Згідно з рішенням імператора від 27 квітня 1879 р. у діловодство Львівського університету запроваджувалась польська мова з тими ж функціями, які згідно урядового розпорядження від 5 червня 1869 р. вона виконувала в інших управлінських органах та службах Галичини. Усі іспити на «світових» факультетах^[72] повинні були складатися польською мовою, за винятком екзамену з німецького права, який обов’язково складався німецькою. При цьому студенти мали право вільно обирати німецьку чи українську мову, якщо екзаменатор володів цією ж мовою^[73].

Четвертий етап (1905–1914) розвитку органів управління у Галичині пов’язують з реалізацією т. зв. «модерної» національної політики в Австро-Угорщині, яка була покликана пом’якшити національні конфлікти шляхом зміни засад функціонування політичної системи на крайовому рівні. Така політика передбачала «автономізацію народів» у формі запровадження окремих елементів національно-культурної (-персональної) автономії у провінціях та базувалася на принципі етнічності. Аналіз практики «національного зрівняння» у Моравії (1905), Буковині (1910) та Галичині (1914) засвідчив, що принцип етнічності передовсім реалізовувався у сфері забезпечення національних мовних прав шляхом визначення громадами своєї мови діловодства, розмежування шкільних рад за національною ознакою та забезпечення навчання рідною мовою у народних та середніх школах, а також – у реформі крайової виборчої системи^[74]. У Галичині для українців було впроваджено кілька елементів національно-культурної автономії корпоративного типу, хоча провінція надалі продовжувала зберігати виключно польський характер. До них можна віднести створення інститутів національних курій у Галицькому сеймі, національних кадастрів виборців та національно-фіксованих виборчих округів.

Уперше принцип етнічності у Галичині 15 лютого 1905 р. запроваджувався при формуванні складу Крайової шкільної ради, яка визнавалась найвищим керівним та наглядовим органом у справах: підпорядкованих шкільним повітовим радам шкіл та виховних закладів; учительських семінарій та підпорядкованих їм практикантських шкіл; середніх шкіл, приватних та спеціальних навчальних закладів; торгових та промислових шкіл. У структурі цього органу налічувалося 3 секції – секція середніх шкіл, секція народних шкіл та учительських семінарій, секція торгових та промислових шкіл. Зокрема, у складі Крайової шкільної ради українці здобули фіксовану національну квоту: на її 19 членів припадало 4 українці (1 делегат від Крайового виділу, 1 представник від греко-католицького духовенства, 2 – від фахового учительського середовища). Усі члени Крайової шкільної ради обов’язково повинні були володіти пасивним виборчим правом. Проте українці жодним чином не могли вплинути на прийняття її рішень, бо кворум становив 10 осіб, а при ухваленні певних рішень голосував різний склад її членів^[75].

Зважаючи на нищівну критику українським населенням освітньої політики Крайової шкільної ради, питаннями щодо мови викладання у провідних середніх школах Галичини з 15 лютого 1905 р. безпосередньо займався міністр віросповідань та освіти. За поданням Крайової шкільної ради він визначав середні школи з польською мовою викладання, де уроки української були обов’язковими, та, навпаки, середні школи з українською мовою викладання, де уроки польської були обов’язковими. У всіх інших середніх школах викладання другої крайової мови запроваджувалося на вимогу батьків учнів^[76], але вже без необхідного дозволу Крайової шкільної ради.

Проте такі заходи центральної влади не призупинили полонізацію середнього шкільництва в краї. З 15 лютого 1907 р. у нижчій Реальній гімназії у Бродах на 8 років запроваджувалася польська мова викладання, а німецька надалі зберігалася у Другій гімназії у Львові^[77]. Зважаючи на тиск української громадськості, до 1914 р. було відкрито лише 4 українські середні школи, і то – на периферії: це гімназії у Перемишлі (1895), в Коломиї (1900), у Тернополі (1901), у Станіславові (1905). Надалі процес полонізації маскувався шляхом створення утраквістичних середніх шкіл, що передбачало відкриття українських паралельних класів у вже існуючих польських гімназіях – у Бережанах (1905) та Стрию (1906). На противагу утраквізації українці заснували приватні гімназії у Львові (1906), Копичинцях (1908), Яворові (1908), Рогатині (1909), Городенці (1909), а також приватні гімназійні курси – у Збаражі та Буську. Усі державні учительські семінарії, де українці мали можливість навчатися рідною мовою, були виключно утраквістичними закладами. У 1910 р. їх нараховувалося 9 з 26 (з них – 15 суто польських)^[78].

Водночас закон про Крайову шкільну раду від 9 травня 1907 р. значно розширив її компетенцію. Цей орган одержав право виконувати управлінські функції не лише педагогічно-дидактичного, а й економічно-адміністративного характеру, а також призначати дисциплінарні стягнення для директорів та вчителів на основі погодження з міністерством^[79].

Найпомітніше принцип етнічності виявлявся у реалізації мовних прав на рівні територіальних громад. Закон про мову автономних органів влади^[80] від 9 квітня 1907 р. запроваджував регулювання мовного обігу у сфері управління^[81]. Мовою діловодства Крайового виділу зберігалася польська. Публікація його рішень, як і раніше, відбувалася трьома крайовими мовами. Крайовий виділ продовжував комунікувати польською з політичними органами влади в краї, проте на звернення громадян та повітових рад був зобов’язаний відповідати їхньою мовою. Мова діловодства міст Львова та Кракова також незмінно залишилася польською. Державні органи та групи громадян з інших провінцій продовжували комунікувати з крайовими органами та автономними органами влади у Галичині на основі закону від 5 січня 1869 р., тобто на попередніх засадах – німецькою.

Мовою діловодства повітового представництва (повітових рад та повітових комітетів) та громадського представництва (громадських рад та громадських управ) визнавалась діюча мова, яка була раніше ними затверджена. Рада могла ухвалювати рішення про зміну мови громади чи повіту за наявності абсолютної більшості голосів (50 %+1) та кворуму не менше ¾ від її складу. На її засіданнях усі члени могли вільно користуватися рідною мовою з переліку крайових мов. Ради зобов’язувались відповідати на скеровані до них звернення від населенням тією ж мовою, якою воно було укладене. Проте для власної комунікації з радами різних рівнів та групами громадян автономні органи влади використовували свою мову діловодства. Вони були уповноважені самостійно визначати мову підлеглих їм структур, тобто повітові ради – для повітових комітетів, громадські ради – для громадських управ.

Автономні органи влади зобов’язувалися повідомляти населенню про свою ухвалу щодо зміни мови діловодства: громадська рада – у громадах, повітова рада – у повіті. Про це вони ставили до відома також повітове староство та Крайовий виділ. Якщо процедура порушувалась, то повітове староство мало право ліквідувати рішення громадської ради, а Крайовий виділ відповідно – рішення повітової ради. Водночас ці положення не могли порушувати компетенцію крайової адміністрації щодо здійснення нею нагляду за діяльністю громад, який повинен був реалізовуватися польською мовою. Під виглядом виконання контролюючих функцій створювались підстави для закріплення правової практики, коли намісництво та повітові староства відповідали на клопотання громад не їхньою рідною мовою, а польською. Досить часто траплялося так, що звернення від громадян, яке було укладене українською мовою, взагалі ігнорувалося.

Управляючий землеволодінням також одержав право обирати одну з крайових мов та нею комунікувати з усіма органами влади. Якщо з окремої частини землеволодіння сплачувалась більше, ніж половина прямих податків, то частина маєтку також могла обирати мову. У цьому випадку управляючий землеволодінням був зобов’язаний комунікути з нею її мовою. Отже, органи місцевого самоврядування одержали паво звертатися до усіх політичних органів влади рідною мовою. Збереження польської мови у комунікації намісництва та його повітових структур з громадами усувало потребу створення штату перекладачів, як це, наприклад, було у Моравії.

Модернізація господарського життя Галичини диктувала запровадження нових підходів до управління інфраструктурними галузями та створила потребу чіткого окреслення поняття «крайова культура». Згідно змін до Крайового статуту від 23 квітня 1909 р. цей термін у § 18 п. а) трактувався так: «До питань крайової культури належать усі справи, які пов’язані з сільсько- та лісогосподарським виробництвом, а також обробітком та користуванням відведених для цього крайових територій, а саме: лісництво, мисливство, рибальство, тваринництво, захист полів, заходи з боротьби зі шкідниками, користування, розподіл та охорона водойм, меліорація, виправлення русел рік, регулювання чи припинення використання пасовиськ та лісів; далі – усі справи аграрного стану, а саме: положення про вільний розподіл ґрунтів та угідь, або про їх обмеження, про підакцизні товари, особливі приписи щодо поділу нерухомої спадщини селян і положення про аграрні операції, а також участь у впорядкуванні сільськогосподарського кредитування, в організації сільсько- та лісогосподарських фахівців; на кінець – регулювання сільсько- та лісогосподарської праці робітників та наймитів»^[82].