Як розповідала Варвара Олексіївна, із Харкова до Котласа ув’язненого супроводжували у вагоні аж три конвоїри як особливо небезпечного політичного злочинця. А далі був піший етап до столиці Ухтпечлагу міста Чиб’ю. Як свідчить запис в обліковій картці Ухтинського архіву Республіки Комі, Остап Вишня «прибыл в лагерь 18.IV.34 [из] Харьковского д[ома] з[аключения]. Наименование лагеря – Ухтпечлаг НКВД». Розташування табору не вказано, але було це ще, очевидно, не місто Чиб’ю, бо відстань між ним і Котласом дорівнювала 600 км. Невідомо, якого числа письменник вирушив у свій перший етап, що, як видно з листів В. О. Маслюченко, викликало цілком природні асоціації з етапом Чернишевського та інших царських каторжників, бо у книзі наказів за квітень-травень 1934 р. зазначено лише кількість етапованих по певних числах.

Із червня 1934 р. по 1 лютого 1935 р. Остап Вишня перебував у місті Чиб’ю, де працював у редакції табірної газети «Северный горняк», на якій поряд із силуетами Леніна – Сталіна містилися заклик «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» і попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакції цієї газети найкраще розповідають записи табірного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварі Олексіївні передав Павло Михайлович у вересні 1935 р. під час їхньої розлуки в Кедровому Шорі.

Остапові Вишні волею трагічних обставин судилося стати літописцем першої (ювілейної) п’ятирічки Ухтпечлагу. На початку літа 1934 р., коли він опинився в Чиб’ю, очевидно, у начальника Ухтопечорських таборів Якова Мойсейовича Мороза (справжнє прізвище – Іосема), виникла ідея увічнити героїзм освоєння Півночі окремою книжкою. Творчих сил для цього було достатньо. Тільки в таборах міста Чиб’ю перебували, крім Остапа Вишні, узбецький поет і колишній нарком освіти республіки Манон Абдулайович Рамзі та російський поет і журналіст Євгеній Лідін (справжнє прізвище – Барятинський). Книжку, як видно з листування і щоденника Остапа Вишні, було підготовлено, і перший її примірник надіслано для ознайомлення в ГУЛАГ, бо вона нібито мала вийти в Москві. Доля надісланого у столицю примірника невідома, але в Центральному державному архіві Республіки Комі в Сиктивкарі мною було виявлено підготовчі матеріали до цієї книжки, зокрема й рукописи багатьох нарисів Остапа Вишні, про що варто сказати докладніше.

Книжка називалася «5 лет борьбы за недра тайги и тундры» й мала складатися з чотирьох частин. У вступній частині передбачалося подати передмови від редакції та Я. М. Мороза або кого-небудь із керівників області. До другої частини Остап Вишня мав написати такі нариси: «Ухтинская целебная вода» (5 с.), «Промысел № 4» (10 с.), «Чибью» (14 с.), «Промысел № 3 (Ярега)» (4 с.), «Печора» (обсяг не вказано), «Север огородный, север полеводческий» (24 с.). Друга частина книжки називалася «Из рассказов старых ухтинцев», і Вишні належало написати нариси «Поход на Воркуту» (19 с.), «Mens sana in corpore sano» (5 с.).

До другого підрозділу третьої частини книжки, що мав назву «Через труд к возрождению», було написано нариси про передовиків Ухтпечлагу: «П. М. Лямин» (10 с.), «Хомяков» (5 с.), «Торопов» (6 с.), «Максимович» (6 с.), «А. Ф. Морозов» (6 с.), «Романенко» (11 с.), «Бригерман» (4 с.), «Седойкин» (викреслено. – С. Г.), «Расстрелин» (3 с.).

Частина четверта складалася з нарисів, присвячених керівникам Ухтпечлагу, і називалася «Организаторы побед»: «Я. М. Мороз» (15 с.), «И. И. Косолапкин» (9 с.), «Д. И. Кузьмин» (10 с.), «Соколов» (7 с.), «Макаров» (5 с.), «Бочаров» (2 с.).

Отже, за попереднім планом Остап Вишня мав написати 26 нарисів, а серед матеріалів редакції міжтабірної газети «Северный горняк» мені пощастило відшукати 21 текст, здебільшого у вигляді автографів і машинописів з авторською правкою та з правками невідомої особи (можливо, когось із табірного начальства), яка позначила, що саме необхідно вилучити з нарисів. Пильний редактор пропонував вилучити з тексту нарису «Ухтинская целебная вода (Промысел № 11 имени ОГПУ)» рядки:

«Хлюпала себе вода и сама того в своей соленой горечи не зная, что скоро возьмут ее большевики «в роботу», заставят ее служить освобожденному от рабских капиталистических цепей человечеству, и прославлена она, горько-соленая, будет в пространствах и временах, прославляя в свою очередь и советскую научную мысль, и сказочные успехи социалистического строительства страны Советов.

Исследование показало высокую радиоактивность воды, причем радия в ней оказалось гораздо больше, чем во всех известных до сего времени во всем мире радиоактивных водах».

А далі письменник засвідчує численне зростання «населення» на цьому промислі – від сорока осіб у 1930 р. до кількох сотень у 1931-му і до кількох тисяч у 1933-му. Звичайно, про радіоактивне зараження ув’язнених цією «цілющою» водою тоді мова не йшла, зате щодо видобутку радію завдяки саме цьому родовищу Радянський Союз вийшов 1934 р. на друге місце у світі.

Не дійшла справа до публікації й нарису Остапа Вишні «Промысел № 111 имени тов. Мороза Я. М.», в якому показано темпи розвитку цього нафтового родовища завдяки будівництву бараків для ув’язнених:

«В январе 1933 года появился первый барак и выросла вышка № 1. За ними – второй барак, пекарня, конюшня, времянки…»

А 20 февраля 1933 года был издан по ОГПУ приказ такого содержания:

”Отмечая особо энергичную работу начальника Ухтопечорских исправительно-трудовых лагерей ОГПУ тов. Мороза Якова Моисеевича по освоению в исключительных условиях дальнего Севера Ухтопечорских нефтяных и каменноугольных месторождений, приказываю: нефтяной промысел № 3 на р. Яреге именовать «нефтяным промыслом имени тов. Мороза Я. М.». Заместитель председателя ОГПУ Г. Ягода».

У всех работников Ухтопечорского лагеря приказ этот вызвал большой подъем энтузиазма».

Прикладів таких можна навести багато, і всі вони пояснюють причину, чому ж ГУЛАГ не дав згоди на публікацію книжки «5 лет борьбы за недра тундры и тайги» – у тексті майже кожного нарису був ще й підтекст, який розвіював фальшивий ентузіазм і хоч би натяками розкривав справжню суть гулагівських методів освоєння далекої Півночі.

Колишній в’язень Ухтпечлагу, а до того токар Іжорського заводу й комсомольський активіст В. Ф. Васильєв у 1989 р. згадував обставини, за яких будувався тракт від Чиб’ю до Крутої: «Это был ад, ад кромешный! Через пару месяцев от нашего этапа в 600 человек осталось 230 полуживых дистрофиков. Этап ленинградских коммунистов, бравших Зимний, отстоявших революционный Питер, штурмовавших мятежный Крондштат, был здесь уничтожен и погребен в болотах».

А інший політкаторжанин К. П. Гурський свідчить: «На строительстве тракта Чибью – Крутая больше месяца не выдерживали. Зеки голодали. Трупы павших лошадей охрана обливала керосином, засыпала известью и закапывала. Их откапывали и ели. Были случаи людоедства. Проклятый пятый лагпункт! Мертвых здесь не хоронили, трупы просто присыпали снегом или спускали под лед». – Газета «Ухта». – 1989. – 12 окт. (№ 196).

В Ухтинському краєзнавчому музеї восени 1989 р. експонувалися документи про те, що в місцевих таборах були випадки людоїдства, навіть торгівлі людським м’ясом. Уночі до «ізолятора для слабосильних», а по суті уже трупарні, пробиралися кримінальні злочинці й обрізали (із неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагічному документі, «мягкие части человеческого тела». В архівах збереглися навіть справи про розстріл злочинців-людоїдів. З однією такою справою довелося ознайомитися й мені.

В отакій атмосфері довелося жити і працювати упродовж десяти років геніальному сміхотворцю України!

До вбивства С. М. Кірова Остап Вишня працював у редакції «Северный горняк» і писав книжку «5 лет борьбы…» Дозволили приїхати на побачення дружині, і Варвара Олексіївна «гостювала» в чоловіка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб’ю, бо в Харкові на неї чекали двоє малолітніх дітей – її донька Марія й син Павла Михайловича від першої дружини, яка померла 1933 р., В’ячеслав. Проїжджаючи через Москву, В. О. Маслюченко залишила у відповідних органах заяву про перегляд справи Остапа Вишні. Хворого чоловіка вона просила перевести в табір із менш суворими кліматичними умовами, а також добивалася дозволу на спільне проживання сім’ї. Але останнього довелося чекати майже рік.

1 лютого 1935 р. Остапа Вишню було відправлено в найстрашніший етап (це була відплата власть імущих за вбивство Кірова, але не справжнім убивцям, а знедоленим і безневинним політичним в’язням) – він мав один пройти через зимову тундру і тайгу від Чиб’ю до віддаленого рудника Еджид-Кирта величезну відстань у 1200 км. Але друзі Павла Михайловича вмовили начальника Ухтпечлагу Я. М. Мороза дозволити в’язню супроводжувати запряжені конячиною санчата з геологічними приладами. Така «хитрість», можливо, і порятувала Остапа Вишню від замерзання чи від розтерзання в тайзі хижими звірами.

Наприкінці травня 1935 р. Варварі Олексіївні пощастило продати рояль та інші речі, і виручених грошей вистачило, щоб рушити на далеку Північ. На початку червня Остап Вишня повідомив, що отримав дозвіл на постійне проживання його сім’ї. Дванадцятирічний син В’ячеслав теж виявив бажання їхати до батька, але бабуся, Марія Адамівна Смірнова, в якої він виховувався, не пустила. І от 1 серпня 1935 р. сім’я нарешті об’єдналася, хоч і за колючим дротом, у селищі Кедровий Шор над Печорою. Але навіть табірне щастя було невдовзі затьмарено – через півтора місяця начальник III відділу Сімсон відібрав дозвіл на спільне проживання сім’ї, і Остапа Вишню одірвали від рідних, посадили на пароплав «Шахтар» і відправили на далекий рудник Еджид-Кирта. Дружина залишилася з важкохворою донькою Марією на руках, доки не вдалося пароплавом «Соціалізм» добратися до Усть-Уси, а потім через Нар’ян-Мар аж до Архангельська. Українці – архангельці допомогли нещасній жінці з дванадцятирічною донькою знайти квартиру, хоч і у віддаленому районі, на Кегострові. А Павла Михайловича невідомо за що змусили сидіти в ізоляторі й упродовж шести місяців перебувати в підконвойній команді. Його призначили на роботу плановиком копальні, і він працював ним аж цілих три роки – до останнього свого етапу наприкінці 1938 р.

У вересні 1936 р. було ще одне побачення з дружиною, яка приїжджала до нього з Архангельська, але вже без дочки, котра ходила у школу. Зустріч тривала недовго (близько двох тижнів), бо закінчувалася відпустка. Варвара Олексіївна запізнилася на роботу в Архангельський театр і її звільнили, хоч насправді причина полягала в іншому – актриса була дружиною «ворога народу». А потім, як писав Павло Михайлович, «строгости пайшли». У 1937 р. побачення не дозволили, стало складніше навіть листуватися. Дружині після звільнення з роботи доводилося їздити по відрядженнях, мати справу з художньою самодіяльністю. Її почали викликати на допити в ОДПУ… У червні 1937 р. Остап Вишня надіслав Варварі Олексіївні телеграму, що їм відмовлено в побаченні, а це означало, що відпало питання про спільне проживання на поселенні. У липні письменника позбавили на квартал права листування за «повторную попытку нелегально отправить письмо». Це було подвійною трагедією для люблячих людей. Довелося продати в Архангельську навіть друкарську машинку – подарунок канадських українців, аби хоч якось матеріально підтримати хворого Павла Михайловича.

А далі в родинному листуванні почали творитися підступні «непорозуміння»: на тривалий період було перервано зв’язок через якусь штучну плутанину з адресами. 20 лютого 1938 р. Варвара Олексіївна на свій запит про місце ув’язнення чоловіка отримала від начальника обліковорозподільчого відділу Ухтпечлагу повідомлення про те, що «Губенко Павел Михайлович находится в Ухтпечлаге НКВД. Почтов. адрес: Северная область, Ненецкий округ, Воркута».

Насправді ж Остап Вишня у Воркуті ніколи не був, і це, крім обмежень у листуванні, додало нових страждань. Майже весь 1938 рік був без листів, хоча Павлові Михайловичу вручали під розписку «бумагу», що його «разыскивают родственники» і щоб він «наладил с ними переписку». Але цього не вдалося зробити, бо послань від родини йому не давали. Дружина з донькою змушені були змінити кілька місць проживання, бо їм, як «членам сім’ї ворога народу», важко й небезпечно було затримуватися в будь-якому місті чи селищі. З Архангельська вони переїхали до Сасового, а потім до Скопина і, нарешті, до Раненбурга Рязанської області.

У листопаді 1938 р. Варвара Олексіївна отримала телеграму від ув’язненого товариша Остапа Вишні, колишнього вурки Феді Зубова: «Павел на руднике. Сообщите точный адрес». Щоб якось підтримати чоловіка й не накликати біди на сім’ю, дружина вдавалася до всіляких хитрощів: із Раненбурга вона відправила посилки до Харкова на адресу своєї тітки Ю. Й. Новикової, а та вже – на заслання. Це робилося з метою конспірації, щоб і в цьому місті, і в театрі, де Варвара Олексіївна працювала, не дізналися про її ув’язненого чоловіка. Але одна посилка повернулася через рік із багатьма наліпленими розписками з різних таборів, а на одному з папірців було написано: «Возврат за ненахождением адресата». Це ж саме сталося і з грошовим переказом, бо, як стало відомо пізніше, Остапа Вишню відправили в Чиб’ю на розстріл…

Про останній етап Остапа Вишні існує кілька версій, дві з яких заслуговують на ширшу увагу. Одну з них оповідала Варвара Олексіївна, очевидно, зі слів чоловіка.

Друга розповідь належить харківському товаришеві Остапа Вишні і другові по нещастю Володимиру Гжицькому, який широко переповів у романі «Ніч і день» епізод останньої зустрічі, а радше прощання на копальні Еджид-Кирта. Це було пізньої осені 1938 р. Якось стривожений Павло Михайлович покликав до себе Гжицького й попросив допомогти зібратися в етап – його на річці Печорі як особливо небезпечного політичного «злочинця» чекав човен із трьома конвоїрами, щоб доставити в Чиб’ю, а для чого – було зрозуміло без пояснень – для розстрілу, адже тоді «ворогами народу» оголошували навіть тих, хто мав безпосередній стосунок до репресій невинних людей. На прощання Остап Вишня просив передати в Україну, що він ні в чому не винний… На третій день човен зупинився в Кедровому Шорі, де Остап Вишня у вересні 1935 р. розпрощався з родиною. Далі рухатися Печорою було неможливо, бо несподівано пішла шуга й до льодоставу про подальше етапування зека Голубенка (таке прізвище дав своєму героєві В. Гжицький) Павла Михайловича й мови не могло бути. Етап затримався в дорозі на добрих два місяці і прибув, очевидно, пішки по льоду з великим запізненням. Дорогою з конвоїром і могла трапитися ота пригода, про яку зі слів Павла Михайловича розповідала Варвара Олексіївна: у охоронця стався напад апендициту, і зек (фельдшер Павло Губенко) змушений був дотягти на своїх плечах і хворого, і його зброю до місця призначення. На той час заарештували навіть наркома внутрішніх справ Єжова, і чиб’ювському табірному начальству було не до рядового зека, хай навіть й оголошеного особливо небезпечним політичним злочинцем.

В обліковій картці, що зберігається в Ухтинському архіві МВС Республіки Комі, є дати пересування зека Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) територією Ухтпечлагу. На жаль, не всюди поставлено роки, а лише числа й місяці, та все ж таки цей документ свідчить про десятилітні мандри по відділеннях, «командировках» (так називалися певні родовища, що містилися за межами табірних зон). Незважаючи на те, що не всі записи пощастило розшифрувати й точно визначити всі дати, цей документ заслуговує, щоб його навести повністю (у квадратних дужках подано ймовірні роки).

Останній даті (29 квітня 1943 р.) передували події, які досі лишаються таємницею, як і дата відправки ув’язненого до Москви (з листів письменника видно, що з Ухтіжемлагом, де перебував у 1943 р., Остап Вишня розпрощався лише у вересні чи на початку жовтня того року).

Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні? Про це, напевно, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексіївни, кому належить ця смілива ініціатива, назвав ім’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та інші мемуаристи, звільнення письменника добивалися ще кілька осіб, насамперед і тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, і Ю. Яновський, і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталіним про звільнення українських майстрів слова. Із них першим і єдиним до смерті «вождя народів» вийшов на волю Остап Вишня.

У Центральному державному архіві громадських організацій України зберігається слідча справа № 737 (інвентарний № 603853) Остапа Вишні – Губенка Павла Михайловича, опис документів якої налічує двадцять позицій. Перші документи цієї справи – це постанова від 25 грудня 1933 р. про арешт, винесена «на основі особистого розпорядження голови ДПУ УРСР тов. Балицького», ордер № 61 на обшук і арешт, протокол трусу та арешту від 26 грудня 1933 р.

Передостанній дев’ятнадцятий пункт опису – витяг із протоколу № 58 особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР від 25 вересня 1943 р., яка постановила змінити присуд колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і знизити Губенку Павлу Михайловичу (Вишні Остапу) термін покарання до фактичного відбутого і з-під варти звільнити. З цією постановою Остапа Вишню було ознайомлено 7 жовтня 1943 р. Завершується справа повідомленням про відбуття ув’язненого із табору-колонії, складеним 9 жовтня 1943 р. у Бутирській тюрмі, з якої хворого письменника, етапованого до Москви із далекого Ухтпечлагу, звільнили 8 жовтня. Чи опинився Остап Вишня на волі того дня? Звичайно ж, ні. Якби це було справжнє звільнення, то його, хворого, не поклали б до московської клініки професора Певзнера під вигаданим прізвищем якогось П. М. Крохаля. У листі від 19 жовтня 1943 р. до дружини В. О. Губенко-Маслюченко: «Звільнюсь я раніше терміну, але коли втраплю до Вас, точно сказати не можу. Річ у тому, що останнім часом у мене загострилася моя виразка і міцно вона мене турбує».

«Легалізувався» Остап Вишня лише після виходу з лікарні, коли йому 7 грудня 1943 р. видали паспорт – саме цього дня закінчилася його трагічна «десятирічка».

* * *

15—16 березня 1927 р. Остап Вишня написав «Мою автобіографію», яка вийшла тоді ж окремим виданням. У ній він згадував (у гумористичному, звичайно, тоні) і про свою участь у революції, і про роботу в Центральній Раді, і про переїзд до тодішньої тимчасової столиці України Кам’янця на Поділлі, де розпочав свою літературну діяльність («почав з фейлетону»), і про те, як його «переїхали» із Києва до Харкова (тобто заарештували органи ЧК) у жовтні 1920 р. та ін.

У камері № 15 харківської в’язниці, де автор згадуваної автобіографії опинився наприкінці 1933 р., він значно розширив і конкретизував сказане раніше. Слідчим було поставлено й кілька інших запитань, на які звинувачений змушений був відповідати.

Читаючи текст «камерної» автобіографії, написаної в перші дні арешту, можна припускати, що на її автора ще не чинилося фізичного й психологічного тиску – адже він ніби переповідає вже сказане раніше. Інші, пізніші свідчення у справі – це майже суцільна самообмова як наслідок жорстокого й нелюдського тиску слідчого Бордона.

Третю автобіографію Остап Вишня написав 6 червня 1943 р. в Москві, знову ж таки в камері, про що свідчить резолюція в кінці документа: «Т.т. Сташко, Иванову. Как ведет себя О. В. в камере? Переговорите. 9/VII» (Підпис нерозбірливий).

* * *

Впродовж кількох десятиліть упорядник цієї книжки й автор багатьох публікацій і видань спадщини Остапа Вишні збирав матеріали про видатного письменника-гумориста у всіх доступних державних і приватних архівах як в Україні, так і за її межами (в тому числі і в далекому Заполяр’ї), сподіваючись опублікувати весь накопичений матеріал в одній книзі, чого, на жаль, не вдалося зробити із невідомих причин. Найбільший комплекс документів знаходився в родині Остапа Вишні, доступ до якого ласкаво надавався мені незабутньою донькою Варвари Олексіївни Марією Михайлівною Євтушенко. Саме з нею ми опублікували і в періодиці, і в ювілейному чотиритомнику 1989 року листи із заслання і табірний щоденник Остапа Вишні.