Читать книгу «Міфи та легенди українців» онлайн полностью📖 — Неустановленного автора — MyBook.

Зорі

Зорі – це діти сонця, уособлювані в образі маленьких хлопчиків. Вони створені Богом для освітлення землі і влаштовані так, що вільно можуть переходити з одного місця на інше. Зорі нерозривно пов’язані з людиною. Тільки-но хтось народжується, Бог відразу ж запалює на небі його свічу у вигляді нової зорі.

Скільки душ живе на землі, стільки й свічок (зірок) горить на небі. Якщо людина веде доброчинне життя, то її свіча-зоря горить на небі ясним, чистим світлом; а коли вона веде негоже життя, то її свіча-зоря горить тьмяним, слабким світлом.

Зорі утворюють сузір’я, а їх наш народ називає відповідно до форми, яку вони утворюють: «Віз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепіга» (Гіади), «Дівка воду несе» (Орел), «Пасіка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебідь), «Волосожар» (Волосся Вероніки), «Світова» та «Вечірня зірниця» (Венера) та деякі інші.

Чумацький Шлях вважали дорогою в Єрусалим. Хто лиш іде до Єрусалима, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях і ніколи не зіб’ється на манівці.

Падучі зорі – це душі людей, які помирають; відьми крадуть їх, щоб потім ними чарувати: на чий двір упаде зірка, там неодмінно буде небіжчик – помре дитина. По смерті людини зоря її падає навстріч душі, що відходить; той, хто помітив падучу зірку, хреститься і вимовляє тричі «амінь».

Грім і блискавка

Грім буває тоді, коли пророк Ілля і архістратиг Михаїл ведуть війну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог і намагається вбити його, зібравши перед тим хмари. Бог, Ілля та Михаїл стріляють у Сатану. Куди б’є грім, там і сховався чорт; а коли грім уразить людину, то тоді чорт сховався під ту людину.

Чорти від переслідування переховуються в оселях, церквах і в живих істотах; але стріла Михаїла вражає їх нещадно навіть у церкві під престолом і всередині людини. До того ж убитій через чорта громом людині прощаються вчинені нею гріхи.

Під час грози не можна їсти і взагалі відкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту; не слід також співати, бо, співаючи, людина веселить чорта, який весь час тоді в’ється навколо неї, і ось грім, маючи намір убити чорта, вбиває разом з ним і того, хто співає, бо чорт устигає сховатися під нього.

Якщо гроза застане когось у дорозі, то треба зійти з дороги і йти або їхати узбіччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозі вихором, і грім може вбити замість нього ту людину, котра йде або їде дорогою. Особливо не слід ставати й сідати під скелі, де найзручніше переховуватися чортові від переслідування, бо громові стріли відскакують від каміння.

Так само під час грози не слід стояти під дубом чи вербою, де є житло чорта і куди він найчастіше ховається від грози. Коли грім ударить у дерево і запалить його, це означає, що чорта вбито, і звичайно він перетворюється у таких випадках на смолу, яку знаходять на місці спалених дерев.

За найнадійніший сховок людині під час грози може правити ліщина. Якось дуже давно диявол сказав Богові:

– Я сховаюсь так, що ти мене не вб’єш.

– Ні, вб’ю, – відповідає Бог.

– Я сховаюсь під людину! – каже диявол.

– А Я вб’ю й людину і за те дам їй царство небесне.

Диявол став перераховувати після того всі предмети, під які можна сховатися, та забув згадати про ліщину, чому під нею лиш і можна порятуватися від громової стріли.

Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезної скелі. Була сильна гроза. Пішов дощ, і мисливець сховався під навісом скелі. Тоді, коли гримів грім і спалахувала блискавка, диявол спокійнісінько сидів під навісом скелі; та тільки-но вщухало, він виходив з-під скелі, ставав догори ногами і починав дражнити Бога. Гримів грім, та від його удару диявол миттєво ховався під скелю і таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрілити «в панича маленького, в камі-зельці, безп’ятого і з пазурами на руках і ногах». Довго дивився мисливець на витівки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрілив у «панича». Куля так і протяла того; та коли мисливець підійшов до місця, де перекидався диявол до прострілу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час підлетів до мисливця архістратиг Михаїл з рушницею на плечах і став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого він лиш забажає, за зроблену послугу. Мисливець попросив собі у винагороду рушницю, що була в Михаїла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаїл почав було відкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсім непридатна. Та врешті-решт змушений був поступитись. Помінялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцеві чомусь згодом не сподобається архістратигова рушниця, то він має право вимагати розміну. І став з того часу мисливець полювати з архістратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, усе вб’є без похибки, хоч би то був щонайменший звірок. Звуку пострілу з архістратигової рушниці зовсім не можна було відрізнити від звуку грому.

У селі, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати і бачить зграю диких качок. Прицілився, вистрілив – і вбив усіх до одної. Зібравши качок, він пішов до поміщика того села.

– Де ти набрав стільки дичини? – питає поміщик.

– Настріляв на вашому ставку! – відповідає мисливець.

Поміщик нізащо не хотів вірити, побачивши таку величезну кількість качок, і питає:

– А в який час дня ти стріляв?

Мисливець відповів.

– Так, – сказав поміщик, – якраз саме в той час я чув удар грому.

Звідтоді мисливець став боятися архістратигової рушниці і пішов на умовлене місце, щоб розмінятися. Архістратиг Михаїл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, відразу ж пішов на полювання і побачив, що тепер і його рушниця стала незрівнянно кращою, ніж була раніше.

Звідки взялася кропива

У великому лісі жив старий лісник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду – дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незнайомця, відразу замовкала; та оскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати на березі.

Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його. Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче – видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді, коли шлюб не освячувався церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді, востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром під’їхала до ріки. Молодий цьвохнув – і на ріці з’явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений – і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася на дно.

Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей – хлопчика Василька та дівчинку Горпинку. Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши при тому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її – вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж із жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою – і раптом перекинувся через ріку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік.

Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне – досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю і замість точних відповідей вона відмагалася непевним:

– Ні, недалеко, зовсім неподалік, – і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька, прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька:

– Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порома на ній немає. Як же ви через неї переїхали?

– Тато зробив міст, ми й переїхали, – відповів Василько.

Та Горпинка заперечила:

– Ні, не так: тато ліг на воду і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки.

– Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?

1
...