Святий Петро обіцяв йому наробити помічників, і чорт взяв його на плечі і потащив. Але вони заїхали на самий край світа, а води нема. Тільки вода показалася в тій стороні, звідкіль вони виїхали, чорт завернувся та й іде назад; але, проїхавши знову увесь світ поперек, – води не знайшли, тільки побачили воду на правій стороні світа. Чорт уже не знає, що йому і робити, так змучився, але мусить їхати. Приїхавши на правий край світа, знову не знайшли води, тільки щось біліє перед ними, ніби вода. Чорт знову йде, але як доїхав до кінця світа, святий Петро каже:

– Досить, уже ми світ перехрестили, тепер я тобі скажу, як маєш помічників собі наробити: встань рано в суботу, візьми води та і бризкай назад себе: скільки буде поза тобою бризків, стільки буде чортів.

Чорт зробив теє, і з тої пори на світі робиться гірше та й гірше, бо чортів робиться більше та й більше.

А найкраще зробив би святий Петро, якби одурив чорта, бо одурити таку погань – нема гріха.

Доля і недоля

Було два брати – багатий і бідний. От попросився бідний брат до багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Увечері першого дня господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує – хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав – чи ж не краде хто? На ранок дивиться – все ціле. Увечері другого дня знову господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує – братова Доля (то була вона) збирає колосся і підтикає їх під копи. Він тоді впав на землю й лежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазайка кличе його з собою вечеряти:

– Хоч кулешику поїси – все ж у роті м’якше стане.

Але він не пішов: «Потерплю, – міркує собі, – спитаю, що воно таке ходить…». Знову щось іде, збирає колосся, переносить снопи.

– Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти? – питає бідний брат.

– Я – братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нічого не буде з цього діла; він же п’є, гуляє, а я за нього працюю.

– Де ж моя Доля?

– Під колодою лежить гола.

– А як мені дійти до неї?

– Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твоя Доля.

Пішов він і знайшов.

– Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого не робиш? Лежиш усе – ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим ти займатимешся?

– Я хочу сидіти за прилавком.

– Як же ти сидітимеш за прилавком?

– Попроси в брата 50 копійок або карбованця, накупи стрічок і хрестиків – то я торгуватиму.

Пішов він до брата; а брат п’є та гуляє – знати його не хоче.

– Позич мені, брате, одного карбованця.

– Коли ж ти віддаси? Де ти візьмеш?

Бідний повалився йому в ноги.

– Та позич уже, – сказали ті, що гуляли з багатим.

Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків – і мав зиск; накупив більше, додав хусточок – і знов узяв бариш. Вирішив він після того торгувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста за крамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив’язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці – коштовне каміння… Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм.

Доля бідного брата

Жили собі колись два брати – один бідний, а другий багатий; у бідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього – бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може, й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п’ять чи там за шість. Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, – той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже:

– Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти, – може, й нам дасть чого-небудь.

Пішли. Багатий брат питає:

– А що – скінчив уже з десятиною?

– Та скосив, – відповідає, – у снопи пов’язав, тільки не позносив.

– Е-е, – каже багатий брат, – це вже не робота! Зараз же складай у копи!

І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось уже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді: «Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій – спасибі йому – нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, упала й миттю заснула; а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, ні дітям. Дивиться, нивою, де він косив, ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує:

– Господи! Хто ж це такий ходить, що нібито боїться до мене підійти? Ану запитаю – що воно таке?.. Слухай! Хто ти?

– А я, – каже, – Доля твого брата.

– Що ж ти тут блукаєш?

– А збираю колосся і в снопи їх втикаю, щоб жоден не пропав.

«Ех, Господи! – подумав бідний брат. – Як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?»

Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її.

– Доле мого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?

– Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю? Твоя Доля – бути купцем.

– То скажи, як знайти мені свою Долю?

– А ось як, – каже. – Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста, аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три «панночки» – дві в однаковісіньких сукнях, а третя – в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їх гратиме музика, а вони танцюватимуть; і ось та, третя, і є твоя Доля. Ти стань позаду цієї «панночки» та вдар її так, щоб вона впала на землю.

Приходить бідний каліка до міста. І справді – все так і є, як казала йому братова Доля.

– Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю таку пані? Доведеться жити в дядьковій хаті (у в’язниці)!.. Ех, нехай буде, що буде! – сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась і каже:

– Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Ні, я купцюю!

Взяла вона тоді його й повела до себе. А в неї було дві величезні крамниці з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що він був геть обшарпаний; наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходилася навчати його:

– Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купця два будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон. Тільки дивись – виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиш третім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи – нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий – чотири, а як вигукнуть утретє: «Хто більше?» – то ти тоді вже тільки набавляй.

Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки.

– Піди, – каже кучерові, – спитай, чи не пустять нас переночувати?

А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома. Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає:

– А що – господар удома?

– Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали.

– А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?

– Чого ж не впустити? Ночуйте!..

Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти.

– І-і! – відповіла хазяйка. – Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!

Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив – не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, – а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і – Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує:

– Хоч у душі, – каже, – посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши.

Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б’ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже:

– Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся – я ще з тобою спати ляжу.

– Ні, ні, пане, – відповідає хазяйка, – цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче.

– Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? – спитав купець. – Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе.

– Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви – пан.

Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його; а коли впізнала, він гарно вбрав дітей і каже синові, з яким колись косив у свого брата:

– Нумо, збігай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним – побачитись хочу.

А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає:

– Дядю!

– А що?

– Ходіть до нас!

– А що там у вас?

– Приїхав батько в бричці, тройкою коней!

– Хіба що батьковою? – сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався – не впізнає брата в купцеві.

– Невже ти мене не впізнаєш? – питає купець.

– Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?

Упізнали, нарешті, один одного й давай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як той розбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися; купець забрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть у Бердянську.

2 3 4

...

Стандарт

(12 оценок)