Але критика вульгарно-соціологічного кшталту все ж зробила свою справу: в середині 1920-х «неокласиків» (а отже й М. Рильського) почали шельмувати й у партійних документах. Партія не тільки не знімала з порядку денного гасло класової боротьби, а навіть постійно нагадувала про його актуальність. «Як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті», – зазначалося у резолюції ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року^[8]. В умовах «пролетарської диктатури» літературі відводилася, по суті, ідеологічна, агітпропівська роль. Партія, надавши сама собі право «керувати літературою», прагнула «структурувати» літературне середовище за соціально-класовим критерієм: ось письменники пролетарські (їм «бронювалося» право на гегемонію!), ось селянські, ось «попутники»… Обов’язок «виховувати» письменників покладався на «марксистську (комуністичну) критику»…

Київські «неокласики» з їхнім стійким інтересом до культурної традиції античної та пізніших епох за таких обставин швидко потрапили під підозру. Про це свідчила, зокрема, резолюція пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» (2–6 червня 1926 р). 10-й пункт цієї резолюції стосувався саме М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича: «Тепер серед українських літературних угруповань типу неокласиків та в колах вищої інтелігенції ми помічаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб ростущої української буржуазії. Характерним для цих кіл є прагнення спрямувати економіку (! – В. П.) України шляхом капіталістичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною (! – В. П.) Європою, протиставляти інтереси України інтересам інших радянських республік»^[9].

Нищівний присуд!

Далі в документі згадано й гасло М. Хвильового «Геть від Москви!» та його ж заклик орієнтуватися на Європу; «відродження нації» оголошено «буржуазною реставрацією»; взорування на Європу (звісно ж, «капіталістичну») – намаганням «української дрібної буржуазії… відмежуватися від цитаделі міжнародної революції – столиці СРСР – Москви»…

Ось так: виявляється, за всією цією гучною риторикою ховався банальний страх більшовицької Росії втратити Україну!

«Неокласиків», отже, прив’язали до підступної «української дрібної буржуазії» (інерція такої, украй вульгарної, оцінки творчості невеликого гуртка київських літераторів даватиметься взнаки аж до кінця 1980-х!). 25 серпня 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про стан преси на Україні» суворо нагадувало редакції журналу «Червоний шлях»: «прихильний курс /…/ на стару формацію «європеїзованої» (суто-буржуазної) української інтелігенції (неокласики тощо)» – річ неприпустима. Такий самий закид зроблено й редакції журналу «Вапліте»^[10]…

Про вплив «антипролетарських течій» на «неокласиків» нагадувала й постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Політика партії в справі української художньої літератури» (15 травня 1927 р.). Марксистській критиці рекомендувалося, не втрачаючи пильність, «товариськи (! – В. П.) допомагати окремим письменникам та літературним групам, що виявили помилки та збочення з певного пролетарського шляху і стали перед загрозою націоналістичного полону»^[11]…

Чи ж дивно, що «допомагати» заблуканим узялися не тільки «марксистські критики», а й дехто з поетів, як, наприклад, Володимир Сосюра, автор суворого вірша «Неокласикам» (червень 1926 р.)?

 
Чужі для вас гудки, комсольці, піонери,
й не в силі ви піти життю наперекір…
Застиг ваш мертвий зір у мармурі Венери,
вам сниться мертвий Рим – залізний той вампір.
 
 
Що ж, марте про Париж і Грецію вивчайте,
Дивіться на життя крізь килим і трюмо
Та рибочку ловіть… Але назавжди знайте,
що потягти назад себе ми не дамо!
 

«Рибочку ловіть» – то вже було адресовано персонально Максимові Тадейовичу Рильському!

4

Цікаво, що своєрідний ескапізм Максима Рильського зазнав критики одразу з двох боків: і зсередини (Київ, Харків), і з табору української еміграції (Прага). Характерною в цьому сенсі є майже одночасна поява поетичного «Посланія» Євгена Маланюка («Літературно-науковий вістник», 1926, грудень) і статті Валер’яна Підмогильного «Без стерна» («Життя й революція», 1927, № 1).

До поезії Рильського Маланюк мав сентимент здавна. Ще в таборі для інтернованих українських вояків (Польща) він писав в одній із статей, що «Рильський – поет європейського масштабу»^[12]. А кількома місяцями раніше, в січні 1923 р., із-під пера Євгена Маланюка з’явився захоплений вірш, присвячений авторові збірки «Синя далечінь»:

 
Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.
 
 
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій та, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви – еллін, схимник і Гоген!
 
 
Навколо хащі й печеніги,
А в кельї – тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги
І Ви алхімік мудрих слів.
 

Але минуло кілька років – і Маланюк змінив своє ставлення до «схимника і Гогена» та його життя в «кельї»: у «Посланії» зазвучав осуд поетового «схимництва»!

«Посланіє» було реплікою в дискусії на тему «Україна чи Малоросія?», тон у якій задавав Микола Хвильовий. Маланюкові рефлексії над поезією Рильського потрапили в широкий контекст його геополітичних візій про Європу й Україну, про «Християнський Ренесанс» і про причини національної поразки.

Створюючи ефект контрапункту, Маланюк «зіштовхнув» дві цитати, відшукані ним у «Синій далечіні» («А я б хотів у тиші над вудками / Своє життя непроданим донести») – і в збірці 1926 р. «Тринадцята весна» («Одбирає людина в людини Життя… / Так і треба, так треба, країно, / Україно моя!»). Ці рядки Рильського стали двома епіграфами на початку «Посланія». Маланюк вважав, що в них відбилися дві різні життєві філософії: у першому випадку – мрії про втечу від дійсності й пошук насолод, у другому – сувора воїнська мужність людини, котра переймається долею України. Мовляв, «правдивий син Сковороди», який мріяв про вудки, тишу й «непродане життя» у згоді з чистою, як кришталь, совістю, тепер-таки «збагнув криваву мудрість світа, / солону істину буття». Адже на те була причина: яросний вітер історії, який розтрощив «келії» і порвав не тільки вудки, а й книги…

Докір за рибальські втіхи під час тяжких національних випробувань продиктовано почуттям болю за поета, каже автор «Посланія». «Еллада скитськая в крові»; «власний Рим» так і не відбувся, – тож хіба годиться, затамувавши жах, ховатися у лозняках?!

До Рильського Маланюк повернеться і в епілозі до «Посланія» – тепер уже в контексті своїх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також інвектив, суттю яких є болісна національна самокритика («Прогаяли великі дні / Скалічені й маленькі люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, він і собі дорікнув:

 
Чи ж не трагічно, що коли
Вітри історії гули
Над скитським степовим простором,
Ми не гукали «диким хором»,
Бо нас тоді так вабив Блок…
 

Колишня зосередженість на «естетських» утіхах для Євгена Маланюка 1926 р. – гріх: він став прихильником войовничо-будівничої поезії. Тож і його ставлення до поезії і самої постаті Максима Рильського двоїсте: почасти осудливе, почасти виправдальне: «Це не Ви / Труїли ту сліпу і хвору / Потвору припонтійських піль. / Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль, / Ви – лиш інерція Еллади, / Еллади скитської…» Маланюків гнів адресований передусім тій-таки «потворі припонтійських піль», себто покірній, слабосилій Малоросії, яка й дітей своїх покоління за поколінням зрощувала занадто «мрійливими», слухняними, байдужими до власної долі: «Ви син самої серцевини / Слабої нації, якій / Понад майбутнє України / Дорожче теплий супокій – / Їй барва крові серце крає…»

Чи знав Максим Рильський про адресоване йому (і не тільки йому) «Посланіє»? Судячи з матеріалів його слідчої справи 1931 р., – знав. Проте Маланюкові він тоді не відповів…

Валер’ян Підмогильний у статті «Без стерна» також дорікав Рильському за втечу від дійсності в країну мрій; за «специфічну побожність» у ставленні до рибальства; за «комплекс дикунства» (себто – за поетизацію самітницького «первісного життя» серед незачепленої цивілізацією природи)… Чимало полемічних суджень висловив він щодо поетичного трактування Рильським природи, кохання і мистецтва, часом навіть іронізуючи над польотами уяви автора «Синьої далечіні» (характерними в цьому сенсі є міркування критика про комплекс «далекої царівни», «неземне» мистецтво, екзотику незвіданих країв у перших збірках Рильського). Підмогильний вважав, що «мрійний човен поета» відносить його далеко в бік від «грішної» дійсності; що М. Рильський – «повний внутрішніх противенств Дон Кіхот дитячих мрій», тож завершував він свою статтю рішучим закликом: «Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур».

Підмогильний, як бачимо, докоряє Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наосліп (звідси – по-максималістськи суворий фінал статті: «М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий»).

І все ж, попри полемічні перехльости, статтю В. Підмогильного не варто ставити в один ряд зі схожими на публічні доноси памфлетами Я. Савченка. Це все-таки фахова полеміка, хай і загострена міжгруповою літературною боротьбою: у 1926 р. Підмогильний разом із Плужником, Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Марією Галич, Осьмачкою, входив до групи «Ланка», яка оформилася після розриву цих письменників зі старшими від них «неокласиками» (певний час і ті, й ті збиралися під «дахом» Аспису – Асоціації письменників).

Складніше було з розгорнутою рецензією Бориса Якубського на поетичну збірку М. Рильського «Де сходяться дороги» («Не в ритм з добою», «Літературна газета», 1929, № 7). Літературознавець, дуже близький до «неокласиків», зокрема – Миколи Зерова, Якубський несподівано оголосив нову збірку поета «явищем реакційного романтизму»! Тут уже йшлося, по суті, про речі ідеологічні: «поривання всіх зв’язків з дійсністю, симпатія до всього старого, ота сама «світова скорбота», що шукає самотности, сповненої розчаруванням…»

Якубський демонстрував, що сам він уже ідеологічно «перелаштувався» на новий лад…

Рильський відреагував на рецензію вчорашнього «майже неокласика» іронічним віршем, що поширювався у літературних колах у списках. Були в ньому й саркастичні строфи:

 
Як корячат і ковалят
(себто – прибічників одіозних критиків В. Коряка і Б. Коваленка. – В. П.)
Побачивши перед собою,
Додолу пада літерат, —
Це означає в ритм з добою.
 
 
А як під лайку, свист і зик
З несхиленою головою
Поет прожити хоче вік, —
Ну, певна річ: не в ритм з добою.
 
 
……………………
 
 
Нехай живе учений муж,
Що кличе уперед до бою!
Нехай накульгує чимдуж
За Коряком і за добою!
 
 
А ми – ми славимо буйне
Життя з блакиттю і грозою,
І як доба нас дожене, —
То й ми підемо в ритм з добою.
 

Заключні рядки вірша свідчили: Максим Рильський зовсім не вважав, що його поетичний корабель пливе «без стерна». Він навіть зухвало дражнив своїх опонентів – мовляв, нехай доба наздоганяє нас, тоді й будемо йти з нею в одному ритмі.

Календар показував ще тільки початок 1929 року. Дискусії, гумор тоді ще були можливі.

5

А восени 1929-го почалася історія зі «Спілкою визволення України» (себто – сфабрикованою радянською спецслужбою справою, стратегічною метою якої був розгром української інтелігенції).

Репресії наздогнали Максима Рильського рівно через рік після того, як у Харкові відбувся показовий процес над обвинуваченими у справі «СВУ». 19 березня 1931 р. (у день народження поета!) чекісти виписали ордер на його арешт, і Рильський опинився у Лук’янівській тюрмі. Звинувачували його в причетності до таємної української контрреволюційної організації, у якій він начебто був одним із керівників «військового відділу». Протоколів допиту підозрюваного в архіві КДБ, де зберігалася справа № 272, не виявлено; натомість, до нас дійшли лише «Автобіографія» М. Рильського, написана ним 23 березня 1931 р., а також низка свідчень («Мої знайомі», «Додаткові свідчення Максима Тадеєвича Рильського» від 30 березня, 1, 4, 8, 9, 17 і 28 квітня)^[13].

До Лук’янівки поета повели під конвоєм із вулиці Бульйонської (нині – Казимира Малевича): там, у будинку № 14 він мешкав із дружиною Катериною Миколаївною, 11-річним пасинком Георгієм та 4-місячним сином Богданом. На допити возили на Інститутську, в приміщення ДПУ. Максим Тадейович добре пам’ятав цей будинок: раніше тут розміщувалася музична школа, в якій викладав Микола Віталійович Лисенко (в домівці композитора Рильський мешкав у свої гімназійні часи).

В автобіографії, написаній під наглядом слідчих, Рильський намагався розставити акценти так, щоб відгородити себе від підозр. «В нашім домі, в нашій сім’ї завжди панував революційний дух», – писав він, і це було правдою, тільки ж… Серед революціонерів, які переховувалися у Рильських, був і Володимир Винниченко, «старий вовк української контрреволюції», якого з’їзд Рад у Харкові ще в 1920-му оголосив «поза законом». Своєю людиною у романівській домівці Тадея Розеславовича й Меланії Федорівни Рильських був Левко Юркевич, той самий, який ще в 1913 р. різко полемізував зі Сталіним і Леніним щодо національного питання…

Рильський згадує, як ще 10-річним хлопчиком (себто, в 1905-му) разом із приятелем, проходячи повз «волостное правление», співав «Марсельєзу» й «Дубинушку», – і нарікає, що в київській гімназії бракувало «відповідного революційного середовища». А водночас шпетить себе за те, що «провадив досить легковажне життя, цікавився більше полюванням, гулянками тощо» (він і далі не раз згадуватиме про «чарку», постійно педалюючи тему своєї легковажності). Відхрещується від «буржуазної» газети «Рада», в якій він начебто «не друкувався», вміщуючи «свої речі в інших тодішніх журналах» (серед «інших журналів» були й «Українська хата», і редагований Микитою Шаповалом «Шлях», що перебрав естафету від «Української хати»!). Намагається дистанціюватися від університетської «української громади» («був усього, здається, на одних тільки зборах»), а також від петлюрівців, гетьманців і денікінців. Наголошує на своїх добрих стосунках з «єврейською людністю» (чи не тому, що серед більшовиків загалом, а серед чекістів – зокрема, було чимало представників цієї людності?!). Охоче фіксує 1923 рік як «рік зламу» в своєму «внутрішньому житті»: звідтоді його світогляд еволюціонував «від пасивно-споглядального до активно-сучасного»… Згадує й гурток «неокласиків»: «Щодо так званого «неокласичного угруповання», то організації такої ніколи не було, а було кілька поетів (та й єсть вони), що напівжартома так себе назвали»… Зрештою, зізнається, що «титул «неокласика»» для нього «гидкий»…

Одне слово, автобіографія написана так, щоб наперед зняти з себе усякі підозри.

Проте вже наступний документ зі слідчої справи № 272, датований 30 березня 1931 р., показує, що з Рильським добряче «попрацювали» слідчі: «додаткові свідчення», написані всього через тиждень, суттєво відрізняються від змісту й тону «Автобіографії». Фактично, це самообмова поета. Тепер він уже обвинувачує себе! Картає за роздвоєність («тяжку борню двох половин свого «Я»), за зв’язки «з деким із носіїв так званої «української ідеї»». Слідчих, вочевидь, найбільше цікавили контакти Рильського з Андрієм Ніковським, одним із фігурантів у справі «СВУ». І Максим Рильський починає грати в запропоновану йому гру: він визнає, що «підпав під його (Ніковського. – В. П.) ідейний вплив», «став знаряддям верхівки СВУ»…

Перелік «гріхів» наводити немає сенсу: підслідний називав їх явно з чужого голосу…

У свідченнях М. Рильського згадується чимало імен письменників, музикантів, видавців, тож закономірно виникає запитання, чи не зашкодило це тим, кого називав поет? Відповісти на нього, не знаючи геть усіх нюансів багатьох слідчих справ, непросто. Про більшість своїх знайомих Рильський висловлювався цілком нейтрально; осуд стосувався хіба що тих, хто вже був засуджений у справі «СВУ» (А. Ніковський, С. Єфремов, В. Ганцов, В. Дурдуківський…). Причому, не йшлося про якийсь фактаж, «компромат»: усе обмежувалося загальними словами. Ось, для прикладу, що писав М. Рильський про педагога й літератора Л. Пахаревського: «взагалі завжди Пахаревський здавався мені не тільки цілком лояльним до радянської влади, а навіть більше – завзятим прибічником нового життя»; трохи згодом ця характеристика коригувалася: «хоч він і додержувався завжди революційної фразеології, але в ньому можна було відчути отой самий повів ідеї «українського відродження», якому я часом улягав…»

«Повів ідеї «українського відродження»» – так кваліфікувався «гріх» Пахаревського, до якого сам Рильський одразу й приєднався!

Це характерний штрих: головний «обвинувачений» у свідченнях Максима Рильського – сам Максим Рильський. Намагаючись розібратися в усьому, що сталося і що відбувається тепер, він ревізував своє життя і свої вчинки, щоб, зрештою, зізнатися: «гостро засуджую свій дотеперішній шлях»… Але якщо «засуджую», то за що?! А ось за що: «Я винен не так у тому, що робив, як у тому чого не робив (! – В. П.), хоч і повинен був робити». Це називалося «злочинна пасивність».

Дивовижна річ: у «народній державі», виявляється, можна було добряче отримати на горіхи не за СКОЄНЕ, а за НЕСКОЄНЕ! Ну чим не ілюстрація до Орвелла?

Слідчі ДПУ, як відомо, були майстрами психологічного ламання своїх «клієнтів». Про це їхнє диявольське «мистецтво» Максим Тадейович через багато років розповідав синові Богдану: «Батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…»^[14]

Протримавши Максима Рильського рівно півроку в Лук’янівці, його, зрештою, випустили на волю (19 вересня 1931 р.). Богдан Рильський згадував, що коли наступного дня «батьки поїхали до міста й гуляли бульваром Шевченка, батько знепритомнів. Мама потім казала, що це трапилося від свіжого повітря…»

Серед тих, хто підтримав поета у важкі для нього дні, був Остап Вишня. Невдовзі Рильський, аби прийти до тями після пережитого, поїхав до щойно відкритого будинку творчості в селі Лука над Сулою, а потім – у містечко Остер на Десні. Очевидно, там написалася й частина віршів, що увійшли до збірки М. Рильського «Знак терезів» (1932).