30 січня 1858. Нижній Новгород
Любимая и многоуважаемая Катерина Борисовна!
Я сам принес вам книги и принес их с тем, чтобы вы их прочитали. Но вы, не прочитавши их, прислали мне назад. Как объяснить мне ваш поступок? Он ставит меня решительно в тупик, особенно, если принять в соображение наш сегодняшний разговор. Уж не ответ ли это на мое предложение? Если это так, то я прошу вас высказать мне его яснее. Дело слишком для меня важно. Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье, и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женою, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение – остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение.
В ожидании ответа, который должен решить мою участь, остаюсь преданный вам и глубоколюбящий
Тарас Шевченко.
1 лютого 1858. С.-Петербург
1858, февр[аля] 1. С.-Петерб[ург].
Посилаю тобі, брате Тарасе, удруге Вовчка. Як прочитаєш, то далебі помолодшаєш. А все-таки до мене зараз пиши твоє щире про його слово.
«Неофіти» пошлемо по словесі твоєму, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке – добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі або що; а розхриставшись, далебі не годиться виходить між люде. Сього ж більш тобі ніхто не зробить, хоть до ста баб іди. У мене єсть переписані «Кобзар» і «Гайдамаки». Коли б хто провів їх через главне правлєніє цензурне, тоді б уже цензор добавку яку хочеш без правлєнія прочитав би, да й видать би гарненько книжку: «Думи, пісні і поеми Шевченка». Друковати ж нігде не квапся, опріч мене, бо в мене й оксії всі зроблені, і наборщики привичні, і коректор земляк. Друкуємо й тепер «Повісті Квітки», то вже всяке наломилось, як, що й до чого. А Гуса нема в Тарновського: я сього пана добре знаю, і нігде-таки нема й не чутно по Вкраїні: се певна!
Грошей тобі наскидали цілкових із 200 на дорогу, як прочули, що ти їхатимеш із неволі, і сі гроші у одного панича лежали, да треба розпитати, де вони тепер. Ізнов же давали у графа Т[олстого] домашній спектакль якийся, – і там назбирали грошей доволі, да й держать, боячись, щоб ти не проциндрив, і все піджидаючи тебе в столицю, щоб тоді було тобі за що руки зачепити. Коли б іще самі не попроциндрювали, бо й таке на світі буває. Шкода, що я не дуже між людьми вештаюсь, то гаразд нічого й не знаю. А ти пиши Лазаревському, що отак і так, і щоб він хоть у графа Т[олстого] забрав гроші, а ті, що в панича, не пропадуть, і я їх знайду, де вони тепер, бо панич повіявсь у Німещину, то комусь, певно, оддав на руки. А наздавали тих грошенят із України, радіючи славному невольникові і не боячись уже за се халепи.
Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, – так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки! Коли б на тебе напустить батька Пугача, то, далебі, що він би тебе отверезив, не випивши й півконовки оковитої!
Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться. Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив московщиною, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате! Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Але ж у тебе був талант, як ти мальовав картину «Катерину». Над поемою «Катериною» і досі плачуть, а на картину «Катерину» кивають головою. Так кивають земляки, прочитуючи й твої московські повісті, а москалі одкидають геть; а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче псалтир промовляють. Так-то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука. Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів, да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнійшали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами! Ось і я не всижу на одному місці, і мене тягне то сюди, то туди. Оце надумавсь навідаться хоть на часину до німців, як вони там живуть і як розуму доходять. Ти ж пиши до мене, не вважаючи, що од’їжджаю, бо мені всяку потрібну річ перекидатимуть, і всяке діло без мене буде тут робитись так, наче я й не одлучавсь із дому: що друковатиметься, що готовитиметься до друку; а я, вернувшись, піддам сили, де треба, порядок дам, да і знов махну набиратись чужого розуму, бо вже пора й нам порозумнійшать. Прощай же, мій голубе сизий! Пиши до мене коли хоч і просто за гряницю – отак: Belge, Bruxelles, poste restante. A Monsieur Panteleimon Kouliche. А я тобі одповідатиму на всяке твоє слово – не то що! Прощай! Пані моя нездужає в Борзні, так оце махну за нею, а потім простоватимем через Варшаву, і прямісінько в Брюссель. Так треба по нашим ділам. Там проживемо до весни, а далі побачимо, що чинити.
Твій П. Куліш.
Іноді, може, тобі припаде нужда, і під такий поганий час готов ти будеш або запродать, або не знать як надруковать свої вірші. То лучче от як нехай буде: пиши до мене, що пробі грошей треба – і пиши таки сюди, а не в Брюссель, хоть мене тут і нема. Листи получатиме тут мій секретар, він же й хазяїн, і коректор, і іздатель Каменецький з Києва. То він, прочитавши всякий лист, так зробить, як і я, і грошенят тобі про нужду вишле; а навпослі, як дасть Бог твої вірші огласити, брязнемо на щотах і зробимось квити. Чого тобі треба од Каменецького, чи книжку яку, чи справку, то все пиши до мене в Петерб[ург], а він за мене все тобі зробить ще краще од мене.
3 лютого 1858. Нижній Новгород
Февраля 3, 1858 г.
Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на, которий тебе щиро цілує і посилає тобі з Олейниковим кожушок. Зноси на добре здоров’я.
Не знаю, коли ми з тобою побачимось. Бо не знаю, чи швидко Овсянников вернеться додому: я тепер у його хазяїную, то мені конечно треба його дожидаться. А якщо він там довго забариться, то я не втерплю: передам його господу Бр[илкі]ну, а сам чкурну в Нікольське, а за день перед тим гарненько напишу тобі.
Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і условия такого содержания: 1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю. А тим часом – воно согласиться на твое условие, яке ти скажеш.
Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивиться на неї. По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше.
27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать! Ще раз гнилий Нижній Новгород.
Поцілуй за мене благородного Сергея Тимофеевича Аксакова і молодика Максимовича. Р[єпні]ну як побачиш, то й її привітай. А тебе цілує М. А. Д[орохо]ва з своєю чужою дитиною. Цілує Голы[н]ская і тричі цілує Піунова, а я і лік теряю.
До свидания, моє серце, мій друже єдиний.
Щирий твій Т. Шевченко.
Чи робить там що Катков з моєю повістю? Я вже другу часть кінчаю.
Чи прислав Куліш тобі мої «Неофіти»?
Чом ти мені не написав адреса Сергея Тимофеевича?
5 лютого 1858. Владимир
Владимир, 5 февр[аля] [18]58 г.
Позволь, пожалуйста, любезнейший друг Тарас Григорьевич, обращаться с тобою запросто, без китайских церемоний, – называя ты, а не вы, что, впрочем, и неграмматично.
В Москве я пробыл неделю, но по болезни не мог выезжать и уже решил я записку твою отправить к М. С. Щепкину с сыном моим. Но достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей «Пустки». – Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочел эту «Пустку». Он прослезился, и мы все прослезились. В то время были у нас и гости. Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения «Пустки». В то же время был у нас итальянец Феста, учитель пения в Московских девичьих институтах, который пробовал голос знакомой нам девицы. И М. С. Щепкин благословил эту девицу на артистическое поприще.
М[ихайло] С[еменович] спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? – А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом в г. Владимир (Василию Николаевичу Погожеву, в квартире инжен[ера]-поручика Александрова), а я сообщу Щепкину, – дабы к тому времени приготовили, т. е. отопить дом. Но, может быть, я и сам приеду в Нижний, хотя хворость и удерживает сидеть в теплой хате.
Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию «Московс[ких] университ[етских] ведомостей» чрез Евг[ения] Фед[оровича] Корша. Не знаю, будет ли напечатано? Впоследствии я напишу подробнее.
Милостивой государыне Аделаиде Алексеевне, ее превосходительной и во всех отношениях превосходной маменьке Наталье Карловне, а также и Николаю Александровичу Брылкину прошу передать мое душевное почтение. Скажите Наталье Карловне, что я по причине болезни не мог быть в Москве у г-жи Плохово.
За тем – до свиданья, не говорю прощай, потому что кого люблю, с тем расстаюсь – до свидания.
Душевно уважающий Тараса Шевченко
Василий Погожев.
г. Владим[ир],
5 февр[аля]
[18]58.
6 лютого 1858. Москва
От 6-го февра[ля] 1858 году.
Вчерашнего числа чрез г-на Олейниного получил твое письмо, на которое и спешу отвечать; и, по праву дружбы, буду говорить просто: ваша милость вся такая поэтическая, огненная натура, как и была; ты, по доброте своего пылкого сердца жела[ешь] Пиуновой более жизненного простора, говоришь, что ее нужно вырвать из этого болота. Но вспомни, что в этом болоте существует г-жа Дорохова, Голынская и семейство Брылкиных, что они все дали слово принимать в ней участие и помогать к развитию ее таланта, а это не безделица, а с практикой окрепнут ее маленькие средства, и, при содействии этих добрых людей, из нее выйдет много хорошего, и, вероятно, голоса этих добрых женщин убедят г-на Варенцова к улучшению ее жизненных средств. В Харькове ее роли теперь занимает жена комического актера Васильева, который для них необходим, а и она получает 850 р. жалованья и бенефис, а ты хочешь, что Пиуновой надо дать 1500. И кому же? Существу, которого совершенно не знает дирекция. Ты полагаешь, что она доверяет моей рекомендации. Но ведь моя рекомендация не подвинула же г-на Варенцова. Никакая дирекция за глаза не сделает контракта заочно, разве сама пошлет доверенного человека для выбора труппы; ехать же по письменному соглашению неудобно. Представь, что если по приезде в Харьков она сделает дебют и дирекция, или из рассчетов, или по близорукости, не найдет того, что мы находим, тогда она просто скажет, что не может дать ей того жалованья, а не угодно ли ей остаться на таком жаловании, которое они ей предложат, – то каково будет ее положение? Конечно, твоей восторженной поэзии и не приходит это в голову, а в действительности это очень, очень может быть. Ради Бога, извести поскорее о сем, как мне поступить? – Но и тогда я могу написать только, что Пиунову, о которой ты к нам писал, я знаю, что она с талантом, с грацией, приложу ее репертуар и спрошу, желают ли они ее иметь и что могут предложить; а самому мне потребовать означенную сумму будет смешно; да оне может быть скажут, что им не нужна. Обсудите это хорошенько.
Твой М. Щепкин.
Дописано на полях – на першій сторінці:
Если бы знал, как мне старику тяжело писать.
На другій сторінці:
Был у меня твой товарищ по Новопетровской крепости Феликс Фиалковский и спрашивал о тебе, и как жалел, узнав, что ты в Нижнем и он чрез него ехал.
На третій сторінці:
Если будешь ехать в Москву, то напиши не за день, дня за три, нужно дня два протопить комнаты. Еще прощай.
На третій сторінці вгорі:
Брошюрку завтра понесу Коршу, а что будет, – не знаю.
На четвертій сторінці:
Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера.
О проекте
О подписке