Не можна оминути тут також ставлення автора «Історії русів» до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич, ось ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який походив з дрібної старшини, і дворянство його рід отримав під кінець ХVІІІ століття, коли «Історія Русів» уже була написана): «Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні міни своїми підступами, контрактами і частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зрадами і введеннями їх у підозру, недовіру і в найбільш тиранські за те муки, які чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині, неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч які ховані були їхні сітки і підступи від народу, але він взнав винуватих, кількох знищив» (с. 120). Виходячи з цієї засади, автор виступав проти І. Виговського, хоч уславлював вірного соратника І. Виговського І. Богуна, – він, очевидно, не знав заходів гетьмана звільнити Україну від нового ярма (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був «поляк», хоч до його акції союзу зі шведами ставився співчутливо. Цікаво, що невисокої думки автор і про запорожців І. Сірка та І. Брюховецького, зате свої міркування вкладав у вуста П. Дорошенка і розумів, чому той увійшов у союз із турками.

Після виходу «Історії русів» у світ на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речі, що в оригіналі твір друкували лише раз; в українському перекладі Б. Давиденка і зі вступною статтею О. Оглоблина – книга вийшла 1956 року у Нью-Йорку і, нарешті, в перекладі І. Драча в Києві, в 1991 році). Захищаючись від нападок, Осип Бодянський писав: «У цій порі раз по раз чулися розмови, як один, другий, третій пробував видати „Історію Русів“, але надаремно, однак особливості цієї історії примушували всіх, кому траплялося читати її у списках, що ходили по руках, бажати її оголошення; виставлялися в такому оманливому світлі особливо сміливість суджень автора про події, так само, як і мова його, зовсім не схожа на мову інших такого роду історій, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плід зробити доступним усім і кожному, а не тільки тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приєднувалася і страшенна ціна за переписку цієї історії, яка водночас вимагалася за готові вже її списки людьми, що на тому заробляли… Видання „Історії Русів“, видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкін, Гоголь, вдалося здійснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою „Чтений“ все більше й більше страшили всілякими страхами. Так з’явилася „Історія Русів“.

Додамо до того, що кошти на друк дав О. Бодянському граф С. Строганов, після чого історики отримали змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський 1830 року, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на „Історію русів“ близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував „Історію русів“ М. Максимович: „Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили, – це тільки нарис такої, дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей вимагає він подальшої обробки та переробки. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського“. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського М. Максимович написав, що „Історія русів“, „як народна історична дума, повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істотності подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання“. В інших статтях М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані з „Історії русів“ („Перші часи Київського богоявленського братства“, „Історичні листи про козаків запорозьких“).

Критично виступив з аналізом „Історії русів“ С. Соловйов у статті „Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу“, тут вказано багато історичних похибок „Історії русів“. У1849 році з’явилася стаття Клеванова (в „Московитянині“) „Про „Історію Русів“ Георгія Кониського“, в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він „ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому припустився багатьох помилок“. Критично почав ставитися до „Історії русів“ П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: „Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори“, – і пропонував до друку „Літопис Самовидця“, вважаючи, що той був би найкращим поясненням „Історії русів“. Далі свій критицизм письменник поглибив в епілозі до „Чорної ради“, в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки „Історією русів“, але тепер наступив „момент історичного розроблення“ і що „новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах“, тобто П. Куліш визначив кінець романтичної історіографії і початок „здорових понять про історичні явища на Україні“.

Найбільш негативно й суб’єктивно поставився до „Історії русів“ цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздратованість, Г. Карпов здійснює історичну критику фактів, уміщених в „Історії русів“, цілком забуваючи своє ж твердження, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися. Зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критиці Г. Карпова властиві ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в „Історії русів“, тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, „Історію русів“ „найзлостивішим політичним пасквілем“.

Згодом часткові виправлення „Історії русів“ зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який очевидними вигадками „Історії русів“ вважав дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, звернув увагу й на суперечливі дані про Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка, Перев’язку тощо. Неточності є і в розповідях про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного в списку козацьких полків, і так далі.

Підвів ґрунтовно резюме під дискусіями щодо „Історії русів“ Михайло Драгоманов у згаданій статті „У захист невідомого покійника автора „Історії Русів, або Малої Росії““: „Справа в тому, що „Історія Русів“, написана з гарячою любов’ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20—30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би вже з повним спокоєм поставитися до цієї, в усякому разі замітної літературної пам’ятки і, вказавши на фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату“. М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор „Історії русів“ був прихильник „шляхетно-сепаристичного змагання“, подавши докази про антишляхетську тенденцію „Історії русів“, і припустив, що це був „предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров“.

„Історія русів“, як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави – особливо тут пристарався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно українці нелегко засвоювали російську мову, але вона була мовою освіти, тому з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз „мова, наближена до російської“. Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші – це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Политика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв’язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова ставала об’єктивно однією із українських літературних мов (зазначимо, що багатомовність – традиційна риса української літератури XVI–XVIII століть). Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася в рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без Києва), особливо в Почаївському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе поводити; господарчі порадники) треба писати народною українською мовою. Більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова як літературна вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика. Це тривало аж до появи „Енеїди“ І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття російська мова ще масово вживалася серед українців як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко із цією традицією порвали. Автор „Історії русів“ належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім’я автора поки що тільки абстракція – ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Политиці, лишатися палким українським патріотом.

І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора „Історії русів“ до понять „Україна“, „український“. Цілком резонно вважаючи, що Русь – це питома назва саме України, а руси – споконвічні жителі української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні й династичні посягнення, перейнято в Московію, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор „Історії русів“ анахроністично стверджував, що назву „Україна“ накинули нашій землі поляки. Зрештою, він не міг глибше вникнути в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням, Отже, він бажав затримати за українцями їхнє давнє історичне ім’я – руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест. Очевидно, стійкість його у цьому питанні й зумовлювалася тим, що, за його даними, „Україна“ – назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч історично це було не так; принаймні знаємо, що назва „Україна“ вживалася вже у Київському літописі, та й назва „анти“ означає в перекладі із санскриту – люди, що живуть у краю, українці. Ці, однак, факти були йому недоступні.

„Історія русів“ – великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності – одна з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність. Людина, яка її написала, і справді горіла великою любов’ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг – кинути в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам (які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до „цинових ґудзиків“ і „всі ходи знали“, гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не гребуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували) оцей пристрасний памфлет – історичне нагадування. І хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копїї – не всі-бо із земляків наших духовно самознищувалися, свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними „продуктами часу“ – через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, одне слово – через неймовірний, покладений на рідну землю гніт. Їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як „Історія русів“ чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совістливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, висловлену тим-таки Г. Сковородою: „Сліпі очі, коли затулені зіниці“, а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна „Історія русів“.

А тепер розгляньмо твір як пам’ятку літературну. Перше, що впадає в очі: „Історія русів“ певною мірою вже втрачає барокову поетику, а певною – її зберігає. На відміну від тоді ж створеного літопису О. Рігельмана, не має просторого описового заголовка, зате супроводжена традиційною передмовою, витриманою в бароковій традиції, – тут викладено (як це робив і літописець С. Величко та й інші творці літописної літератури) головні постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польські та литовські історики за суб’єктивний огляд української історії (таке стосовно польських істориків є і в С. Величка), а також і літописи, українські (критика літописів, правда, інакша, є і у С. Величка). Говориться про „тридцять чотири криваві герці, що були при тому від військ руських супроти поляків та королів їхніх“, – отже, передмову витримано цілком у традиції барокових літописів. Автор перед собою ставить полемічні завдання, а полемічність також одна із ознак історичної барокової прози, що веде свою традицію від полемічної літератури. Зате сама структура не розкладається, як це було у С. Величка чи інших авторів, на розділи за роками, а має характер цільного трактату, побудованого, правда, хронологічно. Така традиція йде від Самовидця, а потім через Г. Граб’янку до „Короткого малоросійського літопису“; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор і будує свій твір. Отже, структурно „Історія русів“ таки витримується в поетиці офіційних козацьких літописів у послідовності: Самовидець, Г. Граб’янка, „Короткий малоросійський літопис“, „Опис“ П. Симоновського, „Історія русів“. Стиль твору охудожнений: описовий, метафоричний, динамічний, часом експресивний, полемічно загострений – на відміну від Величкового спокійного, епічного. Загалом же традиція пристрасного писання була властива бароковій літературі, особливо полемічній. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського, А. Филиповича, в літописі Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Aлe одна істотна риса цих творів в „Історії русів“ відсутня: тут не знаходимо підтекстового читання, що й зрозуміло, бо творився він не як офіційний козацький, а як нелегальний твір, отже, автор міг дозволити собі висловлюватися прямо. Є й інші характерні для літописного бароко риси: введення в текст усних переказів, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гірея, Б. Хмельницького, І. Мазепи „до всіх урядників“, П. Полуботка перед Петром І), які мають характер риторично творених подібно до зразків з підручників риторики Києво-Могилянської академії. Правда, на нашу думку, промова П. Полуботка, вміщена в нашій пам’ятці, є стилізацією справжньої промови, яку переоповідали у XVIII столітті, тобто вона типологічно подібна до барокових стилізацій документів С. Величка. Є в „Історії русів“ віршові вставки (як епітафія Б. Хмельницькому), фрагменти з новелістичним вивершенням (опис загибелі Батурина, історія поміщика Горського тощо). Уся „Історія русів“, зрештою, пересипана батальними сценами, що було також у традиції барокового літописання. Прагнув автор і до універсальності опису, бажаючи охопити всю українську історію до 1769 року включно, одначе традиційно (так робили Самовидець, Г. Граб’янка, С. Величко) центральною частиною твору роблячи Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Попередні події бачилися, як передумова до цього повстання, а все, що було по ньому, як наслідки. Можна відтак упевнено сказати, що „Історія русів“ завершує ряд козацького літописання в бароковій традиції.