Механіка мимовільних втрат

Вечорами ми з бабцею часто сідали перед телевізором, щоб напружено відстежувати кожну хвилину, яка вела до впевненої перемоги або випадкового програшу наших або ж до випадкової перемоги чи гарантованого програшу решти. Третього варіанта не існувало, від наших очікувалися найвищі результати, по-іншому ми вважали це особистою образою, вважали, що вони нас підвели, зрадили наші напружені кількагодинні вболівання перед чорно-білим простором крихітного екрана. І вони відчували це, тому часто показували найкращі результати і займали найвищі місця, особливо у парній програмі й у спортивному танці. У нас тоді була потужна школа, хоча зараз уже і не зовсім зрозуміло, хто саме може тепер зараховувати її на свою користь. Ясна річ, наші перемоги ми нікому не віддамо, але як бути з прапором, не можна ж і тодішній прапор, під яким вони виступали, теж називати нашим. Цей прапор із сьогоднішньої перспективи взагалі має якийсь нічийний вигляд, трохи навіть прикро, що через це стільки емоцій і переживань теж можуть вважатися не нашими, а такими ж нічийними. Мабуть, не варто копирсатися у таких глобальних суперечностях, коли йдеться всього-на-всього про фігурне катання. Хоча, з іншого боку, і фігурного катання шкода.

Особливо високий професіоналізм демонстрували наші жінки, хоча чоловіки вже тоді подобалися мені більше. Кольори і фасони їхніх блискучих трико були стриманішими за короткі плісировані спіднички партнерок, зате чіткіше підкреслювали форму пружних стегон. І головне – не було видно черевиків, однакових і по-спортивному нудних білих черевиків, які псували весь імідж фігуристок, тендітні й звабливі лінії їхніх ніг у прозорих нейлонах раптом завершувалися грубістю і недоречністю цих черевиків, яка впадала у вічі навіть на фоні неоковирних металевих лез ковзанів.

Бабця розчісувала мою довгу ріденьку косу, заплітаючи її на ніч не надто туго, щоб не заважало спати і щоб вранці можна було розпустити хвилясте волосся, аби здавалося, що його більше, ніж є насправді. Процес розчісування був тривалим і болючим, але бабця приговорювала щось ласкаве, її пальці були швидкими та обережними, ледь чутно торкалися шкіри голови, і від цих доторків у голові приємно паморочилося, хотілося пробути подовше у цій напівдрімоті і якомога рідше здригатися від посмикування, якого бабці не вдавалося уникнути, коли волосся було надто вже заплутаним.

З екрана посміхалося знайоме з раннього дитинства обличчя радистки Кет, і все дійство невпинно просувалося до вечірнього чаю з білим хлібом, маслом та аґрусовим варенням. Або ж до партії в лото, дерев'яні бочечки й пожовклі картки із цифрами, полотняний мішечок. Смажене з сіллю на бляшаній бритванці соняшникове насіння або найбільший делікатес – насіння гарбузове, дбайливо очищене бабусею від шкаралупи.

Поступово зернята соняшника стали домінувати в ролі супроводу до щоденного телеефіру, витіснивши гарбузові на периферію дорожезних супермаркетівських наборів, де вони були явно недоречними і губилися поміж кеш'ю та фісташками у напіврозкритих стулках. Акуратно розкладені на пластикових підставках горішки чимось відлякували. Чи то занадто гладенькою поліетиленовою плівкою з її неживим і надто фірмовим відблиском під лампами денного світла, чи то недосяжно далеким кінцевим терміном реалізації, зазначеним поряд із штрих-кодом, чи то невиправдано високою ціною. А можливо, банальною відсутністю солі: усі ці горішки переважно продавалися прісними й несмаженими. У кожному разі це поліетиленове перетворення гарбузового насіння стало символом, якимось потаємним знаком, і відтоді вечірній перегляд телепередач і навіть фільмів утратив усю свою таємничість і привабливість, перетворився на щось буденне й загальнодоступне.

Екрани телевізорів урізноманітнились фарбами, хоча і не зробили суттєвого поступу у плані якості зображення. Але цього було вже достатньо, аби полотняна торбинка з лото назавжди перемандрувала на антресолі, якісь безрозмірні у ті часи, а їй на зміну прийшло плетіння светрів, шкарпеток, рукавиць, шаликів, спідниць і навіть суконь та пальт, яке здійснювалось без відриву від телеекрана. Та найкрутішим чомусь усе одно вважалося носити речі машинного плетіння. Хоча би домашнього машинного плетіння, не кажучи вже про фабричні речі. Чи про речі фірмові, «імпортні», цінні настільки, що їх не обов'язково навіть носити, достатньо просто мати у шафі, і це вже дає право відчувати власну респектабельність.

Товсті журнали з викрійками, кольорові фотографії із зовсім не схожими на модельок пухкенькими дівчатами, невдалий макіяж яких не приховувала навіть погана якість друку. їхнє волосся стирчало врізнобіч усупереч задумові перукаря, бо гостродефіцитні хвойні шампуні тієї доби всі як один давали саме такий ефект. А журнали мод чомусь радили користуватися цими шампунями після попереднього миття господарчим (у крайньому випадку дитячим) милом. Після цього вихід був тільки один – сильний «начіс» і лак до волосся, міцність якого, мабуть, не поступилася б теперішнім екологічно збалансованим лакам для підлоги. Ці дівчатка на фото в журналах були вбрані у бездоганно виплетені вручну і на машинках «Мальвіна» трудомісткі моделі спідниць «півсонцекльош», звужені донизу сукні, гольфи яскравих кольорів, светри з круглими або трикутними вирізами та рукавами з романтичною назвою «реглан», вони були у шапочках або підіпханих ватою беретах, на шиях довжелезні, плетені гачком шалики, руки в рукавичках і ноги у різнокольорових гетрах до колін.

Переглядаючи ці журнали тепер, усвідомлюєш, що така чудернацька і вкрай непрактична мода може повернутися у будь-який момент, як повертається кожна мода: плетені тугими косичками широкі светри, важкі вовняні пальта «в шістнадцять ниток», светри-сукні чи то сукні-светри з якоюсь компромісною довжиною майже до колін, гольфи з високими подвійними комірами, нитки-букле і навіть кошики-макраме, розвішані по стінах із вазонками традесканцій всередині. Неможливо повернути тільки настрій тих вечорів, коли телевізори були вже в кожного, але люди все ще ходили в гості до сусідів подивитися фільм. Коли сусідів знали не лише в обличчя, а й мали запасні ключі від їхнього помешкання про всяк випадок, коли встановлювали телефони «на блокіраторі», коли готували і їли багато, а рецепти вимагали кількагодинного, а часом і кількаденного приготування, коли нормальним вважалося мати час на плетіння светрів і спідниць і однозначно ненормальним було не закручувати на зиму малинового варення.

Я часто пригадую звук, яким супроводжувалися всі застілля в нас удома, коли в моді було пиття розчинної кави, а самі застілля перетворювалися на гурманські оргії куштування страв із дефіцитних продуктів. Дорослі довго обмінювалися враженнями й досвідом діставання чаю і масла, шоколаду і згущеного молока, шампанського і цитрусових. Мені це все здавалося нудним, і я ліниво дослухалася до їхніх розмов з-за стіни своєї кімнати, чекаючи на момент, коли подадуть торт. Часто засинала й прокидалася від звуку синхронного шарудіння ложечок по порцеляновому дні горнятка, під запах коньяку, шоколаду, цитрини й торта «Наполеон». Тоді пили «індійську» розчинну каву в брунатних бляшанках, розфарбованих золотистими контурами слонів, порошок насипали на денце горняток і старанно розтирали з цукром і кількома краплями води або коньяку. Потім заливали кип'ятком, і виходила кава з тонким шаром білої пінки, схожої на вершки. Ця процедура значно покращувала смак і вигляд розчинного пійла, яке тоді вважалося одним із найбільш дефіцитних делікатесів. Але мене в той час значно більше цікавив торт «Наполеон» – каву я почала пити значно пізніше, а розчинної не п'ю досі. Від знайомого шарудіння у горнятках я миттєво прокидалася і бігла до вітальні, де розморені горілкою та коньяком дорослі вже нічого не обговорювали, мовчки й без особливого бажання з'їдали по шматку «Наполеона», проговорювали традиційні останні тости «на коня» й обважніло розходилися. А мама з бабцею збирали з тарілок залишки канапок зі шпротами, запах яких не вивітрювався з помешкання ще кілька днів, викидали до смітника недоїдки, утомлено мили посуд. Тато вмикав телевізор і бездумно перемикав канали. Я підсідала до нього і заважала, протестуючи у такий дитячий спосіб проти несправедливого розподілу обов'язків.

Якщо гостей запрошували на мамин день народження, батько в кінці часом також допомагав збирати посуд. Бабця ніколи не святкувала свої уродани, бо справедливо вважала це радянським, а не українським святом, і завжди пекла торт на свої іменини, 17 грудня, у день святої Варвари.

Такий бабцин аскетизм щодо святкових застіль викликав подив усіх знайомих, адже спільне поїдання дефіцитних товарів у ті часи було одним із найпоширеніших способів проведення вільного часу, одним із елементів розміреного й неквапливого ритму життя, який тоді могли дозволити собі майже всі. І тільки бабця мовчки саботувала всю цю радянську культуру застілля, цей постійний обмін рецептами, безкінечне діставання й приготування їжі, часті походи в гості. Але вона ніколи не відмовляла в допомозі мамі, коли гостей запрошували батьки.

Така розміреність і повільність життя не повернеться навіть тоді, коли плетіння вручну знову ввійде в моду і цим займатимуться, скажімо, під час літературних вечорів, як це роблять західноєвропейські бабусі, чи у поїздах, або на шезлонгах дорогих респектабельних курортів. Сплетені вручну светри будуть набагато дорожчими і стильнішими за светри машинного виробництва, їх носитимуть роками, і вони не виходитимуть із моди так часто, як фабричні фасони. І це свідчитиме не на користь оберненої логіки часу, який намагається знецінити предмети старінням. А також буде ще одним доказом того, що самими лише зовнішніми атрибутами неможливо відтворити настрій й атмосферу тих років, коли часу було надто багато і його не вміли (чи, навпаки, вміли) цінувати, а тому проводили без зайвої суєти, повільно смакуючи найдрібніші деталі розміреності й неквапливості.

Шити самому теж колись знову стане модно, як і їсти складно приготовані страви з натуральних продуктів, вирощених без хімікатів. Увійде в моду статечність і життя в глушині, але такою демократичною та широкодоступною, як у часи перших кольорових телевізорів, ця повільність уже ніколи не буде.

Удень, після школи, я вбирала свою найкоротшу плетену сукню фабричного виробництва і найтовстіші шкарпетки бабциної роботи. Уявляла себе однією з тих, хто так спритно вміє ставати на зубці своїх туго зашнурованих ковзанів, із легкістю виконувати подвійний тулуп, потрійний аксель, складні доріжки кроків та інші високопрофесійні речі. Припудрювала носа перед дзеркалом купленою потай від бабці пудрою «Балет», яка пахла паленою гумою і трохи суничним компотом, а потім їздила вздовж вузького коридору під музику, що долинала з радіоприймача, натирала напастовану напередодні підлогу і виконувала надскладні па. Надскладними вони були в основному в моїй уяві, бо єдине, що у мене виходило більш-менш пристойно, – це була «ластівка»: я могла досить довго втримати майже рівну витягнуту назад ногу, тільки трохи спираючись рукою на стіну. Принаймні мені здавалося, що це тривало досить довго і що нога ідеально рівна. З радіоприймача долинав розмірений голос диктора, що зрідка переривався музичними вставками, під час яких особливо відчувалася погана якість звуку. В обід бабця смажила мені яєчню на салі й грінки з вимоченого в молоці білого хліба, я куняла над тарілкою і думала, що ніколи не змогла б працювати диктором на радіо, бо монотонність голосу, яка вимагалася у цій професії, постійно присипляла б мене і я забувала б, що говорити далі або до якого місця я вже дочитала написане на картці, що лежить переді мною.

Я мріяла отримати колись справжні ковзани – на день народження, від Миколая чи з будь-якого іншого приводу або і без приводу, але ковзани мого, тоді тридцять п'ятого розміру чомусь були страшенним дефіцитом, ми з бабусею об'їздили усі «Спорттовари» міста, і вона навіть написала до своїх фронтових товаришок у Донецьк та Одесу, щоб вони пошукали там жіночі ковзани тридцять п'ятого розміру. Бабусі товаришка з Одеси написала, що бачила якісь ковзани і навіть мало не купила їх, але її зупинив колір. Черевики цих ковзанів були не білими, кольору болгарської зубної пасти «Поморін», а світло-кавовими. Коли бабця прочитала мені цього листа, моя голова стала важкою, ніби на неї раптом упала вся несправедливість світу, бо я і мріяти не наважувалася про ковзани з рідкісними світло-кавовими черевиками. Хоча на той момент такі дрібниці, як колір черевиків, мене вже давно не хвилювали: я була готова кататися в чому завгодно. І навіть позичила одного разу в сусіда з п'ятого поверху на два розміри більші хокейні ковзани з грубими чорними черевиками, які мені так подобалися. Я кілька разів старанно зашнуровувала ці черевики, сподіваючись, що так вони краще триматимуться на ногах, але це не допомагало, і мені не вдавалося навіть встояти на цих ковзанах на паркеті квартири, тримаючись за стіну, не кажучи вже про якийсь там вихід на нерівний лід замерзлого тротуару біля будинку. І річ була не лише в завеликих черевиках: я відчувала, стоячи біля стіни на тремтячих ногах, що, навіть якби мені зараз дали хокейні ковзани тридцять п'ятого розміру, я все одно не змогла б на них кататися. І це відчуття було дуже прикрим, бо мені дуже хотілося кататися на хокейних ковзанах, які могли розвивати значно вишу швидкість, ніж фігурні, їхні гальма у вигляді пластмасової насадки були ззаду, і зупинятися на них було важче, ніж на жіночих, що псували лід своїми гострими металевими зубцями спереду.

Ясна річ, поки бабцин лист дійшов до її фронтової товаришки в Одесі, ковзани давно купили. Мені навіть не потрібно було чекати відповіді, щоб знати це. Такі ковзани не могли не купити, хоча б тому, що мені так страшенно хотілося їх мати. Не знаю, чи буває в Одесі настільки справжня зима, щоб кататися на ковзанах, і як довго ця зима триває. Але мені було б значно спокійніше думати, що ковзани залишилися в Одесі, а не що їх купили й відправили поштою комусь із таким самим, як у мене, розміром ноги, бо це було б уже занадто несправедливо. І ніби на підтвердження цього мого побоювання всього через кілька днів після того, як прийшов лист від бабциної товаришки з Одеси, Соня з будинку навпроти вийшла на вулицю в ковзанах зі світло-кавовими черевиками. У Соні теж був тридцять п'ятий розмір ноги, і її батьки так само довго не могли знайти для неї ковзанів. Я навіть образилася тоді на Соню, хоча вона, ясна річ, ні в чому не винна. Та і бабцина фронтова товаришка не винна. Справді, по-дурному купувати ковзани чиїйсь незнайомій онуці, не знаючи навіть, чи подобається їй світло-кавовий колір.

Усі все зробили правильно, а постраждала лише я, бо одного разу, ковзаючи у товстих вовняних шкарпетках по напастованому паркеті коридору, не розрахувала швидкість і з розгону врізалася головою в мушлю рукомийника, відбивши кутик одного з передніх зубів нижнього ряду і щось там пошкодивши з правого боку в щелепі, бо поряд із цим зубом замість двійки виросла шістка, а на місці шістки – двійка, і відтоді у мене різко впав зір у правому оці. Ще, ясна річ, розбилася мушля, але це вже була дрібниця, на яку ніхто не звернув уваги. Від удару я знепритомніла і пролежала так кілька годин до бабциного приходу, потім приїхала «швидка», мене забрали в лікарню і прооперували. І тільки через місяць після того, як виписали, бабця сказала мені, що того ж дня батько вирішив піти від матері, а мати наклала на себе руки.

Як я не допитувалася в бабці, вона так і не розповіла мені, як саме мама це зробила, тому мені довелося уявляти все самій, довго вагаючись поміж тим, чи мама вибрала найбезболісніший шлях, чи найбільш надійний. І як тепер розділити всі види самогубств на безболісні та надійні. Найлегше мені чомусь було уявити, як мама висить із перетягнутим білизняною шворкою горлом, а її ноги не досягають до землі лише кількох десятків сантиметрів. Не знаю, чому я постійно уявляла собі саме цю картину, ще більше мені не зрозуміло, чому, коли я уявляла собі це, мамине обличчя завжди залишалося вродливим і привітним, хоча я добре усвідомлювала, що не може воно залишатися таким після того, як посиніє в передсмертних судомах. Мабуть, значно простіше було б уявляти її вродливою й привітною, якби вона наковталася пігулок і заснула, щоб ніколи більше не прокинутися. Але пігулки від самого початку видавалися мені малопереконливими, мабуть, через цю відсутність зовнішньої межі між їхньою заспокійливою і вбивчою дією, коли не знаєш, що означає ця посмішка – радість перед прокиданням чи радість від того, що прокидання тобі більше не загрожує.

Але щось було не так у цій сцені з моєї уяви. Не те, що мені постійно ввижалося щось, чого я ніколи не бачила. І навіть не те, що мені підсвідомо хотілося, аби мама померла в більших муках, ніж, можливо, це було насправді. Це була одна з напівусвідомлених дитячих образ, бо мама кинула мене у важкий момент і зникла з мого життя, коли мене оперували, коли я була під наркозом і коли бабця, у якої до того дня було відносно мало сивих волосин, вийшла з-під операційної з головою, цілковито побілілою з одного боку, ніби хтось провів їй чітку лінію від носа до потилиці. Відтоді бабця почала фарбувати волосся, хоча дуже цього не любила.