Майкл Джексон, поезія і «Ласковый май»

Насправді травень того року для жіночої частини нашого класу видався зовсім не ласкавий. Уважний спостерігач міг би зауважити явні ознаки своєрідної епідемії. Смаки моїх однокласниць поділилися рівно на три частини: одна частина була до безтями закохана в Майкла Джексона, інша – у Джорджа Майкла, третя, наймалочисельніша, обрала об'єктом своїх симпатій соліста повально модної на той час групи «Ласковьгй май». І невідомо, кому з них усіх велося найгірше.

Симптоми цього захворювання незалежно від вибору об'єкта закоханості завжди були одні і ті ж. Абсолютно всі, навіть найстаранніші відмінниці, раптом різко зменшували довжину шкільної форми, припиняли носити у волоссі обов'язкові для будніх днів голубі і для святкових – сніжно-білі стрічки, цупили в мами мешти на високих обцасах та, ігноруючи незручності, пов'язані з невідповідністю розміру, намагалися носити їх спершу після школи, а далі й на уроки.

Наступний етап хвороби відзначався яскраво помальованими в найнеймовірніші відтінки рожевого нігтями, густо нафарбованими, а часом і накладними віями, тоненько вискубаними бровами, дехто навіть наважувався на світло-рожеві тони помади. Це – у школі. Після школи ж макіяж ставав значно інтенсивнішим і викликав асоціації з героями Джеймса Купера, спідниці ставали настільки короткими, що з-під деяких курток їх могло бути не видно зовсім, до цього додавалися мамині парфуми в надто великих кількостях і випалені в під'їзді перші цигарки.

Остання, найбільш серйозна стадія захворювання приносила з собою стіни, рясно обклеєні плакатами з журналу «Ровесник», який передплачували тоді всі представники відповідного віку, індивідуальні колекції плакатів із інших видань і ще кардинальніші зміни зовнішності. Останнє залежало від різновиду захворювання.

Мої однокласниці, які старанно колекціонували зображення Майкла Джексона, фарбували волосся в чорний колір і робили сильну хімічну завивку. Ті, які збирали колекції зображень Джорджа Майкла, звертали на зачіску менше уваги, зате дбали про наявність у своєму гардеробі якомога більшої кількості чорних гольфів, джинсів і маринарок, які вони носили в поєднанні з гладко зачесаним назад волоссям і кількома парами сережок у вухах.

Прихильниці творчості «Ласкового мая» взагалі менше уваги звертали на зовнішність, частково наслідуючи в цьому своїх кумирів, а частково – через гірше матеріальне становище своєї родини порівняно із родинами дівчаток, закоханих у «західну попсу». Ознаки їхнього захворювання були ззовні найменш помітними, неспостережливе око взагалі могло сприйняти їх за цілком нормальних підлітків.

Уникнути цієї епідемії закоханості не вдалося і мені, щоправда, ознаки її проявилися чи не найпізніше за всіх у класі і не зовсім так, як мені цього хотілося б. Я вже навіть почала переживати за те, чи правильно відбувається в мене процес статевого дозрівання і чи відбувається він узагалі. Тому кожного ранку, прокинувшись, насамперед бігла в туалет, де в мене були старанно розвішані вирізані з юнацького журналу «Ровесник» плакати із зображеннями Майкла Джексона та Джорджа Майкла, а також невеличка газетна вирізка із чорно-білим груповим фото «Ласкового мая». Там я намагалася зрозуміти, при погляді на котрого із цих чоловіків серце моє починає битися сильніше.

Соромлячись свого запізнілого розвитку, я навіть намагалася штучно стимулювати процес і протягом дня по черзі активно думати про кожного із претендентів на моє серце. Деякий час я втішала себе тим, що спершу повинна звикнути до вигляду об'єктів своєї симпатії, далі намагалася приходити в туалет двічі: спершу до сніданку, а потім – після нього, сподіваючись, що, можливо, на голодний шлунок кохання розвивається повільніше, ніж на ситий. Ще через тиждень я встановила собі регулярність відвідування – щопівгодини, але спричинилося це лише до того, що мама запитала, що в мене зі шлунком, і примусила випити якісь дві таблетки. А серце моє при вигляді сніданку все одно билося значно сильніше, ніж коли погляд мій зупинявся на котромусь із об'єктів палкого кохання всіх моїх однокласниць.

Ситуація стала критичною, коли одного дня, у шкільній їдальні, випадково зупинивши свій погляд на Толикові, я відчула, що серце моє нарешті закалатало так, ніби я щойно пробігла кілька метрів до трамвая, який уже зібрався рушати. Спершу я не повірила своїм відчуттям і уважніше придивилася до колишнього однокласника, який саме наминав третю порцію сосисок із картопляним пюре. Але що пожадливіше він запихав до рота квашену капусту, кавалки якої зависли в нього на підборідді, то більше мені хотілося дивитися на це, не відриваючи погляду. Треба визнати, що за час нашого подорослішання Толя суттєво виріс, але змінився мало. Він і далі був найвищим у класі, округле черевце, як і раніше, нависало над шкіряним ременем шкільного костюма, на кожній перерві він бігав до їдальні і ніколи не грав із однокласниками у футбол. Тепер він, уже не ховаючись, носив за собою всюди, навіть у їдальню, товстенну книгу «Квентін Дорвард» Вальтера Скотта і використовував для читання кожну вільну хвилину, навіть чекаючи, поки чергові в їдальні принесуть тацю з паруючими тарілками картопляного пюре і варених сосисок. Не заважало йому навіть те, що сусіди за столом використовували цей час для активного штовхання ліктями, намагаючись таким чином досягнути, щоб останній, хто сидить на лавці, упав із неї. Коли це їм вдавалося, над столом звучав голосний і задоволений регіт. Штовхати ліктями Толю ніхто не наважувався, очевидно, з огляду на солідність його комплекції, бо, доклавши певних зусиль, він міг би зіпхнути з лавки всіх решта. Саме в цей момент я теж читала «Квентіна Дорварда», щоправда, потай і вдома, бо, по-перше, лікар знову заборонив мені багато читати, а по-друге, книга була заважкою, аби носити її в школу разом із підручниками. Але цей, як мені тоді здавалося, таємничий збіг обставин примусив моє серце забитися сильніше вперше, відколи я себе пам'ятала.

Я опинилася в пастці, у ситуації, гідний вихід із якої знайти було неможливо. Досі я соромилася своєї відсталості перед однокласницями, які щоранку стурбовано питали: «Ну як? Хто тобі подобається», бо за результатами моїх спроб закохатися в когось із загальновизнаних кумирів напружено стежила вся жіноча половина нашого 8-го А. Ховаючи очі, я змушена була відповідати їм: «Ніхто». Ще трохи, і я ризикувала втратити рештки авторитету, і мене почали б вважати недорозвинутою. Але тепер усе стало ще гірше. Обравши Толю об'єктом свого першого кохання, я підписала собі смертний вирок. Адже зрозуміти цей мій вибір не здатна була жодна із моїх подруг. Такої повної відсутності будь-якого естетичного смаку, такого нерозуміння суті чоловічої краси, захоплення грою міцних м'язів, обтягнутого тугими плавками символу мужності, поєднаного з м'якою еротичністю гнучкого тембру голосу, пишної зачіски, численних сережок у вухах. Я визнала цим вибором своє цілковите невігластво у всьому, що стосується жіночої солідарності, бо «так роблять усі», а в мене не вийшло. І мало того, у мене все сталося так, як не побажаєш найгіршому ворогові.

Фігура мого обранця виглядала так, ніби він років тридцять пропрацював директором великого підприємства, і було очевидно, що жоден його м'яз не знайомий зі словом «еспандер», не кажучи вже про якісь там гантелі чи штанги.

Прийшовши того дня додому, я зрозуміла, що сталося найгірше: замість недорозвинутості у мене виявилася патологія. Якщо я, хоча й з великими труднощами, але все ж таки ще могла собі уявити зізнання найближчій товаришці, що попри всі старання ніяк не можу закохатися в Майкла Джексона, то розповісти тій же товаришці навіть у найбільшій таємниці, що я закохалася в Толю, я не зможу ніколи.

По-перше, про це відразу ж дізнається вся школа, бо яка ж товаришка втримає щось подібне у таємниці. По-друге, і це найгірше, про це може довідатися і сам Толя. А такого я вже не переживу.

Єдиною можливістю вийти із ситуації, що склалася, з честю, було самогубство. До нього я і вирішила вдатися, поки мій сором не став загальновідомим. Але перш ніж наважитися на такий серйозний крок, я вирішила вилити своє горе у віршах.

Мій перший вірш називався «Тобі…»

 
Моє серце в тузі
Дощ гримить у лузі
Не скажу тобі я
Чого плачу я
 
 
Місяць світить ясний
Нічка знову темна
Ти такий прекрасний
Я така сумна
 

Незважаючи на сумніви, викликані невідповідністю слова «прекрасний» до Толиної зовнішності, вірш загалом мені сподобався, і я вирішила зачекати з самогубством, аби ще встигнути залишити людству свої безсмертні твори. Наступний мій твір був написаний тієї ж ночі і називався «Тебе…»

 
Тебе не забуду
Любити буду
Як вічне прокляття
Ця туга моя
 
 
Ти навіть не знаєш
І не страждаєш
А я так страждаю,
Що сама не своя
 

Це вже був незаперечний прогрес у розвитку моєї творчої особистості. «Любити буду як вічне прокляття» – це була знахідка, тільки таким підкреслено поетичним образом можна було окреслити ту гаму суперечливих почуттів, яка охопила мене разом із першим коханням. Коротко, сильно і страшно, майже як у Стефаника. Уранці я прокинулася з почуттям, що не все так погано. Якщо мені не пощастило з коханням, то, можливо, я принаймні ввійду в історію як поетеса, і ще до сніданку написала вірш під назвою «Тобою…».

 
За тобою тужу
Світом дуже нуджу
І не можу жити
Вже без тебе я
 
 
Як життя складеться
Ниткою пов'ється
Та з тобою, серце,
Нерозлучна я
 

Це перегукувалося з народною пісенною лірикою і було якщо не оригінальне, то, принаймні, достатньо щире, і навіть можна було з певними застереженнями подумати, що це стилізація. Я була дуже задоволена собою. Усі три вірші я записала в окремий зошит і назвала «Ти». Протягом кількох наступних днів я списала віршами всі сторінки тонкого зошита в клітинку, потім ще одного, аж поки зрозуміла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчість того періоду характеризувалася стилістичною єдністю, яка простежувалася вже в назвах. Після циклу під назвою «Ти» я написала вінок із п'ятнадцяти сонетів під назвою «Я», далі поему під назвою «Ти і я», потім цикл поем під назвою «Ми», і нарешті протягом трьох безсонних ночей із-під мого пера вийшла кількість віршів, гідна називатися збіркою. її я назвала «Про нас» і на цьому вичерпала запас особових займенників та їхніх відмінкових форм. Повнота їхнього представлення в моїй першій збірці віршів мала б викликати зацікавлення якщо не критиків, то бодай мовознавців. Досліджує ж хтось «Роль спонукальних часток у пізніх творах Панька Куліша», то чому б комусь із майбутніх літературознавців не написати дисертацію про «Особові займенники та їх відмінювання у ранній творчості Олесі Підобідко».