Якщо ти не боїшся

Компанія пройшла метрів сто уздовж бетонного портового паркану, до невисокого довгого парапету. Тут, за вантажним портом, в районі старого цукрового заводу, Кременчуцьке водосховище простиралося куди докине око, а тоненьку смужку протилежного берега можна було розгледіти лише в ясну сонячну погоду.

Далі починався піщаний пляж.

Денні хвилі винесли на пісок тонку смужку річкової зелені, що тяглась до темного павільйону прибережного бару, який фактично ділив узбережжя на дві частини. За ним простягався «дикий» пляж на довгому пагорбі, відділений від цивілізації парканом нагорі, за яким тихо спочивали маленькі ангарчики, будиночки та човни п’ятого причалу.

Край водяного плеса тихенько напливав на гладенький піщаний берег, і тут же відходив: нібито соромлячись підняти справжні хвилі, але даючи відчуття ледь чутного нічного дихання Дніпра.

– Дивіться, кіт! – Микола обожнював котів, і несподівана поява цього персонажа у тихому безлюдному місці його не так здивувала, як потішила. – Це знак! Отут і сядемо!

Друзі зі сішками та жартами розстелили старе покривало, що його за вмовляння подруг хлопець захопив із дому якихось п’ятнадцять хвилин тому. Тоді вже розчехвостили пакет із чіпсами, пивом, соком і печивом – усе, що встигли придбати дорогою у цілодобовому магазинчику, який виручав усіх «жаждущіх-страждущіх» і голодних будь-якого часу доби.

Сірий короткошерстий кіт проігнорував намагання нагодувати себе чіпсами, та з періодичністю у 10 хвилин проходив повз: то в один, то в інший бік, самою кромкою води, а часом і по лапи в самій воді.

– Гляньте, він же рибалка! Рибку ловить, патрулює. Вмерти від сміху!

Тваринка дійсно ретельно обходила свої володіння, і їй було байдуже до маленької негаласливої компанії у кількох метрах від патрульованої смуги.

– А давайте за фараона! – й Микола налив дівчатам по половині стаканчика пива. Решту зайняла піна.

– А давайте!

Десь на фарватері неголосно пророкотів мотор – певно, рибальського човна, який попрямував далі уверх течією.

Спокійне Дніпрове плесо, таке ж чорно-синє, як і небо, сягало горизонту, де непомітно зливалося з небесами. В ньому дивним чином віддзеркалювалися білі, блакитні, жовті зірки, – й від того здавалося, що сидиш на самому краю землі.

Тиша нависла над світом.

– Я перепрошую, що знову про гробниці…

Дівчата засміялися.

– Але ж для чого вони тоді потрібні були, як не для поховань?

– Це загадка. Ніхто не може дати точної відповіді. Є версія, що пірамідальні споруди охоплювала всю Землю та являли собою якусь енергетичну систему. Чи то для акумулювання електромагнітної енергії Землі, чи то для переміщень у просторі й навіть часі. Жодна версія не доказана, поки хтось не скористається цією системою і не потрапить кудись…

– Ну так. Зайшов у піраміду в Єгипті, а вийшов у Китаї. І що потім робить без візи?

Компанія знову залилася сміхом.

– В Китаї теж є піраміди. Але їх не досліджують. Це заборонено.

Дарина відпила трохи пива з пластикового стаканчика, і захрумтіла чіпсами.

Праворуч, тобто на сході, з гладкої чорної води виринали одна за одною зірки сузір’я Оріона. Спочатку показалися «руки» й «голова», потім по одній зірочці став витягуватись пояс. Оріон наче відкинувся трохи на спину, спрямувавши свій уявний погляд просто догори, у безкрай невідомих світів. Не точно вертикально, але близько до цього, поволі виринав з Дніпра його пояс.

– Гляньте! Що це?

– Де?

– Просто на обрії, ліворуч від Оріона!

Дарина вже хвилин п’ять вдивлялася у маленький жовтогарячий вогник на лінії горизонту. Певно, занадто яскравий ліхтар якоїсь яхти чи земснаряду далеко на фарватері. Він потроху більшав і витягався, аж поки не зігнувся дужечкою – начебто людина вдалині, схилившись, щось читає на телефоні, освітлюючи свою постать з одного боку.

Стовпчик світла дедалі зростав.

– Ой! А що це? – нарешті й Микола з Оленою звернули увагу на дивний подовжений ліхтар.

– Місяць! Це Місяць! – дійшло до Дарини.

Перехопило подих. Оце так! Місяць сходить над Землею! Тобто, над Дніпром! А ніякий не дядько світить на себе мобільником!

Тепер уже він увесь випірнув із чорної води, гарячий і яскравий, наче шматочок сонця, й поволі підіймався ще вище, розстеливши тоненьку місячну дорогу через усе водосховище. Іншої краси годі було й шукати.

Як дивно, як чарівно було оце – просто бути тут, посеред усього світу без краю і меж, як три заблукалі іскри свідомості у безкрайому просторі Всесвіту.

Це відчуття переповнювало Дарині душу. Вже було нецікаво вслухатися у теревені Олени та Миколи, вставляючи час від часу свої судження. А хотілося просто пірнути з головою у це безкрає небо, злитися з ним і стати маленькою світлою частинкою цього дивного світу – як зорі. Вічні зорі.

– Я б оце трохи пройшлася до дальнього пляжу. Якщо ви не заперечуєте.

Ніхто не заперечував. Певно, вони навіть були раді залишитися удвох.

Дарина підвелася і поволі попростувала до павільйону вздовж берега. Обійшла генделик позаду, знявши сандалії та ледь замочивши ноги, і опинилася на іншому боці узбережжя. Друзі не могли її бачити за невеличкою будівлею. Але тут, за баром, був єдиний перехід на цю сторону. Якби хтось сторонній пішов у цей бік, то його б помітили. Тим більш, будь-який голосний звук чи крик долинув би до товаришів без проблем, у разі чого.

Але – у разі чого? Навколо ні душі. Власне, боятися було нічого. Якщо тільки ти не боїшся темряви, тиші і самотності.

Якщо ти не боїшся.

Крадена сорочка

Вона ледь прийшла до тями й відразу зробила глибокий вдих – наче вперше в житті, в пусті легені. Відчула тупий удар в груди над серцем, і воно забилося – спочатку рвучко, потім спокійніше. Відчула, що лежить на землі, нічим не вкрита. Розплющила очі і побачила небо. Воно вже почало світлішати, зірочки зблідли та віддалилися. Але навкруги ще нависав переддосвітній морок.

З речей на ній був лише кулон з аметисту. Придбала його місяць тому на ярмарці майстрів хенд-мейд у Долині троянд, там завжди можна було знайти щось цікавеньке з натурального каменю. Кристал глибокого темно-бузкового кольору з білою жилкою довгим ромбиком звисав із мідної оправи-трубочки, причепленої до плетеного шкіряного шнурочка. Забула зняти, коли заходила у воду. І ще, звісно, резиночка для волосся…

Дарина лежала на верхівці невисокого пагорба. Трава навколо була чорна, наче випалена, але далі спускалася крутим схилом живим зеленим килимом. Внизу широкою темною стрічкою тягнулися зарості чагарнику. Трохи подалі, ліворуч, виднівся невеличкий гараж із дощок чи кругляка – зараз не розгледіти. Ще далі вгадувався інший такий самий. «Певно, хтось витяг мене сюди, на територію причалу», – майнула здогадка. Але хто?

Навколо ні душі. Десь за кілька будівель загавкав собака. Рвучкі звуки привели її до стану критичної свідомості. Нарешті зрозумівши, що лежить невідомо де, без одягу і повністю беззахисна, вона поволі підвелася, спустилася донизу та спробувала заховатися в чагарнику. Боліла голова. Тонкі гілочки з мілкими листочками боляче дряпалися, але іншого виходу не було. Берег зник з поля зору, навіть з пагорба ріки не було видно, тому шукати свій сарафан не було сенсу.

З іншого боку – там, де, судячи з уявлення про місцевість, мав розташуватися цукровий завод, – виднілася темна стіна дерев. «Ліс? Звідки тут ліс?» Справедливо гадаючи, що голій панянці серед дерев безпечніше, аніж серед невідомих будівель, дівчина направилася туди.

За кількадесят метрів шлях перегородив невисокий плетений тин, що перпендикулярно впирався у смугу кущів. Дивно, адже такого парканчику тут не повинно бути. Будівлі причалу мають бути огороджені високою сіткою-рабицею, та місцями – високим парканом, якщо пам’ять не підводить…

Кущами тин можна було обійти, потрапивши до іншого дворику. Так і зробивши, вона помітила дещо, що привернуло увагу і навіть порадувало. Якщо, звісно, у такій ситуації можна ще чомусь радіти – окрім того, що ти жива і неушкоджена.

На парканчику висіла довга широка нічна сорочка та чоловічі кальсони.

Зверху до тину їх було причеплено довгими гнучкими паличками, мабуть із верби, розщепленими з одного кінця. Мабуть, щоб не знесло вітром вночі. «Якійсь дивний спосіб сушити білизну», – подумала Дарина. Наче не існує мотузки й прищепок.

Але роздумувати було ніколи. Подякувавши долі за такий щедрий подарунок, вона акуратно стягла сорочку і побігла до кущів. Тут вже вдяглася. Пес знову загавкав, тепер уже голосніше і ближче, зовсім поруч. Здалося, що скрипнуло щось, наче двері відчинилися. Коли ж десь у двориках забубонів сонний голос, озиваючись до галасливого пса – вона ген добігала до дерев, аби сховатися в лісочку. Верхівки сосен уже ясніли смарагдовою зеленню, яку пробуджували промінчики сонця, що лише мало показатися з-за горизонту.

Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасів. Біла тканина, доволі груба для нічної сорочки – певно, лляна, – на вороті й на рукавах була вишита простеньким візерунком хрестиком. Сірою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вінтажного стилю, цей наряд видавався цілком придатним, аби дістатися дому.

Знати б лише, де той дім.

Навколо височів ліс. Але тут не повинно бути ніякого лісу!

Вона досі не могла, не хотіла усвідомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозуміле.

Вдалині почувся дивний звук, не схожий ні на що. Тобто – ні на жодний звук, який доводилося чути в реальності.

А ось в кіно…

Це був тупіт кінських копит.

Дарина присіла за густими заростями чагарнику. Узліссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершників. Гнідий, вороний, ще білий та гнідий коні. Довгі темні плащі розвивалися за спинами кремезних чоловіків, одягнутих у щось блискуче.

Кольчуги?

Дарина заплющила очі. Ні, так не буває. Так не може бути.

Абсолютно дикі, нереалістичні здогадки стукали в скроні та вимагали належної уваги.

Певно, варто вже вилазити з кущів та чимчикувати кудись. Розвідка – саме те, що потрібно у таких випадках.

Вона розгладила розкуйовджені коси, які ще вологою хвилею впали на плечі. Певно, краще заплести косу. Не будуть заважати.