“Хоча, ти не будеш слухатися. Така твоя порода. Вперта. Як і в твоєї матері. Ти йтимеш за своєю вівцею, намагаючись врятувати її”.

Тор почервонів від того, що Аргон читав його думки.

“Ти відважний хлопець”, – додав він. – “Вольовий. Гордий. Гарні риси. Однак, одного дня вони можуть зіслужити тобі погану службу”.

Аргон почав сходити на порослий мохом хребет, і Тор подерся вслід за ним.

“Ти хочеш долучитися до Королівського Легіону”, – сказав Аргон.

“Так!” – захоплено вигукнув Тор. – “Чи є в мене хоч якийсь шанс? Чи можете ви мені допомогти?”

Аргон засміявся глибоким, глухим сміхом, від якого в Тора по спині пробіг холодок.

“Я можу зробити все і нічого. Твоя доля вже була написана. Але від тебе залежить чи обрати її”.

Тор не розумів.

Вони досягли вершини хребта, коли Аргон спинився та поглянув Торові в обличчя. Тор стояв усього лише у кроці від Аргона, і енергія друїда випалювала його.

“Твоя доля важлива”, – промовив він. – “Не відмовляйся від неї”.

Тор розплющив очі. Його доля? Важлива? Він відчув, як його наповнює гордість.

“Я не розумію. Ви говорите загадками. Будь ласка, розкажіть мені більше”.

Аргон зник.

У Тора відвисла щелепа. Він роздивився по сторонах, прислухаючись. Можливо, це все було в його уяві? Може, це було якесь марення?

Тор розвернувся та огледів ліс. З цієї точки на вершині хребта він міг бачити далі, ніж раніше. Вглядаючись у далечінь, він помітив рух. Він також почув шум, і подумав, що це його вівця.

Він побіг вниз по порослому мохом гребеню у напрямку звуку – назад, через ліс. Поки він біг, думки про зустріч з Аргоном не покидали його. Тор не міг повірити, що це сталося. Що міг робити тут Королівський Друїд? Аргон чекав на нього. Але чому? І що він мав на увазі, коли казав йому про його долю?

Чим дужче Тор намагався зрозуміти те, що трапилося, тим менше він розумів. Аргон застеріг його від продовження, одночасно спокушаючи його до цього. Тепер, коли він пішов, у Тора посилювалось відчуття, що ось-ось має відбутися щось важливе.

Він повернув за ріг і застиг як укопаний через те, що побачив перед собою. Усі його нічні жахи вмить ожили прямо перед ним. Його волосся стало дибки, і він зрозумів що зробив смертельну помилку, зайшовши настільки далеко до Темного Лісу.

Навпроти нього, заледве за тридцять кроків, стояв Сиболд. Це був найстрашніший звір Темного Лісу, а, можливо, й цілого королівства – величезна, м’язиста істота, розміром з коня. Тор ніколи раніше його не бачив, але чув легенди. Він нагадував лева, але був більший, ширший, його шкіра була насиченого червоного кольору, а очі світилися жовтим. Легенда пов’язувала його малиновий колір шкіри з кров’ю невинної дитини.

За все своє життя Тор лише кілька разів чув про зустріч з цим звіром, та й то були сумнівні чутки. Можливо, це було пов’язано з тим, що нікому не вдавалось вижити після такої зустрічі. Дехто вважав Сиболда Лісовим Богом та провісником. Провісником чого, Тор і гадки не мав..

Він обережно зробив крок назад.

Сиболд стояв з напіввідкритими щелепами, з його ікол капала слина, він дивився своїми жовтими очима. З його рота стирчала Торова блудна вівця: вона з останніх сил мекала, звисаючи головою додолу з пащі хижого звіра. Вона була вже майже мертва. Здавалось, Сиболд отримує задоволення, повільно вбиваючи тварину.

Тор не міг стримати крик. Вівця безпорадно дригалася, і він відчував свою відповідальність.

Першою думкою Тора була втеча, але він вже знав, що це марна справа. Звір бігає швидше за будь-кого. Спроба втечі лише розізлить його. І Тор не може так просто залишити свою вівцю вмирати.

Він застиг від страху, але знав, що він має щось зробити.

Його рефлекси взяли гору. Він повільно потягнувся до своєї сумки, дістав камінець, та поклав його на пращу. Тремтячими руками він відтягнув її, зробив крок уперед і вистрілив.

Камінь розрізав повітря та досяг своєї мети. Прекрасний постріл. Він вразив вівцю у око, дійшовши до самого мозку.

Вівця обважніла. Вона вмерла. Тор звільнив невинну тварину від страждань.

Сиболд глянув, розлючений, що Тор вбив його іграшку. Він повільно відкрив свої величезні щелепи та випустив вівцю, яка м’яко впала на лісову підстилку. Тоді він витріщився на Тора.

Він видав глибокий, диявольський звук, що йшов прямо з його черева.

Звір зробив крок до хлопця. Тор, чиє серце шалено калатало, помістив у пращу другий камінець та приготувався зробити наступний постріл.

Сиболд побіг. Він рухався швидше, ніж будь-що, що коли-небудь бачив Тор. Тор зробив крок уперед та вистрілив, молячись, щоб він поцілив. Він знав, що в нього не буде часу на другий постріл.

Камінь поцілив звіру прямісінько у праве око та вибив його. Це був сильний кидок; він міг би геть вбити тварину поменше.

Але це не була тварина поменше. Цей звір був нестримний. Він зойкнув від пошкодження, але навіть не сповільнився. Навіть без ока, навіть з каменем у своєму мозку, він продовжував свій напад на Тора. Тор нічого не міг вдіяти.

Наступної миті звір вже був на ньому. Він підняв свої величезні пазурі та вдарив Тора по плечу.

Тор скрикнув. Він відчув, наче три ножі прорізали його тіло. З рани миттєво заюшила гаряча кров.

Звір притиснув його до землі усіма чотирма лапами. Його вага була невимовною, наче слон стояв на Торових грудях. Тор відчув, що його грудна клітина не витримує.

Звір відкинув свою голову, широко відкрив пащу, оголивши ікла, і почав опускати її до Торової горлянки.

Тор зумів піднятися та схопити його за шию, що була наче суцільний сталевий м’яз. Тор ледь тримався. Його руки тремтіли, а ікла звіра опускалися все нижче. Він відчував гаряче дихання тварюки своїм обличчям, а слина монстра капала йому на шию. З глибини грудей звіра, обпікаючи вуха Тора, пролунав страшний рокіт. Він знав, що помре.

Тор закрив очі.

Будь ласка, Господи. Дай мені сил. Допоможи мені здолати цю істоту. Будь ласка. Я молю тебе. Я зроблю все, що ти захочеш. Я буду зобов’язаний тобі своїм життям.

І тоді щось сталося. Тор відчув потужне тепло у своєму тілі, яке проходило через його вени, наче енергетичне поле. Він розплющив очі та здивувався побаченому: з його долонь випромінювалося жовте світло. Коли він спробував відштовхнути звірячу горлянку, він дивним чином зміг це зробити, в нього вистачало сил боротися.

Тор продовжував тиснути, допоки не відштовхнув звіра. Його сила росла, і він відчув надзвичайну енергію – вже за мить звір відлетів на добрих десять футів, впавши на спину.

Тор підвівся, не розуміючи що щойно сталося.

Встав і звір. Охоплений люттю, він знов атакував. Але цього разу Тор почувався по-іншому. Енергія протікала крізь нього. Він почував себе сильнішим, ніж будь-коли.

Коли звір стрибнув, Тор присів, схопив його за живіт та щосили кинув.

Тварюка пролетіла по лісу, врізалась у дерево та звалилася на землю.

Тор розгублено дивився. Це він щойно кинув Сиболда?

Тварина двічі кліпнула, потім подивилась на Тора. Встала та почала чергову атаку.

Цього разу, коли звір напав, Тор схопив його за горлянку. Вони обидва впали на землю, звір зверху. Але Тор зумів прокрутитися і опинився згори. Тор тримав звіра обома руками, поки той намагався всадити у нього свої ікла. Тор відчув новий приплив сил та міцно притис звіра до землі. Він дозволив енергії циркулювати крізь нього. І скоро він відчув себе сильнішим за звіра.

Він задушив Сиболда до смерті. Врешті, звір обм’як.

Тор не міг зсунутися з місця ще з хвилину.

Він повільно підвівся, хекаючи, з широко розплющеними очима, тримаючи себе за поранену руку. Що щойно відбулося? Невже він, Тор, вбив Сиболда?

Він відчув, що це був знак, у цей особливий день. Він почувався, наче сталося щось дуже важливе. Він щойно вбив найстрашнішого звіра у королівстві. Один. Без зброї. Це виглядало нереальним. Йому ніхто не повірить.

Він дивувався, що це за сила прийшла до нього, що це означає, і ким він є насправді. Єдині люди, які мали таку силу, це були Друїди. Але його батько й мати не були Друїдами, отже, і він не міг ним бути.

Чи міг?

Відчувши когось позаду, Тор розвернувся. Там стояв Аргон, розглядаючи тварину.

“Як ви сюди потрапили?” – здивовано спитав Тор.

Аргон проігнорував його.

“Ви бачили, що сталося?” – спитав Тор, досі не ймучи віри. – “Я не знаю, як я це зробив”.

“Але ти знаєш”, – відповів Аргон. – “Глибоко всередині ти знаєш. Ти відрізняєшся від інших”.

“Це було наче…вибух сили”, – сказав Тор. – “Наче з’явилася сила, про яку я не знав”.

“Енергетичне поле”, – сказав Аргон. – “Одного дня ти знатимеш про нього досить добре. Можливо, навіть навчишся контролювати його”.

Тор схопився за плече. Біль ставав нестерпним. Він опустив погляд і побачив, що його рука у крові. Він відчув запаморочення, і хвилювався, що може статися, якщо він не отримає допомоги.

Зробивши три кроки до Тора, Аргон схопив його вільну руку і міцно притис до пораненого місця. Він відійшов, відкинувся і закрив очі.

Тор відчув теплу пульсацію через свою руку. Через кілька секунд липка кров на його руці висохла, і він відчув, що біль йде.

Він подивився на руку, не розуміючи, що сталося: він зцілився. Усе, що залишилось – це були три шрами від пазурів, але вони були закриті і виглядали, наче їм вже кілька днів. Крові більше не було.

Тор з подивом подивився на Аргона.

“Як ви це зробили?” – спитав він.

Аргон посміхнувся.

“Це не я. Це ти. Я просто направив твою силу”.

“Але в мене немає сили лікувати”, – заперечив збитий з пантелику Тор.

“Справді?” – здивувався Аргон.

“Я не розумію. Я не бачу тут жодного сенсу”, – ще з більшим нетерпінням сказав Тор. – “Будь ласка, скажіть мені”.

Аргон відвів погляд.

“Деякі речі ти зрозумієш з часом”.

Тор про щось думав.

“Чи означає це, що я зможу увійти до Королівського Легіону?” – захоплено спитав він. – “Звісно, якщо я можу вбити Сиболда, я можу виступати на рівних з іншими хлопцями”.

“Звісно, ти можеш”, – відповів той.

“Але вони обрали моїх братів, а не мене”.

“Твої брати не змогли б убити цього звіра”.

Тор задумливо дивився.

“Але вони вже відмовили мені. Як я можу приєднатись до них?”

“З яких це пір воїну потрібне запрошення?” – здивувався Аргон.

Ці слова запали Тору в душу. Він відчув тепло у своєму тілі.

“Ви маєте на увазі, що я можу просто прийти, без запрошення?”

Аргон посміхнувся.

“Ти твориш свою долю. Не інші”.

Тор моргнув, і вже за мить Аргон щез. Знов.

Тор озирнувся, але слідів друїда ніде не було видно.

“Ось тут!” – пролунав голос.

Тор розвернувся та побачив перед собою величезний валун. Йому здалося, що голос лунав з нього, і він негайно туди піднявся.

Він видряпався на вершину, але не побачив жодних ознак Аргона.

Між тим, з цієї точки він мав можливість бачити понад деревами Темного Лісу. Він бачив, де закінчується Темний Ліс. Він побачив як сідає друге темно-зелене сонце, а, крім того, дорогу, що вела до Королівського Двору.

“Ти можеш піти цією дорогою”, – пролунав голос. – “Якщо наважишся”.

Тор повернувся, але знов нікого не побачив. Це був лише голос, луна. Але він знав, що Аргон був десь тут, підштовхуючи його. І він відчував, що голос правий.

Наступної миті, не вагаючись, Тор зіскочив зі скелі і направився крізь ліс до далекої дороги.

Він спішив назустріч своїй долі.