Такі трапунки я годен переповідати безкінечно, та повість моя не про псів – про людей. Хоча що вони без нас, а ми без них? «Пес пса впізнає», – зубоскалять і поза моїми плечима, коли вдираюся в чужі двори і відв’язую щеня з мотузка чи збиваю ланець з шиї озвірілого собачища. «Зараз тебе прив’яжу до кола – скусиш як це», – гиркаю до господаря. «Так вони зліші, пане. Сторож має бути злим», – виправдовується. «Злим, кажеш. То чому дався мені в голі руки твій злий сторож?» – «Ну-у, то ж ви єсьте, – бурчить уголос, а про себе: – Пес пса впізнає». Але кріпляться, не суперечать, бо в кожному другому дворі мені винні. Не я їм, а вони мені. Котрому назвисько припечатали – Кутьо. Пес. Що ж, я його легко ношу. Не так, як вони свої ланці несвободи, якими так радо діляться. З ріднею, з жонами, дітьми, навіть з довірливою звіриною. Назвав би їх псами, та недостойні того. Писячки!

За три найбільші ласки безмежно вдячний я Господу: за те, що народив мене людиною, а не твариною; за те, що народив мене русином; за те, що народив мене в Мукачеві. Бо тут мій новий Вавилон, осяйний мій Єрусалим. Тут моє глибоке закорінення і моя листата крона.

Правда, тоді, коли дістав я перше благословення в дерев’яних ночвах, цих кучерявих книжних слів я ще не знав. Їх мені й не бракло, барви й згуки довколишнього світу довго замінювали мені слова. Тримаючись за собачий загривок, несміло увійшов я в чрево города. Відкрилися кривуваті вулиці, зм’якшені порохом, соломою і здобрені кінськими кім’яхами й помиями, які газдині виплескували з вікон і дворів. Розверзлися темні й сморідні пащі дуфортів-дворищ, які ковтали поодиноких людей і навіть брички. Розпросторився синім бруком плац, оторочений коробицями будинків. Загалайкала-запістрявіла торговиця, стягуючи людей, наче свіжий кізяк мух. Над усім цим зоддалік бовваніло маленьке дівоче груденя гори з камінним соском замку. І неспогадано виблискувала крізь мури й дерева ріка – як розлите й забуте на землі небо. Кликала, зачаровувала і в’язала до себе назавжди. Друга пуповина, котра не обрізається часом.

Після Влениної кучі і собачої буди мені відкрилися райські простори. Я спрагло обживав цей світ очима, руками, коліньми. Я ставав його живою крихтою, його писклявим суголоском. А позаяк нікому не було до мене діла, я від першого раннього скрипу коліс до першого нічного калатання сторожа валандався вуличками й берегами з такими ж голоштанниками.

Ніхто не має стільки клопотів на тривкий літній день, як безпритульний хлоп’як.

Пронизливо свистіти губами на два пальці і на кулак, пужаючи щурів на помийних ямах. Ляскати пальцями, як циганський батіг-карбач. Стояти на голові, ходити на руках та колесом, стріляти з рогачки, лука і цівки з бузини, поціляти камінцем у бляшаного когута на каплиці. Ловити птиць на кінську волосину, гойдатися на вершечках диких черешень. Тягати з возів на ходу качани. Скакати з мосту і перепливати Латорицю, розпалювати ватру кремінцем і мохом, глушити каменем рибу, запікати в глині вкрадене курятко чи підбиту дику качку, непоміченим лазити між базарними столами. Чорнити сажею білизну дівкам, що перуть на Заброді. Ходити на вербових ходулях, викурювати лиса з нори і дерти пташині гнізда…

Я умів ще й обходитися з псами. Ганяв на них верхи, вчепившись у шерсть. А взимі запрягав у старе корито і шурхотів засніженими яругами. Та це дурощі, хоча дещо інше викликало в дітвори не лише завидки, а й страх. Я міг заговорювати собак. Ми закрадалися до чийогось саду, я наввипередки, – і коли налітав скажений псисько, я простягав до нього руки і починав тихо говорити. Молов усе, що спливало на гадку. Важило, аби цей переказ був цікавим для мене самого і щоб голос був тягучий, з придихом і не вривався. Пес сідав на гузичник і завмирав. Посоловілі очі його некліпно зорили на мої губи, а з чорного писка точилася ниткою слина. Тим часом ватага шибеників теребила винниці й сади. Чим довшою була моя собача казка, тим більша частка садовини мені припадалася.

Так я вчився заговорювати зуби, попервах собачі. З тих оказій, либонь, і зародилася хіть до писання. Правда, говорити й писати – не одне. Для розлогих казань треба мати за душею тьму-тьменну словес, а для писання слід добирати їх скупо й місити густо, як гончар із жменьки землі ліпить красну корчагу, що потому аж дзвенить у руках. Письмо – хитромудра штука. Кортить написати много, але слів для цього зужити мало. Це як із грішми: можна мати їх густо, та обходитися малим. Що багатший чоловік, тим суворішу міру мусить знати, сповідати спасенну самообмеженість.

Про мою ворожбу з псами скоро дочулися господарі. Не один грозив Олені п’ястуком: «Я тому сучому синові ноги-руки покришу! Аби лише напав його десь». І Пальо гугнів п’яним ротом: «Урвитель росте, Влено, на твою голову. Давно час прибивати’го до якогось ремесла».

Як би не минути згадку про інше. Коли пильніше придивитися до свого поступу, то збагнеш, що водить тебе якась таємнича рука. Направляє твої кроки, відкриває потрібні дороги, підтручує до потрібних людей. Пригадується, мав я вже тоді першу свою скарбничку, яку ховав у запічку. Там були гладенькі камінці, ґудзики, горішки, скельця, квасолини, риб’ячий міхур, перо сойки, кінський зуб і навіть мідна бляшка з церковної лампи. Не було лишень грошей, жодної монетки. І я взявся це діло поправити.

Колись чув, як на базарі один низянин цоркав одна об одну глиняні люльки і гойкав: «Добра тяга, солодкий дим! Дзвенить, як залізо!» І тепер я знав, з чого буду правити гроші. Кружальця з глини виходили кривенькі й бліді. Тому я заповзявся їх підбарвити. Добре, що барва була під руками. На самих руках. Я здирав свої заструпавілі подряпини і кров’ю черленив ліпнину. Так вона більше скидалася на мідні гроші. Шкода лишень, що мало було ранок на тілі. Але то нич, буде й завтра день, і позавтра – будуть і свіжі рани.