У Гириній хаті черниці акафіста читали. Жінки приспівували:
– Радуйся, невєсто неневєстная!
У порога глухонімий Ларивон на сторожі стояв, темний, високий, з дрючком у руках. Мугикав:
– Го-гег-гу-ги-и…
Шепотіли жінки:
– Чули, що монашки казали?
– Аякже! У монастирі коні стоять, ігуменю замучено…
– А чули, знаки на небі появилися?
– Аякже! Хрест зоряний вночі й титла огняні, щоб ополчалися на комунію…
– А правда, що в одного чоловіка дитина народилася, стали хрестити, а воно на сокиру обернулося?
– На канат, я чула. Це знак тому, що багато ще люду загине на шибеницях…
– А сокира – то на кров, кажуть…
Приспівували:
– Радуйся, невєсто неневєстная!
Гомоніли тихо чоловіки:
– Бачили, половина комнезамів пухлі ходять?
– Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна.
– Ну?
– Мовчить.
– Невже мовчить?
– Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне.
– Кумедія, хи-хи-хи…
– Отож, кажу, чи чужого хліба об’ївся, кхи-кхи-кхи…
Приспівували:
– Радуйся, невєсто неневєстная!
– Собак їдять.
– Так їм!
– Котів.
– Отак їм!
– Радуйся, невєсто неневєстная!
Задзвонив годинник.
Хтось (почислив). Раз, два, три… сім, вісім.
Гиря вийшов із другої хати:
– Кінчайте, сестриці, бо вже ніч.
Всі (загомоніли). А пора!
– Авжеж, пора!
Стали розходитись.
– Спасибі, сестриці, за акафіста!
– І вам (до Гирі), Гнате Архиповичу! За просвіщеніє…
У сінях.
– А сніг! А мете!
Розійшлися. Монашки – як тіні. Тихо погасили свічечки, безгучно вийшли в другу хату. Гиря підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах показав йому:
– Ну, а ти чого стоїш? Цібе на сторожу!.. Що? Ага, пайку ждеш, їсти хочеш. Дам, дам… Тільки трошки дам, щоб не спав та злий був. Краще будеш стерегти… (Причинив двері в чуланчик, гукнув.) Лизю! Уріж там Ларивонові скибку хліба. Чуєш?
Увійшла Лизя у шовковій юпці, на високих каблуках. Гиря до неї:
– Уріж, кажу, Ларивонові… Та що це ти моду взяла прибиратися щовечора, як на весілля? Що це за норови на тебе напали?
Лизя. Які там норови? Ще що видумайте!
Гиря. Та ще й набілилася?
Лизя. Пхи!.. Ще що видумайте!
Гиря. Зараз скинь! Люди приходять акафіста слухати, а вона… Одразу чутки рознесуть, що ми барахла за хліб наміняли…
Лизя. Та коли ж я приберуся? Вже два тижні, як той акафіст читається…
Гиря. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій!
Лизя. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається.
Гиря (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш?
Лизя взялася краяти хліб.
Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти!
Лизя одкинула ножа.
Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив…
Лизя. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик.
Гиря. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі.
Лизя. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара…
Гиря. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі знаєш що?
Лизя. А що?
Гиря. Ану вгадай.
Лизя. Пхи! Стану я ще вгадувати.
Гиря. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть – півпуда ячменю.
Лизя. Папашо! От аби ви купили мені духів… У такому гранчастому бутлику. Що запашні – міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку.) Килька побризкала.
Гиря (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю.
Замугикав глухонімий. Гиря до нього:
– Зараз дам!..
Лизя. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюка, що й страшно дивитись… А смердить!..
Гиря. Він акафіста стеріг, старців не пускав…
Лизя. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу!
Гиря. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку… Та перехрести лоба, глуха манія… Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці.) Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу…
Тихо, через силу ввійшла Орина. Лизька накрила хлібрушником:
– Папашо! Орина!..
Гиря (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась?
Орина. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте!
Гиря. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю.
Орина. Хоч шкуриночку, мій боженько…
Гиря. Тобі що сказано?! Нема!
Орина. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг… Що вже набридло його їсти.
Лизя. Ідіть з хати, бо холоду нанесли…
Орина. Хоч гарячої водиці, щоб погрітися. Ой, любі мої, золоті мої, я ж у вас колись служила, хату мазала і тебе, моя доню, няньчила… Доглядала-доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її… Пам’ятаєш?.. (Заспівала.)
М’ята моя рум’яная,
Дитя моє коханеє.
Гиря. Кажу тобі – хліба нема! І не буде!.. До комуни йди!
Орина. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно… Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде… (Торкнулася пучками комина.)
Гиря (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш?
Посунулась Орина в сіни. Коли тут Ларивон до неїмугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли.
Лизя. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась.)
Гиря (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію… Та куди ж це він? Оце так історія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг.
Ларивон вернувся. На голові й на плечах сніг.
(До його.) Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл… Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб… Цібе на сторожу – ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг… А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Ларивоном.)
Лизя занавісила вікна, принесла дві подушки, кожух. Потім вийняла люстерко і почала виглядатись. Заспівала:
Об чом, дєво, плачеш,
Об чом сльози ллєш…
Чобітками рип-рип увійшов Панько:
– Здрастуй, Лизько!
Лизя. Паню!
Панько. А старий?
Лизя. Цс-с… Вийшли до худоби… Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити.)
Панько. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти…
Лизя. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила?
Панько. Не муха, Лизько, а… (Потер лоба.) Слиш… дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв.
Лизя. Я б дала, Паню, та зараз увійдуть папаша. Краще, як вони ляжуть, тоді. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.
Панько. Ніколи було. Статистика замучила.
Лизя. І коли вже ти її скінчиш?
Панько. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тількино складу та перепишу – один помер, другий помер, п’ятий, десятий… Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.
Лизя. Зараз увійдуть папаша. Може б, ти вийшов на якийсь час у ту хату або надвір?
Панько (узяв її за руки). Дурниці! Не боюсь, бо маю до старого діло. Слиш, Лизю… дай пошамати! Віриш, аж темно в очах і ввесь світ немов… хитається, хитається отак набік…
Лизя (пригорнулася). Зажди трошки, Паню! От нехай усі ляжуть… Тоді пошамаєш… Слухай, Паню, а ти ж мене будеш сватати?
Не зрозумів Панько. Знову потер собі лоба:
– Сватати? Як це сватати?
Лизя. Диви! А ти думав, що так і ночуватимеш зо мною даром?
Панько. А, сватати! Себто весілля справляти, самогон пити, шамати. Шамати, слиш, Лизю, шамати я хочу! (Подивився на неї голодними очима.) Гляну на тебе й на себе. Ти, як цвіт той, вся налита – у мене ж самі маслаки… Сил нема вже, Лизю… (Сів до столу. Схилився.)
Лизя (так і прилипла до його). Як засватаєш мене та повінчаємось, Паню, ох і годуватиму: борщем, м’ясом, холодцю наварю, вареників з масличком, сиром…
Панько (аж застогнав). Коли, коли ж це буде? Даваймо завтра, Лизько, сьогодні!.. Зараз!..
Лизя. А хто ж тобі заважа, дурненький? Проси папашу сьогодні, засилай сватів, а в неділю й до церкви…
Панько (устав, одхиливсь од Лизі). До церкви, кажеш… Не можна мені, бо я ще совєцький. Та й патлатих не люблю!
Лизя (напружилась, твердо сказала). А ти ж думав як? Я хочу, щоб нас повінчали… Я хочу, щоб ти був моїм, нашим, а не совєцьким…
Панькові згадалося:
– Ще як у повстанцях був, то волочив патлатих… Ех, і йтересно тоді було, да!.. Трощили ми буржуїв, як хотіли… Керенок було за поясом… (Зарипіли чобітки. Завихрився чубок над лобом.) Раз в одного попа ночували… От де сміху було, як на приставленії! Попаді наказали грамофона крутити, а попові гопака танцювати. Ха-ха-ха… Якби ти, Лизько, бачила, як він у рясі…
Лизя (на його морозом війнула). Не люблю я таких балачок!.. Перестань!
Панько (знітився). Йтересно було, да… А тепер голод, шамати хочеться, шамати… Хіба доведеться?.. А чорт йо’ бери! Все одно комнезами мене з Ради вигризуть.
Гиря (вернувсь. Бликнув на Панька, на Лизю, усмішку в уса сховав). А я чую – двері рипнули… Думав, що Лизя виходила.
Панько (картуза в руці закрутив). Доброго здоров’я, Гнате Архиповичу!
Гиря. Здоров, здоров, товаришу секретар! Яким вітром до нас?..
Панько. Та це скінчив діла у Раді та йшов додому… Дивлюсь – у вас ще світиться.
Гиря. Так-так… Ну, що там нового? Що чути?
Панько. А є новини, Гнате Архиповичу…
Гиря (поважно, спокійно). Ти б, дочко, дала Пантелеймонові Петровичу поїсти. Що там є у тебе?
Лизя. Трошки галушок зосталось.
Гиря. Галушки ж, либонь, холодні… Краще достань огірків, укриши сала абощо…
Лизя. Може, папашо, яєчню спрягти?
Гиря. Во-во. Хай чоловік по трудах своїх попоїсть. Знаю, яке те писарювання, та й ще під лихий такий час… Жалування, мабуть, не платять?..
Панько. Бомага з повіту прийшла: з усіх церков речі коштовні забрати: чаші, хрести золоті, обще – срібло, золото…
Гиря (уважно). Гм… Як це – чаші?.. Навіщо?
Панько. На голодних немовби. Так пишуть.
Гиря (по паузі). Гм… Приїдуть з повіту, комісія, чи як? П анько. Ні, тут… Як на обчеських зборах більш половини за це голоси подадуть, тоді вже комісію…
Гиря. Немовби виходить, що як народ скаже? Не силою?
Панько. Та воно так тільки пишуть, щоб комнезами перед повели… Оце Смик та Копистка по хатах і побігли…
Гиря. Ага… А збори коли?
Панько. Не буде.
Гиря. Як це… Адже ж пишеться?
Панько. Смик казав, навряд щоб біднота зібралась… Не дійдуть…
Гиря. А то так. Куди їм, сердешним… Не ходять вже, а лазять… Доведеться, м’ать, одкласти?
Панько. Так. Смик хоче, щоб по хатах підписались, щоб без зборів це діло зробити…
Гиря. Що?! А коли?
Панько. Немовби завтра.
Гиря (аж стілець тріснув під ним). Що-о? Завтра?.. (Устав.) Господи, ще не все! Ще не все! Та що вони думають – життя все зірвати, як двері з петель? А не дозво… (Гримнув на дочку.) Ану там, совайся скоріш!
Лизя (здивувалася). Папашо!
Стукнуло в причільне вікно. Гиря не почув. Зиркнув на Панька, потому на дочку:
– Пантелеймон же Петрович той… голодний, либонь, наробився, а ми його про те, про се…
Лизя. Та я й так уже захапалась. Хай краще Пантелеймон Петрович поможе в печі розпалити.
Гиря. Ще що скажи з дурного розуму! (До Панька.) Чи бачили таку ледачу дівку?
Панько. А чому ж не помогти! Та я залюбки… Раз-два – лєвой! На послугу до вас, молодая хазяйко!
Лизя. Зараз ідіть у чулан та запаліть мені в печі! Солома й кізяки у сінях…
Панько (стукнув, рипнув чобітками). Радий слухати! (Пішов).
Лизя (до збентеженого батька). Хтось стукнув у вікно. Мабуть, Годований. Послі розпитаєтесь. (Вийшла.)
Гиря зиркнув у вікно. Пішов одчиняти.
Прийшли двоє: дід з ціпком і високий огрядний чоловік – Годований.
Дід з ціпком (струсив сніг). Насилу добились: б’є, мете, крутить, щоб ти знав. Прямо тобі ціла ліворуція. А тут ще Ларивон трохи дрючком не загилив…
Годований. Стереже, як часовий на посту. Насилу вгамували. Ху! А ми оце до вас, Гнате Архиповичу, прийшли, чи не знаєте ви…
Дід з ціпком (перехопив). Чого отой Смик та Копистка…
Гиря. По хатах бігають?
Дід з ціпком. Еге… Невже знаєш?
О проекте
О подписке