Дія третя

1

Біля церковної брами зібралась комісія: Смик, два незаможники. Підійшов Копистка з ключами.

Смик (назустріч йому). Ну як?

Копистка. Ключі ось, а піп не хоче йти. Каже, що хорий…

Смик. Він прочитав протокола і що з центру пишуть?

Копистка. Прочитав.

Смик. Ну й що?

Копистка. Дуже, видно, зрадів, бо губи так і вдарили тропака…

Смик. Кинь жарти!.. Ти йому сказав, що й як? Копистка. За все сказав… Каже – не вийду, хорий… Смик (одімкнув браму). Будемо брати й без його. А в протокол впишемо, що піп одмовився… Заходьте, товариші! (Спинив Копистку.) А ти в церкву не заходь, чуєш? Твоє діло тут наглядати. (Пошепки.) Наш Юда – Панько – ночував сю ніч у Гирі, спав з його дочкою, то, мабуть, про все уже вишепотів…

Копистка. Про це, братухо, я вже знаю. У мене жінка – телеграф.

Смик. Так я його сьогодні із Ради вигнав і наказав на очі не з’являтись…

Копистка. Торкай, братухо, торкай!

Смик. А як що трапиться, то…

Копистка. Ет!.. Не малолітнє ж я дитя, – торкай!

2

Пішов Смик. Копистка, щоб не стояти на видноті, зайшов за примурок. Тільки скрутив цигарку, аж тут – Гиря:

– Що це ти, Мусію батьковичу, стоїш тут? Хіба чого стережеш?

Копистка (йому під тон). Авжеж, так! Даром не стояв би.

Гиря. Може, церкву святу, щоб часом ніхто не окрав?..

Копистка. Може, й церкву.

Гиря. Спитать би, чашу золоту, чи як?

Копистка. Сказать би, й чашу, і плащаницю, і все чисто.

Гиря. Гм… Од злодіїв, чи як?

Копистка. А то ж од кого, думаєш?

Гиря. Невже ж воно є такі, що й на Божеє добро вже зазіхають?..

Копистка. Якби то на Боже, а то ж на наше, на народне…

Гиря. Гм… А хто ж вони, оті злодії?

Копистка. Та ті ж самі, що, чужими руками хліб робивши, позакопували його в ями, як крадене, – ви!

Гиря. Ой, шануйсь, Мусію!..

Копистка. А то що?

Гиря. А то, що за такі слова… не помилує тебе Господь милосердний… Не помилує!

Копистка. А хто тобі казав за це?

Гиря. Не помилує!.. Знаю!

Копистка. Хіба з Богом балакав, що знаєш?

Звіром глянув Гиря на Копистку. Пішов.

3

Прибрела Орина:

– Здрастуйте, дядечку Мусію!

Копистка. Здрастуй, мамашо!

Орина. З п’ятінкою вас святою!.. Таки послав Господь ласку свою. Як не гнівили його, милосердного, а він таки зглянувся на нас, бідних.

Копистка. Як саме, мамашо?

Орина. Кажу ж, п’ятінку послав, а був четвер, і не знала я, чи й виживу з діточками – так же їстоньки всі похотіли…

Покрутив головою Копистка.

Оце прийшла під церкву. Кажуть, чашу золотую й кадильницю мінятимуть на хліб, дак я хоть подивлюсь, який він є… Може, таки п’ятінка святая і мені шкуриноньку або зерниноньку пошле… А як не то, то пережду тут до суботоньки… А в суботоньку, може, хто поминання до церкви принесе… Колись багато приносили. (Сіла собі осторонь на сніг. Та все бурмотить щось, киваючи головою.)

4

А вже до брами надійшов дід з ціпком. Стали збиратися чоловіки, жінки. Дід приступивсь до Копистки, лупнув очима:

– Хіба до церкви прийшов, Мусію? Сьогодні ж будень!..

Копистка. А ви, діду, чого прийшли, коли будень?

Дід з ціпком. Молитися прийшов, щоб ти знав, а не кадить, як ти ось, цигаркою. Кинь мені зараз! Хіба повилазило – церква?

Копистка. Та я ж не в церкві курю, а на вулиці. Кому яка з цього шкода?

Дід з ціпком. Не маєш такого права, щоб цигаркою смердіти під церквою! Не маєш права, щоб ти знав!

Злий голос. Та хіба вони послухають старих людей?

Дід з ціпком. Думають, що забрали собі слободу, дак можна й на Бога верхи сісти? Ні, він вам не стерпить. Він знайде на вас кару, пождіть, анахтеми. Він, милосердний, загонить вас у пекло.

Копистка. Нехай в пекло – там хоть тепло. А піди у рай, то й за дрова дбай…

Дід з ціпком. Ач який! Ах ти ж безбожнику! Бузувіре ти окаянний!.. Кинь цигарку, кажу!

5

Прийшов Годований. Немов нічого не знаючи:

– Що тут такеє, діду Онисько?

Дід з ціпком. Отак, як бачиш. Стоїть коло Божого дому, та курить, та смердить, щоб ти знав, цигаркою.

Годований. А чого, дозвольте, стоїть?

Дід з ціпком. Спитай його!

Хтось із людей. Чашу, святиню церковну забирають!.. Позолоту, срібло…

Годований. Як це забирають, дозвольте? Хто бере? По якому праву?

Хтось із людей. А по такому, як і хліб брали. Комуні отій.

Годований (прикидаючись). Дозвольте, то хліб – вещ зрозумілая, але ж чаша й хрест – це ж Божії речі… Та хто бере?

Копистка. Комісія.

Годований. Яка така комісія? Хто її обрав?

Копистка. Народ.

Злий голос. Який народ? Де той народ?

Копистка. Бєдний народ.

Годований. Та народ аж ось коли сходиться, а про комісію то ніхто, ма’ть, і не чув.

Копистка. А я кажу – которий найбідніший народ. Як і полагається тепер.

6

Прийшли ще люди. З ними Стоножка, дід Юхим, Вася, Параска. Гомін пішов.

Годований. Ось що, Копистко! Ми, народ, вже знаємо про все… Бо ми, народ, знаємо, коли й яка з повіту бомага прийшла і що в тій бомазі пишеться. Ми, народ, тепер питаємось, як це так? В бомазі пишеться, щоб брати срібло-злато церковнеє з дозволу народного, а ми, народ, про це знаємо?

Голос (незаможницький, з натовпу). Которе бідне – знає, як один.

Годований. Підожди там!.. Як це так, ми, народ, питаємось, що в бомазі пишеться так, а ви чините навиворіт, та ще й нишком од усіх? У бомазі сказано, щоб на обчеських зборах проголосовані були всі церковні речі, а ви, як ті злодії, вдерлись у церкву і що робите?

Дід з ціпком. Чуєш?

Годований. Так оце ми, увесь народ, і кажемо: чи дамо, чи не дамо чашу і хрест – об цім ви в народа спитайтеся!..

Гомін. У народа спитайтеся!..

Дід з ціпком. Чуєш, що народ каже?

Копистка. Та який же з вас народ, чудак ти, чоловіче?

Дід з ціпком. Як так?.. А хто ж ми, щоб ти знав?

Копистка. Ви ж незорганізований елімент, та й усе…

Годований (по паузі). А ми ось що, граждани, комісія од народу! Ходімо зараз у церкву та й заборонимо їм по закону совєцькому…

Копистка. Ша!.. Підождіть!.. Закон-то совєцький, та не про вас його писано.

Годований. Та ти чого тут розкамашуєш? Що ти нам – начальство чи хто?

Копистка. Не начальство, а совєцька власть!

Дід з ціпком. Яке ти маєш право?.. Хто тебе настановив?

Копистка. А звісно, не ви, діду. Були такі, що настановили… Ми тепер власть і більше ніхто!

Годований. Розступись, море, – кізяк пливе.

Дід з ціпком. Оце правда – розступись, море… Недавно з кізяка й не вилазило, а тепер – начальство!

Параска (тут як не вихопиться). А вам досадно? Так? Аж очі пухнуть з досади, що колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила, а тепер… тепер питають: де тут живе товариш Мухін Копистка?..

Копистка (посміхаючись). Тут! Осьдечки я, Мусій Хопистка!

Параска. Не перебивай, сатана!.. Пожалуста, на з’їзд до нас… Ось воно! Колись моєму сатані й на землю забороняли сісти, а тепер його й на плисові крісла садовлять, раду з ним радять, як воно, що й до чого, а вам що? А вам сто сухих досад од цього!..

Копистка. Трах-тара-рах – оце вам, діду, резолюція!..

Дід з ціпком. А ти… А ти кинь цигарку, кажу! (Та й замірився на Копистку ціпком.)

Копистка (не зворухнувся). Ша, діду!

Дід з ціпком. Кинь, бо…

Копистка. Не дмухайте, діду, проти вітру…

Дід з ціпком. Бо…

Копистка. Бо пуп увірветься.

Ударити дід не наважився. Одступивсь. Трясеться.

7

Разом сливе вийшли: із церкви – комісія, з-за огради – Гиря, монашки, глухонімий Ларивон. Натовп подався назад. Галас упав, ущух.

Смик. Що тут таке, Мусію?

Копистка. Та як би тобі й сказати… Виходить інцидент.

Смик. Що саме?.. Хто?

Параска. Та хто ж, як не дід Онисько, Годований… Бач, досадно стало, що мій рудий…

Копистка. Та цить!

Дід Юхим десь луною озвався: «Моя мила, щоб ти воза не побила!»

Незорганізований елімент поприходив і за пазухою свою резолюцію держить…

Смик. Яку тут резолюцію? В циркулярі пишеться, хто буде невдоволений, хай о своїм невдоволенні напише до повітової комісії, і там розсудять…

Годований. А ми, народ, знаємо, що в циркулярі обратнеє пишеться. Отож ми, народ, і питаємось: як це так, дозвольте? Пишеться, щоб брати срібло-злато церковнеє з дозволу народного, а ви як берете?

Гомін. Хто вам дозволив?

– Сказано, щоб на обчеських зборах!..

– Пишеться, щоб увесь народ проголосував, а ви самі?

Смик. Хто нам дозволив?.. (Нагукав.) Стоножкин Василько! Ось іди сюди, Васю! (А сам до Копистки.) На, Мусію, подержи, поки ми протокола їм прочитаємо…

Немов блискавка в очах у всіх блиснула, як побачили, що Смик дав Копистці речі церковні, в голубу тканину повиті.

Копистка (помітивши блиск цей і рух). Не гарячись, Сергію! Чуєш?

Смик. Не боюсь, бо маємо право!.. (Вийняв протокола.) Товаришу Вася! Прошу вас прочитати.

Вася (почав читати). Протокол найбідніших граждан слобідки Рибальчанської. Слухали й постановили ми собі третього марта 1923 року, що дійсно придумали не треба лучче товариші в центрі, щоб забрати в церков срібло-злато і повернути на хліб голодним, которі у нас дійсно пухнуть і мруть без соблюдєнія статистики…

Гиря. А скільки вас вписалося?

Голоси. Скільки вас душ?

Копистка. Дев’яносто сім!

Смик. Всіх, хто має право голосу в нашій слобідці, сто вісімдесят дев’ять. Нас вписалося дев’яносто сім. Кого більше?.. Маємо право?.. Отож не крутіть, бо на своє не викрутите!..

Гиря. А хто вписався в протокол?

Смик. Не вам питати, та вже прочитай їм, Васю. Щоб не крутили! Вичитай усіх… Хто там? Ну?

Вася (вичитував). Підписались срібло-злато церковне брати: Смик Серьога, Копистка Мусій та Парасковея…

Голос. І сюди вскочила!

Другий. Аякже! Без неї й паски не посвятяться.

Вася. Рогачка Василь, Клименко Захар, Барило Свирид, Золото Мойсей, Стоножка Іван…

Гиря. Не вірю!

Смик. Що?

Гиря. Не вірю! Ви багато без спросу повписували…

Смик. Кого, наприклад?

Гиря. Та хоть би й Стоножку Івана. Та чимало є таких, що не хотіли, а ви їх повписували, щоб протоколом цим незаконним людей дурити.

Смик (усміхнувся). Ану спитай, он Стоножка Іван стоїть, спитай його!..

Копистка (до Стоножки): Чуєте, сваток?.. Ха-ха-ха! Та на таких, як сваток Іван Стоножка, весь цей протокол, мало протокол – уся совєцька власть держиться…

Гиря (до Стоножки). Скажи, Йване, привселюдно, ти з доброї волі писався? Ти згоджуєшся, щоб чашу й хрест у нас забрали?..

Копистка. Скажіть йому, сваток!.. Посадіть його на лід – ану?

Всі обернулися до Стоножки Івана. Він вимовив тихо і хрипко помертвілим язиком:

– Я не з доброї волі писався… Я щоб не давати чаші і хреста…

Гиря (блиснув злим смішком). Чули?

Годований. Отак вони дурять нашого брата – народ!

Дід з ціпком. Отак, щоб ви знали!..

З натовпу. Га?

– Га-га?

– Ага!

– Ага-га!

Копистка аж зблід, подивився на Стоножку, щось хотів сказати, та тільки крекнув:

– Хто б знав, що такий інцидент случиться!

У Васі затремтіли губи, заскакав папір у руках:

– Тату!.. Ви ж, тату, погодились, а я… за вас, за неграмотного, писався… (До всіх.) Тато писалися!..

Стоножка (захитався та все щось каже, – немов хоче тими словами підпертися, щоб не впасти). Яка ж ми власть, коли маслаки по дорозі, земля пухне і світ увесь хитається, хилиться – не вдержишся… Ніяк не вдержишся… (Поточився, був би впав, якби не Ганна.)

Смик. (до Васі – аж голос вломився). Викресли!.. Дев’яносто шість… Вичитуй далі, хто там!..

Два голоси. Випишіть і мене!..

– І мене, Драча Микиту…

– Сироту Юхима!..

Годований. Граждани народ! Протокол увесь чисто фальшивий… Виписуйтесь!

Злий голос. Виписуйтеся! Виписуйтеся!

Дід Юхим (протиснувся крізь натовп). Пропустіть, кажу!.. Маю щось казати – ось слухайте!.. Ось ну-бо, послухайте! (Виступив наперед, скинув шапку, на ціпочка сперся та й почав.) Отак саме було, достеменно так, як ми на Шипці стояли… Отак, пригадую… Три тижні без харчу, ще й лихоманка – нікоторий солдат на ногах не держався. І от, з’явіть собі – генерал-лейтенант Скобильов під’їздить, ну отак, як до соломи: «Здорово, дєті мої, орли!..» Бачить – нікоторий солдат на ногах не встоїть… та й заплакав. «Дісьвительно, – говорить… (По паузі.) – Та не рябей, – говорить, – дєті, Богові молитва, а церкві служба… даром не минеться!..»

Годований. Сутая правда, старик! Кажи-говори!.. Говори!

Дід Юхим І не минулась! Не пропала, кажу, бо дісьвительно прийшла совєцька власть, которая за нашого брата стала і стоїть… І до судної дошки стоятиме… (Обернувся до сина. Затрусилася сива голова.) А ти, сину, що їй зараз заподіяв?.. Виходить, вроді як до турків передався?.. Гай-гай!.. (До Васі). Впиши мене у протокол… за твого батька!.. І щоб дісьвительно було!..

З натовпу голоси: Впишіть і мене!..

– І мене: Кондратія Хурсу!

– Сироту Юхима!

Смик. Впиши! (Взявши у Васі протокола, згорнув його.) Було і є дев’яносто сім!

Копистка (на сторону Гирі та Годованого). Оце вам резолюція!

Тут дід з ціпком як не вчепиться в діда Юхима:

– А на тім світі?.. На тім світі що тобі скажуть за хрест та за чашу? Куди тебе за них посадять, га?..

Дід Юхим Куди б не посадили, аби тільки не з тобою! Так і Богові скажу: хоч і в пекло, тільки не з тобою!.. (Одійшов геть, суворий, спокійний.)

Дід з ціпком (заверещав услід йому). А ти думав, у рай?.. У пекло попадеш, щоб ти знав! У пекло!

Дід Юхим (обернувся, подивився на всіх). Солдат пекла не боїться!..

Гиря. Годі незгоди, граждани! Не треба ні бою, ні крові, бо вже й так земля наша вся в сукровищах… Краще попросимо товаришів, а наших сусід і братів… Навколішки станьмо… (Простягруки.) Благаємо вас, Серього й Мусію, і вас, діду Юхиме, ви ж найстаріша в слобідці нашій людина… благаємо – поставте чашу і хрест, покладіть на Божий трон!.. Не знущайтеся!..

Монашки (як тіні, вклонилися). Молимо вас, православні… Благащим просимо словом…

Вклонилися і ті, що поруч стояли. Ще вищою визначилась на задньому плані понура і грізна постать глухонімого.

Смик. А ти, Гнате, не знущайся з темного люду! Кого дуриш? Кому очі замазуєш?

Гиря. Сам же ти колись до церкви ходив, на криласі навіть співав, і люди тебе за це поважали. Коли тепер не віриш, то не заважай другому, не заступай стежки до Бога…

Смик. Був і я темним, та, спасибі революції, прозрів… Побачив, що віра – темниця, а попи – то є сторожа… От і кажу…

Гиря. Благаємо, покладіть святиню, бо їй же, сердешній, болить у немитих, може, і грішних руках… Вона ж батьківськими й нашими молитвами вкрита, вона слізьми нашими полита… (Упав навколішки і заспівав: «Взбраннєй воєводє, побєдительная».)

До його пристали черниці.

Злий голос. Не знущайся, собако! Люди ж тебе просять, не звірі!..

Гиря. Благаю!

Гомін. Хліб заграбували…

– Худобу забрали…

– Овець, вороного коня…

– Качок, гусей, рядна, а тепер і святиню беруть…

– Та що ж це робиться?

Смик. Як треба було царям воюватися, то з церков золото брали і дзвони, а як ми за шматок хліба воюємо, за свою власть, то вже й гріх? Граждане! Прошу вас циркулярно розійтися!.. (До комісії.) Ходімо!

Взявся йти, за ним рушила була комісія. Коли тут злий, аж дикий голос:

– Люди добрі, заступіть святиню!.. Рятуйте! Рятуйте, хто в Господа Бога вірує!..

Гиря підштовхнув Ларивона. Глухонімий вийшов, нахиливши голову, навперейми комісії. Вишкірив зуби. Грізно мугикнув. Раптом одним рухом вирвав у Копистки церковні речі, плечем одкинув Смика і ще когось. Од черевного дикого його ревіння шугнули, розступились усі. Причинивши браму, поклав десь речі, вийшов, зачинив браму і став перед нею, темний, грізний, ошкірений. Кинулись до його Смик, Копистка:

– Оддай, Ларивоне!

– Чуєш, ти?.. Оддай, братко!..

Ларивон замахнувся дрючком – засвистіло в повітрі. Мусили одійти.

Гиря. Не займайте його, не займайте! Це ж Бог його з неба врозумив і силою своєю осіяв!.. (До всіх.) Чудо явив!..

Смик. Знаємо, хто врозумив!..

Копистка. Врозумили його тут, на землі! (До Ларивона.) Ех ти ж, темниця, темниця, братко! Кого ти послухав, подумай!..

Годований. Хіба можна йому людське слово почути чи чоловіка послухати, коли він од роду глухий і німий, граждани? Не що інше, як чудо Господнє, граждани…

Дід з ціпком. Авжеж, чудо! Тільки Бога почути воно може, тільки бога, щоб ти знав.

Копистка. Почує він і нас, грішних. (До Ларивона.) Слухай, братко (на мигах та знаках), ось слухай: бач, пухлі кругом, їсти хочуть – як хочуть! Приходять до його (показав на Гирю), просять, падають… Дай, дай! Ворота заперто, собаки гав-гав – не дає!

Гиря. Душу б оддав! Забрали! Нема!

Смик. Душі в тебе нема й не було, а хліб іще є!

Гиря. Нема!

Смик. Є!

Копистка (до Ларивона). Помирають, братко, сам же ти бачив такі інциденти. І там помирають. І скрізь помирають. Ніхто даром хліба не дає. Говорять – дай гроші, що круглі і сяють… От-от, що круглі і сяють. А грошей нема: і в тебе, і в мене… А з чаші й хреста совіцька влада викує гроші!.. От-от! Гроші, браток!

Годований. Зуби.

Копистка. Що?

Годований, дід з ціпком, монашки. Комісарам зуби!

– Каблучки!

– Персні!

Копистка, Параска і Смик. Гроші на хліб!

Копистка. Бідному класу – тобі, братухо, мені й усім – за чашу і хрест золоті – хліба, браток, привезуть. Добрав тепер діла? От-от. Привезуть! Он-он з того краю, тією дорогою, з города… Брат, брат, як зариплять вози! А то й машиною, отим автомобілем. Бачив? Чох-чох…

Мабуть, надія замріяла в кожного, бо в натовпі голови всіх повернулися у той бік. Глянув туди й Ларивон.

Годований (іронічно). Подивіться, граждани, подивіться! Он-он головний комісар їхній їде – голодная смерть! Га-га! Хіба не чуєте – ребрами торохтить?.. Подивіться, як кажуть, пожалуста…

У натовпі рух. В очах затінилось страхіття.

Чого ж ви всі одвертаєтесь?.. Га-га! Отож воно й є! Не привезуть! Бо ніколи ще до нас не возили – тільки вивозили. Га-га! Птиця повтікала – подумайте! Ґав не стало!..

Копистка (підійшовши близько до Ларивона). Голодної смерті хрестом не одгониш, тільки хлібом… Все одно без чаші, без причастя народ умирає… На біса воно? Оддай, Ларивоне!.. Ну, голубе?

Визвірився знов Ларивон, замахнувся дрючком. Копистка одскочив.

Ех ти, темная сило!

Смик. Одійди, Мусію!.. Його вже освітили й осяяли… (Вийняв нишком револьвера.) Тепер тільки оце й допоможе…

Копистка. Ти здурів?.. Та вони цього тільки й ждуть… Кинь!.. Заховай!.. (Та й прикрив своєю рукою револьвер. Учепився за Смикові руки.)

Смик. Пусти! Як оддамо цінності – оддамо усе. Або тепер, або… Пусти, кажу!

Параска (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед.) Ходімо, Орино, Ларивон нас не вдарить… Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо… (До черниць.) А ви, ґави, цитьте! (До жінок.) Ну?

Жінки заворухнулись, проте не пішли. Одна Орина пошкандибала, безтямно бурмочучи:

– Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо… Аби не додому – ходімо! По чашу ходімо!..

Параска. Стій, Ларивоне, голубе, стій!

Орина. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!

Став Ларивон. Дрючок додолу опустив. Дивиться.

Параска. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу… Тричі виперу, тільки ти не бийся…

Вищирився на неї Ларивон, подобно усміхнувся. А Параска так і засвітилась радісно.

Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала.

Орина. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошечки полежала. Хай Бог простить, трошечки полежала… Татонько мій! Не забув, не забув…

Параска. Ти ж її не вдариш, Ларивоне? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо…

Орина. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій… (Аж засміялась, до Ларивона припавши.)

Повернувся Ларивон, браму одчинив і виніс чашу та хрест. Тиче їх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.

Параска. Сам винеси, Ларивоне! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..

Підійшли ще жінки, оточили Ларивона. Підбіг Смик.

Орина (шкандибаючи попліч з Ларивоном, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!..

Параска. А що! Дорогу дайте, чоловіки!

Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась. Та ще Копистка, скручуючи цигарку, одстав, запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:

– Оце й я скажу – чудо! З резолюцією… (Іронічно.) Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи… (Та й подався.)

Завіса