II

Товариш Вовчик підвівся, взяв на зуби зелений абрикос і крізь цей абрикос кинув незадоволено:

– Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

– Ти так гадаєш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

– Що значить «гадаю» – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродію!.. І ви від нього не можете відмовитись.

Треба було чекати, що лінгвіст тут же підкреслить своє незадоволення французькою чи то англійською фразою: так завжди було з ним, коли він починав гніватись. На цей раз його попередив Карамазов.

– Donnеs-moi votre pouls?^[2] – сказав він, іронічно простягаючи руку.

– Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи мені: ти любиш Ганну?

– От тобі й раз! А тобі яке діло? Чи може ти її хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобі відомо: я її ненавиджу.

– Ненавидиш? Чому ж ти тоді живеш із нею? І… взагалі, яке ти маєш право дурити її?

Дмитрій взяв зі стола папіроси й запалив сірник. Обличчя йому раптом зблідло, і він став раз у раз поширювати очі.

– А ти як думаєш: яке це право?

– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Яз тобою серйозно говорю!

– І я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, підвівся з канапи і сказав надірваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумієш, за що я її ненавиджу. Так зрозумій же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагідна, за те, що в неї ласкаві очі, за те, що вона безвільна, за те, що вона – нарешті – нездібна вбити людини. Розумієш тепер?

Лінгвіст здивовано подивився на приятеля. Він зовсім не чекав такого рішучого й несподіваного повороту в розмові й, розгубившись, спитав наївно:

– А навіщо їй убивати людину?

– Це, Вовчику, дуже складна історія, – хворобливо всміхнувся Дмитрій, – і я боюсь, що ти її не зрозумієш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як мені відомо, на філологічному факультеті таких питань не чіпали.

– Що ти хочеш цим сказати? – тоном ображеного промовив лінгвіст.

– Буквально нічого!.. А втім, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще ніколи не вбивав… не на війні, а так, у звичайному побуті? Ну, от! А я вбивав, і знаю. Це дуже складна процедура. І саме тому складна, що робиш це цілком свідомо, зарані знаючи, що не вбити ніяк не можна.

– Ти, Дмитрій, говориш нісенітницю!

– Ні, Вовчику, я говорю те, що думаю. І говорю давно відому істину: тільки через убивство можна прийти до цілковитого соціяльного очищення… Ти розумієш, що я маю на увазі? В динаміці прогресу соціяльну етику можна мислити тільки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство в ім’я соціяльних ідеалів ніколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з більшим здивованням подивився на приятеля.

– З якого це часу ти почав так думати? – спитав він.

– Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в мені знову зі страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидіти своїх обмежених сучасників.

– Ти говориш зовсім як пророк, – іронічно кинув товариш Вовчик.

Карамазов холодно подивився на лінгвіста і сказав:

– А ти думав, що я й справді звичайна людина? Ах, який ти наївний, друже! Отже, поспішай виправити свою помилку, бо Дмитрій Карамазов воістину пророк. Справжній пророк, і тільки через нього ти найдеш сенс у цьому земному житті.

Дмитрій раптом зупинився. За якихось кілька хвилин він пожовтів. Рот йому перекосився, і нижня губа дрижала.

– Але Дмитрій Карамазов, – сказав лінгвіст, – все-таки великий фразер і проспівав собі добрий панегірик.

– Що ж робити? – криво всміхнувся Карамазов. – На світі ще ніколи так не траплялось, щоб панегірики складали тому, хто їх уже не проспівав сам собі… так чи інакше. Я співаю собі цинічно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовує засоби. Мій цинізм примушує тебе й інших звертати на мене увагу, мені ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно підмітив, – несподівано погодився він. – Звичайно, все це, мабуть, тільки фрази, і завтра я їх, можливо, буду сам соромитись.

– Гм, чудеса! – сказав товариш Вовчик і раптом забігав по кімнаті. – І охота тобі, Дмитрій, філософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в’являєш собі.

– Саме що глупота?

– Та от ця ж… і взагалі всяка філософія!.. А втім, я думаю, що ти зовсім не даремно філософствуєш…

Лінгвіст зробив помах своїми довгими руками, прицмокнув і так побідно подивився своїми білими бровами, ніби він і справді розвінчав по меншій мірі свого вчителя Потебню.

– Я тебе слухаю! – сказав Карамазов.

– Ну, от. Тебе цікавило коли-небудь таке питання: хто, як правило, любить ударятись у філософію?

– Цікавило.

Відповідь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо він став гаряче запевняти товариша, що той ніколи цим не цікавився, інакше в нього не було б таких сцен із Ганною.

– Ну, добре, – нарешті кинув він. – Хто ж по-твоєму?

– Дикуни, очевидно! – спокійно відповів Карамазов. І тому, що він відповів спокійно, і тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної відповіді, лінгвістові, як і всякій дорослій дитині, залишилось тільки розгубитись.

– Ну, і що ж? – спитав він безпорадним голосом.

– Я, мабуть, буду з цього правила винятком.

Товариш Вовчик підійшов до вікна й раптом промовив тихо:

– А ти, Дмитрій, знаєш… не дурень.

– Дякую.

– Їй-богу! – несподівано захоплюючись, підскочив лінгвіст. – Я цілком серйозно говорю. Тисячі років люди мудрують, а й досі не доміркувались до такого парадоксу.

– Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?

– Покинь свої дотепи! І справді: хіба розквіт філософських дисциплін не характеризує те чи інше суспільство, як недорозвинений організм?

– Цілком справедливо, – сказав Карамазов. – Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нації.

Лінгвіст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозуміти його репліку й, не зрозумівши, махнув рукою.

– Знову філософія! – сказав він незадоволено й потріпав по спині свого ловерака.

Розмова зайшла в якийсь тупик, і друзі її припинили. Вони говорили на різних мовах, і тому продовжувати суперечку було зовсім недоцільно. Навіть недоцільно було й починати її, бо уважний спостерігач міг би зарані сказати, що вони ніколи ні до чого не договоряться. Знав це й Карамазов і навіть тішився з цього, бо більш серйозна розмова безперечно відбила б від нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговічних друзів. Він і зв’язався так міцно з лінгвістом тільки завдяки дитячим здібностям того приймати світ цілком безпосередньо.

Познайомились вони три роки тому на міському стенді, і з того часу кожного літа їздять кудись на полювання. Вони використовують свою місячну відпустку в серпні місяці, і тільки зрідка, як-от у цьому році, дістають можливість побувати на Славуті і в липні.

– Кого ти там визираєш? – спитав лінгвіст, коли Карамазов підійшов до вікна.

– Як би тобі сказати, – раптом вимушено усміхнувся той. – Мені здалося, що десь тут недалеко пройшла Аґлая.

Товариш Вовчик підкинув свої білі брови.

– Яка це Аґлая? – спитав він. – Чи не думаєш ти грати ролю божевільного?

– Поки що важко сказати, мій дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплаві.

– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, і що ж?

– Ну, і слухай. Саме в цей час чоловік тьоті Клави дрімає, дами мандрують до базару повз наш будинок.

– Ця поінформованість мене рішуче зворушує, – із захопленням сказав лінгвіст. – Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсім поганий льовеляс… І це, до речі, багато краще твоєї філософії.

Карамазов підійшов до вікна. Спека раптом почала спадати, і з ріки прилетів свіжий вітрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був ніжний і нагадував чомусь старий Прованс і старомодні кабріолети. Тоді й дійсність враз перетворилась на стилізовані ніжно-голубі тони.

– Добре! – сказав Дмитрій і легко зідхнув. – Тільки от що скажи мені, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зійшовся з однією з цих дам… саме з Аґлаєю?

– Хіба ти вже встиг так далеко зайти?

– За якісь два тижні я взагалі нікуди не міг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподівано зареготав, що навіть його ловерак підскочив.

– От чудак! – скрикнув він. – Навіщо тобі робити це, коли ти можеш і не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делікатніш… Ну, словом, використати її… цю дівчину. Мені здається й ця дівчина, коли вона не дура, погодиться на це.

– А як Ганна? Вона, на твій погляд, теж погодиться?

Лінгвіст не помічав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так відповів:

– Цього я тобі не можу сказати. Хто її знає – жіноча душа, як то кажуть, темрява… Але їй, мені здається, й не треба цього говорити.

– Цебто ти рекомендуєш дурити її?

– А хоч би й так!.. На мій погляд, тут нічого нема страшного і образливого для неї.

Карамазов підійшов до свого співбесідника і взяв його за плече.

– Тек-с, – кинув він. – Не сказав би я, мій вчений друже, що ти вмієш логічно мислити. В попередній розмові ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.

Товариш Вовчик нічого не встиг відповісти, бо в цей момент у кімнату ввійшла Ганна і сказала, що лінгвіста хтось кличе. Карамазов підійшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос і, зиркнувши на дружину, перевів свій погляд на згоріло-голубе небо. Він одразу догадався, хто викликає його друга. І дійсно: біля хвіртки товариш Вовчик побачив тих дачників, що нахабно познайомились із ним на річному пароплаві. Власне, тут були не всі: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава і Аґлая.

ІІІ

– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аґлає!

Товариш Вовчик розшаркався так ґалянтно, ніби він і справді був славетним льовелясом.

– Доброго здоров’я, mon ami, – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим і рішучим рухом узяла його під руку.

Та женщина, що її лінгвіст назвав Аґлаєю, поки що не думала фамільярничати з Вовчиком і тільки запропонувала йому одколоти та використати одну із запашних троянд, що висіли на її груді. Товариш Вовчик зробив це із захопленням, і вони поволі пішли згорілою і порожньою вулицею заштатного городка.

– Ви сюди надовго приїхали? – спитала тьотя Клава.

– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аґлая.

– Він теж приїхав на два місяці.

– Так, – підтвердив лінгвіст. – Ви не помиляєтесь. Але…

Він хотів щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, він не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язно, ніби вона знала його, по меншій мірі, з дитячих літ.

– А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?

– Цебто який… роки? – Вовчик хотів поцікавитись, який Дмитрій, як вона встигла так добре взнати найінтимніше життя Карамазова, відкіля вона, нарешті, знає про ці «роки», але фамільярний тон його співбесідниці остаточно збив лінгвіста з пантелику, і він рішуче заплутався.

– Ви не «косноязичний»? – поцікавилась тьотя Клава.

Аґлая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що «нічого подібного». Він просто не чекав такої симпатичної поінформованости у справах дому Карамазових.

– Тоді, може, ви знаєте, – сказала тьотя Клава, – як думає провести Дімі (вона так і сказала «Дімі») ці два місяці? Цебто – біля Ганниної спідниці, чи біля Аґлаї?

Це запитання переходило вже всякі можливі межі, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Він рішив, що коли тьотя Клава так фамільярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала відповідне право на це від самого Дмитрія. Він сказав, що відповідати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

– Так би й давно! – з полегшенням зідхнувши, сказала тьотя Клава. – Хіба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тільки глядіть, не приведіть сюди й Ганни.

– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привів Дмитрія? – спитав недогадливий лінгвіст.

– Ах, Боже мій, – сказала Аґлая. – C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve^[3].

– Воістину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – підтвердила і тьотя Клава.

Тоді товариш Вовчик кинувся з усіх ніг до хвіртки, і дами залишились під провінціяльними акаціями.

– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собі, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрій.

– Я не заперечую, – кинула Аґлая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акації.

Вже майже зовсім стемніло. Витикались зорі. З недалекого моря пішов теплий вітер. Аґлая виводила на піску своєю голубою парасолькою якісь гієрогліфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне в дзеркало, що було в ридикюлі, і пудрилась мініятюрною пуховкою.

– Дозвольте взнати, скільки вам років? – усміхнулась сама собі тьотя Клава.

– Очевидно не більш двадцяти семи, – сказала Аґлая.

– Ти вгадала, мені двадцять сім. І як пікантно, що я вже тьотя і що в мене така доросла племінниця… Тобі, здається, двадцять три?

– І ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спеціальним олівцем брову й засвистіла арію з «Баядерки». Потім дами ще перекидались легкими фразами і раз у раз позирали в той бік, куди пішов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талії поясками, і мали в руках голубі парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботніш, в її світло-сірому погляді зовсім нема того ледве вловимого зайчика, впертости й рішучости, що зрідка плигає в мигдалевих очах Аґлаї, але зате станом тьотя Клава трохи солідніш.

Аґлая вийняла з ридикюлю маленьку папіроску, запалила її й спитала:

– Ти сказала Жені (справа йшла про чоловіка тьоті Клави), що ми раніш першої не прийдемо?

– Звичайно, сказала… Я від нього нічого не ховаю.

– І все-таки не ревнує? – усміхнулась Аґлая.

– І все-таки… не знаю. Чорт їх розбере цих мужчин: на обличчі одне, а на серці, може, щось інше.

Потім тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, піймала поглядом срібно-синій слід метеора й промовила:

– Ти, Аґо, не думай, що Женя взагалі нездібний переживати душевних драм. У наш вік, кажуть, навіть корова вміє зідхати.

– Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мій Дмитрій підтверджує це на кожному кроці. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов.

Аґлая так упевнено й безапеляційно сказала «мій Дмитрій», що навіть тьотя Клава всміхнулась.

– А ти, Аґо, рішуча людина, – відзначила вона: – ще не встигла як слід познайомитись із ним, але вже рекомендуєш його, як власного чоловіка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?

– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш… У наш вік за два тижні не тільки сходяться, але й розходяться. А втім – досить! – і Аґлая махнула парасолькою в той бік, де вже вирисовувалась фігура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю і наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тільки Дмитрія. Він ішов до них своїми нервовими кроками і постать його то вибігала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозі. Тоді десь ударила гармошка, й зорі висипали на куці бульвари заштатного городка. Десь гоготала республіканська молодь. Тоді і на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрія, і вони підходили до веселих (так, принаймні, одразу ж визначив лінгвіст) і симпатичних дам.

– Ну… – зупиняючись, почав лінгвіст і розвів руками.