…До трамвайної постоянки – сорок кроків. Іде. Калюжі тихо замислились на вечірнє небо. Біжить собака, понюхав калюжу й побіг далі. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолійні гуси. Потім із геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув і рішуче помчав до воріт.

…Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес.

…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій, 30. Це ж там Льоля буде стрічати Новий рік по новому стилю в «стилі» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромена Роллана, а на постановку «Лі-лю-лі», п’єси Ромена Роллана. Так що на постановку мільярди, а колізей без плебеїв. І от ставили пародію на «Лілюлі». Товаришка Льоля Огре.

На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у «Собаці садовника».

І летять уривки:

– Тоді духмяний сум не буває п’яною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Миклуха-Маклай на острові Нової Гвінеї вивчає побут папуасів, так…

так…

…Маруся верещить:

– Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: «Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніна». І це так серйозно, так підпільно… Ха-ха-ха!.. Максиміліяна Гардена з «De profundis».

Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до «Дикої Кішки», до «Дитячого «Спартака»… а десь «ундервуд» шаленіє, а десь стихійна композиція.

І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це:

– На веранді сидить стара діва й плаче. – «Чого плачете?» – Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме… Га?… Кому вона потрібна?

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

І Маруся так заливається, що прямо – чорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак.

Все переплуталось. Стихія.

…А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. У стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища.

По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції.

Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, і були тільки рисунки:

– Так?

Звичайно, справа зовсім не в рисунках. Безперечно, ілюзія прекрасна річ, але —

– на жаль, не завше.

…Чуєте, потенціальні підсвинки з «прекрасної синьої свині»?

– Так?

– Так!

…І шумів трамвай.

…– Гражданін, ваш білєт?

Товариш Огре подав гроші.

Минали червоні вітрини. Назустріч курив автомобіль і дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась і Маруся – вперед, назад, навкруги. І знову верещала:

– Це ж прелість, Огре! Чуєш?

Тоді товариш Огре розказав про фантазію некрасивого карлика – про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але…

– Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розписи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо, – нарешті! – невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему «Лі-лю-лі».

…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:

– Що ж тут смішного?

– Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре!

Потім вискочила з трамвая й крикнула:

– До побачення, Огре! До вечора! Буду і я на пародії… Хай живе Пупишкін – голова пролеткульту і його заступник – Мамочка! О-о, як стрінемо Новий рік!.. До побачення, Огре!

…Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!

…І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям.

І здавалось, що тротуаром бредуть натхненні менестрелі. Здавалось…

…І раптом – здалось:

– в шумі трамвая хтось розплющив сентиментальні очі й скрикнув нечутно – в розпуці, в божевіллі – невідомо:

…– о мій прекрасний загоризонтний краю! Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на забутих кварталах степові бур’яни. Вірю!.. Бо бачу – і Даф

ніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккаччо «Ameto», а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню…

…І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…

……………………………………………………………………………

Пупишкін і мамочка

(Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

…Товариш Огре зиркнув у вікно.

– Хто це?

…Ну да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тайгайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на «Лілюлі».

…– І справді: хіба таки поганий товариш Пупишкін?

Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то №…

– Живе?

– Живе!

– Ну і Бог з ним!

Але хтось не вгомоняється.

Тоді це:

– Товариш Пупишкін, голова пролеткульту – не просто голова: і письменник. Оповідання його починаються фатально так: «Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій etc». Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?» І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!

…– Це який? Це той, що йде!

– Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов – не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре.

…товариш Пупишкін

має «чотирьох ребятьонков» і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що «антік маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це міські міщаночки… – Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!

…– А як же так?

– А так, значить, «вопче».

І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.

…Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: «Ми захищали Петроград…» А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає:

– Так як по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє?

– Нє!

– Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?

– Сознаніє!

– Дурак! А що таке сознаніє?

Товариш Мамочка хилиться на канапу:

– Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність.

Тоді товариш Пупишкін розгортує книгу й рішуче парирує удар:

– От тобі й Бухарін сказав… нарешті й я тобі кажу!

– Нє!

– Дурак… ти, мабуть, і сьогодні підпив?

Тоді Мамочка в обійми:

– А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарності. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективноє творчество». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт!

Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того…

– Ну-ну, не кричи. Лягай спати.

Мамочка:

– Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплі крові… Понімаєш?

і т. д. і т. п., etc.

…Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку?

– Ну да!

…Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилений піс. Тихо вмирає блакить.

А з заходу насуваються сині тачанки.

…І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур’є.

Мадам Фур’є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі. Її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож’їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка – породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.

Фур’є каже:

– Колего, товар хороший. Може, купите?

«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:

– Колего, товар хороший.

Фур’є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор – це логіка її любові.

…А Льоля підвелась і зітхнула.

Тоді в кімнату входить горбун.

Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в парткасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.

…– Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?

– Покинь дурниці! Нічого я не знаю.

– А я от знаю… – І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур’є: віолончелю.

…А музика така:

– на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.

…І раптом шум: то за вікном проходять табуни, каравани на північ…

– Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

Але віолончель бурю – тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів…

І знову гриміла зоря на далеких шляхах… – Хеопс-Хуфу!..

…– Льольо!

– Я.

...

8 9 10

Стандарт

4.5