Цитаты из книги «Intermezzo»

В городах земля одягнена в камiнь й залiзо – i недоступна.

Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця.

Присвячую Кононiвським полям Лю

инуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй.

Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твоїх незлiченних «треба», у безконечних «мусиш». Я утомився. Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Ви

Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi – хiба я знаю, де кiнчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування входить в моє, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi. Тодi як на своїй я скрiзь i завжди стрiчаю людину.

Його обняли й здушили зеленi руки, що простяглися пiд самi хати. Воно заплуталось в нивi, як в павутиннi мушка. Що значить для тої сили отi хатки? Нiчого. Зiллються над ними зеленi хвилi й поглинуть. Що значить для них людина? Нiчого.

Нi, тiльки хмарка. Одна хвилинка темного горя – i вмить усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво – i золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба.

Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна.

Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi – усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти.