Повідає історія, що як гукав Дон Кіхот Санча, аби шолома йому подав, джура сторгував саме у вівчарів гляганого сиру; бачивши, що панові спішно діється, не знав гаразд, що з тим сиром робити і куди його покласти, а кидати жаль, бо гроші заплатив уже. Не довго думаючи, сунув те добро в шолом панів, та й до нього – що там йому так пильно припало? А той йому й каже:
– Подай-но, друже, шолома: або я мало розуміюсь на пригодах, або оце така нам прилучається, що конче маю стати і вже стаю до броні.
Шляхтич у зеленій киреї, почувши ті слова, розглянувся пильно на всі боки, та нічого не побачив, крім фургона, що їм назустріч їхав; на фургоні тому були дві чи три хоруговки, які свідчили, що везеться в ньому якийся скарб його королівської милості. Так само він і сказав Дон Кіхотові, але рицар не дав його словам віри, бувши тої думки і гадки, що завше йому мають траплятися пригоди і тільки пригоди.
– Добре зготувавсь до бою – перемога за тобою, – сказав він шляхтичеві. – Ніколи не завадить матись на осторожності, бо я на самому собі досвідчив, що маю ворогів видимих і невидимих, і не знати де, коли, як і в чиїй подобі можуть вони на мене напасти.
І обернувшись до джури, зажадав од нього шолома; той же, не мавши часу гляганець із нього вийняти, так і подав. Дон Кіхот ухопив його сквапливо, не дивлячись, і насадив собі на голову; сир здавився й пустив сироватку, що патьоками побігла по виду й по бороді Дон Кіхотові. Сторопілий рицар спитав у Санча:
– Що воно таке, Санчо? Чи то череп мені розм’якшився, чи мозок розтопився, чи то піт мене з голови до ніг проймає? Якщо я і вмокрів, то не з переляку, хоть пригода, що має мені статись, без сумніву, жахлива… Дай-но чимось утертись, якщо маєш, бо піт рясний аж очі заливає.
Санчо мовчки подав йому хустку, похваливши в думці Бога, що пан не здогадався, в чому річ. Дон Кіхот утерся і зняв шолома – подивитись, що йому голову студить; побачивши ж усередині ту білу гамулу, підніс до ніздер, понюхав і вигукнув:
– Клянусь життям володарки моєї Дульсінеї Тобоської, ти сиру мені сюди поклав, зраднику їден, шельмо, невірний джуро!
На те Санчо одповів незворушно, ніби й не він:
– Як то сир, то дайте сюди, пане, я його з’їм… Тільки цур йому, хай його та нечиста сила їсть, що його туди втеребила! Де б то я посмів вашій милості шолом отак паскудити? Найшли мені смілька! От їй же право, пане, послав мені Бог на розум, що і мене якийсь чорнокнижник напастує, бо я ж вашої милості знадіб і сустав, от він і насквернив туди, щоб ви, терпець утративши, на мене гнів положили і боки мені, як водиться, полатали. Тільки цим разом не в ті, лихий, узувся, бо я на добрий вашої милості розум уповаю: ви ж, пане, довідне знаєте, що нема в мене ані сиру, ані молока, ані ще чого путнього, а якби й було що, то я б його не вам у шолом, а собі в кендюх укинув би.
– Все може бути, – сказав Дон Кіхот.
На все те дивився шляхтич і з усього того дивувався, особливо як Дон Кіхот, витерши собі голову, обличчя, бороду й шолом, ізнов нап’яв його на лоба, поправився в стременах, шурнув меча, чи добре виймається, наважив списа і промовив:
– Тепер будь, що буде! Готовий я хоть із самим сатаною на міру стати.
Тут над’їхав саме фургон із хоруговками – на одному мулі погонич сидів та ще на передку чоловік якийсь. Дон Кіхот став на них переп’ят і спитав:
– Куди, братове, їдете? Що се в вас за фургон і що ви в ньому везете? Що воно ото за хоруговки?
На те відповів візник:
– Фургон се мій, а везу на ньому левів двох добрих у клітках, що губернатор Оранський презентом його королівській мості до двору посилає; і хоруговки королівські ж, на признаку, що се добро його величності.
– Чи великі ж ті леви? – поцікавився Дон Кіхот.
– А великі, – відказав чоловік, що на передку сидів. – Таких іще, або більших, з Африки до Гишпанії досі не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких іще не траплялось. Маємо тут самця й самицю: самець он у першій клітці, а самиця в он тій задній, і голодні обоє, бо сьогодні ще їх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доїхати, щоб корму їм добути.
На ту річ Дон Кіхот тільки осміхнувся:
– Левчуки, мені? Мені, левчуки? Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись! Злізай із воза, голубчику, і, як ти собі левар, повідчиняй клітки й повипускай мені сих звірюк: я покажу їм у чистім полі, на зло й наперекір усім завидам-чорнокнижникам, що сюди їх посилають, хто такий єсть Дон Кіхот!
– Те-те-те! – сказав собі нишком шляхтич. – Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок і геть розрідив у голові олію.
Тут підійшов до нього Санчо і сказав:
– Пробі, пане, не дайте панові мойму Дон Кіхотові з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усіх на кавалки.
– А хіба ж ваш господар такий божевільний, – спитав шляхтич, – що справді, гадаєте, може кинутись на тих хижих звірів?
– Не божевільний він, – відповів Санчо, – тільки шалено одважний.
– То я вже якось одведу його од тої шаленої одваги, – пообіцяв шляхтич.
І, приступивши до Дон Кіхота, що притьмом наглив леваря клітки одчинити, сказав йому:
– Пане рицарю, пристоїть мандрованим рицарям такі пригоди підіймати, які заповідають щасливе докінчання, а не такі, що цілком виключають надію на успіх; адже одвага, що межує з необачністю, схиляється більше до безуму, ніж до величі духу. А надто ж ці леви проти вашої милості не ворогують, воно їм і не снилось; їх же послано його величності на ралець, то не честь, не подоба їх затримувати і дорогу їм загаювати.
– Знаєте що, пане шляхтичу, – заперечив Дон Кіхот. – Хай ваша милость дбає краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю і не заважає іншим справляти їхню повинність. Я своє діло знаю, і зараз побачимо, чи до снаги мені сі вельможні левове, чи ні.
І, повернувшись до леваря, крикнув:
– Зараз же мені одчиняй клітки, пане леварю, бо нехай мені те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!
Побачивши погонич рішучість тієї озброєної поторочі, заблагав:
– Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродійство дозволить мені хоть мули випрягти та в безпечне місце одігнати, поки тих левів із кліток добуватимуть, бо як вони їх мені роздеруть, пропав я навіки: тільки моєї й худоби, що віз оцей та мули!
– О маловіре! – відповів йому Дон Кіхот. – Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця.
Візник зіскочив і заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:
– Будьте мені за свідків, усі тут притомні, що я одмикаю сі клітки і випускаю леви ґвалтом і примусом; протестую і декларую, що всі шкоди та збитки, що тії бестії заподіяти можуть, спадають і приходяться на сього пана, варуючи права мої і заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собі, панове, безпечного місця – мене-то леви, я певен, не рушать.
Шляхтич іще раз спробував одраяти Дон Кіхота од того безумства: на таку несосвітенну річ наважитись, казав, то значить спокушати Бога. Той одповів, що сам знає, що робить. Шляхтич востаннє застеріг рицаря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда.
– Ну, от що, пане, – сказав йому Дон Кіхот. – Коли ваша милость не бажає бути очевидником сієї, як ви гадаєте, трагедії, то стисніть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок.
Як почув теє Санчо, слізно почав благати пана, щоб на таке діло не поривався, бо проти нього і пригода з вітряками, і притичина зі ступарями, і всі інші оказії, досі пережиті, були, сказано б, наче коржі з маком.
– Майте на оці, пане, – казав Санчо, – тут жодних немає чарів ані якого чортовиння. Я сам бачив крізь ґрати і шпарки у клітці справжній левиний пазур, і з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й більший.
– Із переляку принаймні, – заперечив Дон Кіхот, – він би міг тобі здатися більшим за півсвіту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаєш давню нашу умову: поспішиш до Дульсінеї і… вриваю на півслові.
І ще наговорив чимало дечого, що найменшої не залишало надії на можливість одвернути його од навісного того умислу. Шляхтич у зеленому радніший був щось удіяти, так зброя ж нерівна: заводитись із божевільним (а за такого вже напевне мав він тепер Дон Кіхота) було нерозумно. Дон Кіхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сірого, а підводчик мули – всі квапились якнайдалі од фургона одбігти, поки левів не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев’ячих пазурах, кляв свою долю і проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але ті жалі й лементи не заважали джурі гоном гнати Сірого далі од біди. Побачивши левар, що тікачі вже далеченько, знов почав умовляти й остерігати Дон Кіхота, про що й перше умовляв та остерігав, але рицар відповів, що чув уже, годі тих умовлянь і остережень, нічого з них не буде, і що хай притьмом одчиняє.
Поки левар порався коло першої клітки, Дон Кіхот розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати – пішо чи кінно, і поклав усе ж таки битися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї.
Варто знати, що, дійшовши до сього місця, автор правдомовної сієї історії не міг утриматися од такого оклику: «О міцносердий і понад усяке слово преодважний Дон Кіхоте з Ламанчі, верцадло, в якому можуть визиратися всі левенці світу, новий і другий дон Мануель де Леон, що був хвалою і славою гишпанського рицарства! Якими словами оповім сей жаху гідний подвиг, якими речами впевню в його правдивості віки потомні? Які хвалення знайду, щоб тобі не личили й тебе не величили, хоч би й були то гіперболи з гіпербол? Ти безкінний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим толедським гостролезим, і зі щитом не з осяйної криці, стоїш і ждеш та виглядаєш тих двох левів – за них хижіших ще африканські пущі не родили… Нехай же хвалять тебе власні твої діяння, доблесний ламанчцю, я надаю їм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!»
На цьому й уриває автор згадану апострофу і, нав’язуючи нитку оповідання історичного, веде його далі таким робом:
Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть – нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Навстіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в’язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п’яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головень із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе: певен був, що посіче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевілля!
Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп’ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого. Побачивши сеє, Дон Кіхот сказав левареві, щоб роздрочив звіра, витуривши його з клітки палицею.
– От сього вже й не зроблю, – затявся левар. – Як стану його дратувати, він же мене першого розшарпає. Задовольніться, пане рицарю, тим, що вже зробили: вищої хоробрості годі доказати, і нема чого спитувати вдруге фортуну. Двері в клітці одчиняні; чи вийде лев, чи не вийде, то його справа, та як досі не виліз, то вже й до вечора не вилізе. А вашої милості одвага і без того вже всім ясна і явна: адже доброму переборцеві (так я розумію) цілком досить викликати противника на бій і чекати його в полі; якщо ворог не з’явиться, то на нього впаде вся ганьба, а хто ждав, дістає переможнецький вінець.
– То правда, – погодився Дон Кіхот. – Замикай же, друже, дверці і будь готовий свідкувати по спромозі твоїй про все те, що вчинив я у тебе на виду, а саме: як ти одчинив левові клітку, я ждав, а він не вийшов, як я знов його чекав, а він таки не виліз, як він ізнову ліг. До більшого я не зобов’язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумові й правді, і правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли і не були присутні, нехай із уст твоїх почують про сей подвиг.
Левар зробив, що йому казано, а Дон Кіхот, прив’язавши до списового наконечника хустку, що то нею витирав сироватчині патьоки, почав іскликати подорожан, які все ще тікали із шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помітив ту білу хустку і гукнув:
– От хоть убийте мене, як пан не переміг тих диких звірів! Бач, нас уже кличе.
Усі стали й придивились – справді, то таки Дон Кіхот знак їм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули цілком виразно його гукання. Як уже всі були коло фургона, Дон Кіхот сказав підводчикові:
– Ну, брате, запрягай ізнову мули та й рушай своєю дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачеві по таляру золотому, що з моєї причини загаялись.
– Чому не дать, дам із дорогою душею, – сказав Санчо. – Тільки де ж ті леви? Мертві вони там чи живі?
Тоді левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповів про перебіг тієї баталії, прибільшуючи якомога Дон Кіхотову сміливість: на його вид лев би то злякався і не хотів чи не смів із клітки вилізти, хоч двері в клітці довгенько розтвором стояли; коли ж ісказав він, доглядач, рицареві, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб із клітки вийшов, як він, рицар, того вимагав, тоді тільки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кіхот замкнути дверці.
– А бачиш, Санчо? – спитав Дон Кіхот. – Чи є такі чари, щоб проти правдивої одваги що вдіяли? Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність – ніколи!
Санчо дав тії таляри, підводчик запріг мули, левар поцілував Дон Кіхотові руки за явлену ласку і пообіцяв, що самому королеві, як при дворі побачить, розкаже про той доблесний подвиг.
– Як спитає часом його величність, хто звершив той подвиг, скажіть йому, що Рицар Левів, бо саме на такий титул бажаю, аби надалі перемінилось, переінакшилось, переробилось і перетворилось дотеперішнє звання моє – Рицар Сумного Образу; так чинячи, іду за давньою ужанцією мандрованих рицарів, що відміняли імення свої, коли те їм видавалось доцільним чи доречним.
З тим вони й роз’їхались – фургон рушив своєю дорогою, а Дон Кіхот із Санчем та шляхтич у зеленому – своєю.
За ввесь цей час дон Дієго де Міранда не озвався й словом, тільки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кіхотових речей та вчинків: чоловік той був, на його присуд, божевільним мудрецем або ж мудрим божевільником. До його відома, бачте, ще не дійшла перша частина рицаревої історії: якби був прочитав її, то не дивував би на слова і вчинки Дон Кіхота, знаючи, на чому той розумом помішався. А так він уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив – безглузде, дурне та неподобне. «Хіба то не великий недомисел, – питав себе подумки, – надягти шолома з сиром і гадати, що чарівники мозок тобі розм’якшили? Хіба то менше безглуздя і шаленство – притьмом пориватися до боротьби з левами?» Із тих міркувань вирвав його Дон Кіхот, перебивши думаний монолог такими словами:
– Не маю сумніву, пане Дієго де Міранда, що ваша милость вважає мене в душі за божевільного й навіженого. Невелике то й диво, бо самі вчинки мої, здається, певне тому дають свідоцтво. Мимо все те, хотів би я, аби ваша милость переконалась, що не такий я причинний і недоумкуватий, як декому уявляюся. Любо глянути, як сміливий рицар перед очима в короля свого серед майдану просторого лютого бика списом влучно затинає; любо дивитись, як рицар у блискучім обладунку на турнірі веселому перед дамами конем грає; гарні здаються і всі ті рицарі, що військовими та їм подібними справами бавляться, будучи, так би мовити, честю і втіхою у своїх сюзеренів; та над усе те краще й любіше, як ото рицар мандрований блукає пущами-пустелями та розпуттями-манівцями та горами-ярами, шукаючи всяких небезпечних пригод і до щасливого їх доводячи скутку, аби залучити собі голосної та вікопомної слави; двірського кавалера, що десь у місті до панянки лестками примиляється, переважить, кажу, і заломить мандрований рицар, що на безлюдді бідній удовиці помочі-рятунку дає. Кожен-бо рицар має своє опрічне діло: придворний нехай услуговує дамам, додає принади королівському двору барвами слуг своїх, пригощає бідніших двораків на своїх розкішних учтах, влаштовує ігрища, вряджає турніри, виблискує гойністю і пишнотою, сяє величчю, а надто благочестям і таким чином виконує прямі свої обов’язки; а мандрований рицар хай забирається на край світу, блудить найзаплутанішими лабіринтами, підіймається повсякчас на неможливі речі, зустрічає тілом своїм на голім белебні палюче сонячне проміння в розповні літа і люту непогодь вітристу та морозяну взимку, не боїться левів, не лякається примар, не страшиться драконів, бо все те шукати, з усім тим боротись і все те долати й перемагати і є його властивою та правдивою повинністю. Отож і я, раз випало мені на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мій погляд, належить до обов’язків сього стану; в даному разі на левів напасти, як я отсе напав, і було прямим моїм обов’язком, хоть і усвідомлював я собі, що то шаленої вимагало одваги. Добре знаю, що таке сміливість: се чеснота, рівно віддалена від двох скрайніх пороків – боягузтва і безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли сміливець сягне верхів безумної одваги, ніж коли б він принизився до підлого боягузтва, і як марнотратцеві легше бути щедрим, ніж скнарі, так і безумно-одважному легше стати істинно сміливим, аніж страхополохові здобутись на правдиву мужність. А що до сих пригод, то повірте, пане дон Дієго, що ліпше програти з перебором, аніж з недобором, бо воно й для вуха любіше бринить «такий і такий рицар безрозсудно-сміливий», ніж «такий і такий рицар боягуз і страхополох».
– Мушу сказати, пане Дон Кіхоте, – відрік йому дон Дієго, – що все сказане і зроблене вашою милостю ніби зрівноважено на терезах самого розуму; здається мені, якби загубились були приписи й закони мандрованого рицарства, їх би віднайдено в серці вашої милості, наче в питомому схові чи архіві. Проте поспішімо, бо вже нерано, а нам же треба впору доїхати до села, до господи моєї, де ваша милость може спочити по перебутих трудах: може, не так тут тіло натомилось, як той дух, але втома духа часом і на тілі позначається.
– Ваші запросини, пане дон Дієго, – сказав Дон Кіхот, – маю за превелику для себе честь і ласку.
По сій мові стали вони жвавіше острогами торкати і так як у пізні обіди прибули в село, до двору дон Дієга, якого Дон Кіхот назвав Рицарем Зеленої Киреї.
О проекте
О подписке