Як не раз зазначалося, природа сміху в романі доволі складна: він поєднує тонку іронію освіченого гуманіста й карнавальні веселощі народного свята, які відкидають умовності й не рахуються із серйозністю офіційного, «високого». На відміну від сатиричного, сміх карнавальний не принижує, не заперечує й не знищує висміюване. Грубуватий, розкутий сміх звучить значно більше у першій частині твору, у другій все частіше в ньому відчуваються сатиричні нотки. Дещо змінюється й основне джерело комічного: на початку це була, майже виключно, поведінка Дон Кіхота, яка відповідала канонам рицарських романів – але ж діяв він у реальному світі, в побутовому оточенні, що й викликало основний комічний ефект. У другій частині Сервантес активніше й різноплановіше залучає Санчо Пансу до створення комічного ефекту. Соковитий грубий фізіологізм і «шлункові» фривольності, невіддільні від його образу на початку книги, частково поступаються гумору іншої природи, більш книжному. Він і надалі веселить нас витівками, приказками й словесними перепалками зі своїм паном, але додається комічний ефект від засвоєного ним нового «вченого» стилю мовлення. Та тут треба завважити: він не просто копіює свого пана, а ніби проймається розумінням того, заради чого варто бути мандрованим рицарем і нести тяжкий хрест його джури, що теж є новим у творі. Його образ також набуває неоднозначності, притаманної Дон Кіхотові.

Санчо Пансову мудрість легко пояснити впливом Дон Кіхота, але не тільки: суттєву роль грає «літературний родовід» персонажа. Він теж перейшов до роману Сервантеса із середньовічної традиції, але не з високої, куртуазної, а з низової традиції літератури про «дурнів», які виступають носіями своєрідної мудрості (тут варто згадати й казки про «дурників», які у певний момент виявляються мудрішими за королів). Епізод у замку дука побудований саме за таким сценарієм: «дурник» (Санчо Панса) стає «королем на час», що дозволяє йому продемонструвати закладений у ньому потенціал «мудреця».

На початку твору Дон Кіхот і Санчо Панса сприймаються як протилежність один одному. Дон Кіхот живе високими думками, рицарськими ідеалами й зневажає прозу життя, він справді ідеаліст (не у філософському, а в побутовому значенні цього слова). Санчо, навпаки, практик, у першу чергу він дбає про сакви з їжею і бурдюки з вином. У цих образах, писали брати Шлеґелі, видатні філософи й естетики німецького романтизму, втілений вічний контраст між мрією й грубим здоровим глуздом. Пізніше цю думку оригінально развинув Генріх Гайне: Дон Кіхот є втіленням «ідеального ентузіазму», його джура – «практичного розуму», та «позитивний розум… усе ж змушений тягтися на сумирному віслюку за ентузіазмом». Санчо Панса переслідує практичні цілі, нерідко хитрує з метою збагачення, часом обманює й свого пана, дуже переймається обіцяною йому винагородою – островом, де він буде губернатором тощо. Але це не заважає йому по-справжньому любити Дон Кіхота й піклуватися про нього. Він здатен оцінити добре серце свого пана й продовжує супроводжувати його й по тому, як переконався, що всі дані йому обіцянки нездійсненні.

Відмінність устремлінь та інтересів героїв унаочнюються їх зовнішністю: майже безтілесну фігуру Дон Кіхота на так само ледь не позбавленому плоті коні увінчує спис, його силует ніби націлений в небо, де він витає думками. Натомість Санчо, прізвище якого означає «брюхо» – суцільна плоть: із кругленьким пузцем він їде на вгодованому віслюку з перекинутими через сідло міхами й торбами, які тягнуть його донизу й засвідчують, що земними є усі його турботи й інтереси. Характерно, що «тілесність» украй рідко стає джерелом гумору у випадку з Дон Кіхотом й постійно – із Санчо Пансою. Та впродовж розвитку образів пан і слуга виявляють риси все більшої схожості. При цьому Санчо Панса так і залишиться «людиною землі», – у найкращому розумінні цього слова, – селянином, трудівником, що він і декларує, полишаючи замок дука, а Дон Кіхот так і буде витати у хмарах книжної премудрості.

У романі Сервантеса багато гри з читачем. Згадаймо приїзд Дон Кіхота зі джурою до замку дука, де про них уже знають і готуються до розваг. Звідки? З першої частини роману та його підробного продовження. Серед книжок у бібліотеці героя – Сервантесова «Ґалатея», епізодичному персонажеві автор передає право озвучити розповідь про його власну участь у Лепантській битві, – таких прикладів у романі вдосталь. Реальне й книжкове опиняються в одній площині. Вигадливо виглядає й гра в авторство «Дон Кіхота»: Сервантес презентує читачеві заплутану історію про те, що «насправді» автор роману – арабський історик Сід Ахмет Бен-Енхелі, чий рукопис він придбав у торговця старожитностями в Толедо й віддав перекладати з арабської мориску (так називали маврів, які залишилися в Іспанії після Реконкісти й прийняли християнство). Для його сучасників нічого незвичного в такому оповідному прийомі не було: характерний загалом для іспанських рицарських романів «золотого віку», він присутній у багатьох згадуваних у «Дон Кіхоті» творах – «Тиранті Білому», «Есплендіані», «Пальмеріні Оливському», «Амадісі Грецькому», «Леполермо» та ін. Вони зазвичай пропонувались читачеві як переклад тексту, написаного грецькою, латиною, арабською чи якоюсь іншою мовою, автором якого був маг, вчений, служитель церкви тощо, з описом обставин, як і де рукопис був знайдений; іспанською навіть існує термін falsa traducción – фіктивний переклад. Тож цей прийом можна вважати також пародійним, але важливим він є й з іншої точки зору. Сід Ахмет Бен-Енхелі з’явився в розділі ІХ, але не зник й автор-оповідач, який безроздільно панував у процесі оповіді до появи «підставного», що робить свій внесок у романне багатоголосся. Воднораз Сервантесова гра в авторство оприявнює важливу тенденцію розвитку цього жанру, яка повною мірою реалізується у ХVІІІ ст.: презентацію вигаданої історії під виглядом «справжньої».

Загальна ігрова атмосфера твору невіддільна від його театральності, під якою мається на увазі не стільки включенння елементів вистави до нього, як, скажімо, в епізоді нападу Дон Кіхота на ляльковий театр, скільки про присутність «глядачів» та «акторів» у системі його персонажів. Зазвичай акторами виступають Дон Кіхот з джурою, глядачами – ті, хто їх оточує, часом вони міняються місцями: підігруючи Дон Кіхотові, глядачі перетворюються на акторів, а Дон Кіхот, споглядаючи розігруване в його уяві видовище – на глядача. Такого роду театральність присутня в багатьох епізодах роману Сервантеса – від першої сцени в корчмі й до фінального бою героя із Самсоном Карраскою. Та особливо повно вона оприявнюється в розгорнутому епізоді перебування Дон Кіхота в замку, який є, фактично, розгорнутим театральним дійством, причому доволі складної структури. Роль головних дійових осіб належить двом дивакам – Дон Кіхотові з джурою, глядачів – усьому герцогському двору, причому останні нерідко теж вступають у дію, і тоді Дон Кіхот опиняється водночас дійовою особою й глядачем. Розігруються цілі сюжети – закоханої в Дон Кіхота фрейліни, появи чаклуна, постановочним є й «губернаторство» Санчо Панси. У цьому, як і в розвитку наскрізного для роману мотиву співвіднесеності безумства й здорового глузду, реалізується також згадувана вище гра з контрастними перспективами.

Нині ні в кого не виникає сумніву в тому, що «Дон Кіхот» – один із найглибших і найгеніальніших творів світової літератури. Але така оцінка Сервантесового роману склалася не відразу: протягом ХVІІ ст. його любили, але сприймали передусім як дотепну пародію чи комічний роман (був такий жанр). Ми звикли думати, що так тривало до початку ХІХ ст., коли завдяки раннім німецьким романтикам – братам Шлеґелям, Шеллінґу, Тіку, Жан-Поль Ріхтеру та іншим відбулося його відкриття; до певної міри, так воно й було. Романтики справді піднесли Сервантеса на найвищий щабель у літературній «ієрархії», поставивши поруч із Шекспіром, якого вони також обожнювали. Вони захоплювались поліфонізмом (багатоголоссям) «Дон Кіхота», його грубуватим і водночас витонченим гумором, його поблажливим, та заразом жорстоким ставленням до рицарських романів. Вони ж вивели цей твір на рівень міфу, потрактовуючи як утілення вічного розколу між реальним та ідеальним, при цьому їм, діалектикам, імпонувала наявна в романі тенденція до синтезу. Відповідав він і їхнім уявленням про ідеальнний роман, який мав бути не розказаною історією, а «поемою в прозі», органічним сплавом прози й поезії.

Але вперше про геніальність «Дон Кіхота» заговорили у ХVІІІ ст., хоча й не полемізували з його характеристикою як роману комічного. Своє захоплення і глибоку зацікавленість «Дон Кіхотом» висловили передусім видатні англійські романісти – Філдинґ, Смоллет і Стерн. Вони не лише високо оцінили цей твір, але й інтегрували його в процес творення нового типу роману. Середина ХVІІІ ст. була часом, коли в Європі, передусім Англії, йшов активний процес формування роману, який отримав назву novel. На відміну від romancе, до якого належить і рицарський роман, це був твір про звичайне життя і звичайних людей, їхні справи, душевні й ментальні колізії, він був чужий фантастиці з тенденцією, щоб його приймали за життєву правду. Сервантесів «Дон Кіхот» був активно залучений до цього процесу: його композиційні принципи, «вставні новели», які уможливлювали більше охоплення дійсності, його поліфонічність, гра з перспективами тощо були підхоплені романістами ХVІІІ ст. Прислужився й Сервантесів досвід оновлення існуючих романних форм шляхом пародіювання. Особливо великий вплив справив образ Дон Кіхота, з якого вийшла ціла галерея диваків в англійській, а згодом, європейській літературі. Диваки й комічний елемент стали важливою рисою англійського роману, і тут також не обійшлося без «Дон Кіхота».

Дон Кіхот перетворився на один із «вічних образів» літератури, до певної міри, ствердившись у суспільній свідомості, в якості архетипу. Отримав він і «самостійне» літературне життя, фігуруючи в тому чи іншому потрактуванні у творах письменників різних епох. А Сервантесів роман, звісно, у позбавленому нюансів і обертонів вигляді, став чимось на кшталт міфу, відомого всім. Та розкриваючи цю книжку, варто відкинути нав’язані нам уявлення: вони приходять далеко не завжди із самого тексту й не із його глибокого розуміння, а, сказати б, «іззовні»: багато стереотипів його сприйняття й потрактування «витає в повітрі». Тож варто насолоджуватися грою розуму й дотепністю Сервантеса, розважатися грубуватими витівками персонажів, бути готовими до серйозних повчань і уроків моралі, дивуватися глибині розуміння людей і сприймати надзвичайно проникливі судження про світопорядок. На завершення маємо повторити: «Дон Кіхот» Сервантеса невичерпний, як саме життя, тож звести його зміст до одного чи навіть кількох потрактувань немислимо. Але їх варто враховувати, адже відкрите його уважними читачами й дослідниками – як колишніх часів, так і сучасних – не може не посприяти глибшому осягненню цього непересічного твору.

Н. Білик

Дукові Бехарському, маркізові Хібралеонському, графові Беналькасарському, віконтові Алькосерському, властителеві міст Капільї, Курієля та Бурґільйоса^[1]

Уповаючи на те, що Ви, Ваша Ясновельможність, яко державець, завше прихильний і зичливий красним мистецтвам, добре приймаєте й шануєте всілякого роду книги, а надто такі, що зі шляхетності своєї не знижаються до корисливого прислужування черні, поклав я пустити в світ «Премудрого гідальга Дон Кіхота з Ламанчі» під ослоною преславного ймення Вашої Ясновельможності; тож із поштивістю, належною такій високій гідності, благаю Вас прийняти його під ласкаву свою опіку – нехай і позбавлений коштовних оздоб витворності і вченості, якими красуються звичайно твори, скомпоновані в домах людей освічених, стане він під тим захистком сміло перед суд тих мудрагелів, що, виходячи за межі власного недомислу, повсякчас ладні трактувати чуже писання з надмірною суворістю й недостатньою справедливістю; сподіваюся, що, споглянувши очима премудрості своєї на мої добрі наміри, Ваша Ясновельможність не погордує цим щирим і покірним приносом.

Мігель де Сервантес Сааведра