Розділ IX,
що оповідає про кінець і край дивовижного поєдинку між хоробрим біскайцем і завзятим ламанчцем

У першій частині сієї історії ми лишили бравого біскайця й славетного Дон Кіхота, як вони замахнулись люто один на одного голими мечами, що якби були з усіх сил рубонули, то напевне себе навзаєм розполовинили б і розпалися б кожен на дві частки, мов розрізані гранатові яблука, – і саме на такому непевному місці урвав автор, як стій, свою прецікаву повість, не вказавши навіть, де можна знайти її продовження.

Зажурився я з того непомалу: любо мені було той коротенький уривок читати, та нелюбо думати, як то нелегко розшукати дальший тяг сієї превтішної повісті, якій, на мій погляд, багатенько ще бракує сторінок. Мені здавалось неймовірним, ба навіть зовсім неможливим, щоб для такого славетного рицаря та не знайшлося якогось мудрого письмака, котрий піднявся б списати його небувалі подвиги; адже всім мандрованим рицарям, що шукали, як то кажуть, пригод, завжди щастило на хронікарів, на кожного припадало по одному, а то й по два, і ті мудреці не лише їх діяння списували, а й найменші їхні думки та всякі дурниці змальовували, що годі було й приховати. Чи то мислима річ, щоб лиха доля позбавила нашого зацного рицаря того добра, що Платір і все його субраття подостатком мали?

Тим і не хотів я до думки прихилитись, що така чудовна історія могла лишитись урізаною і втятою, і складав цілу вину на злостивість часу, цього нищителя й губителя всіх на світі речей: або, гадав я, він зовсім запропастив її, або в якомусь незнаному схові тримає. Але знов-таки, міркував я, якщо в Дон Кіхотовій книгозбірні знайдено такі новочасні твори, як «Енареські німфи» та «Ліки на ревнощі», то і його власна історія мусить бути не вельми давньою: хоч вона, може, й не записана, то досі живе ще в пам’яті його односільців та земляків-ламанчан. Сі здогади непокоїли мене й додавали охоти дійти сущої і достеменної правди про все життя й чудородні вчинки славетного нашого гишпанця Дон Кіхота, зерцала і світила ламанчського рицарства, першого, хто в наші часи, під таке знегіддя й лихоліття, взяв на себе нелегкі й почесні обов’язки мандрованого рицаря, що має направляти всякі кривди, запомагати вдовиць і обороняти дівиць, тих, що то гасають горами-долами на скакунах своїх з карбачем у руках і всім своїм дівоцтвом за плечима; в старовину й справді водились такі панянки, що, проживши до вісімдесяти років і не проспавши ані жодної ночі під крівлею, примудрялися, якщо тільки їм не розвивав вінця якийсь нахаба, гультяй або потворний велетень, лягати в домовину такими нетиканими, як і матері, що їх спородили. З сієї ж то, кажу, причини і ще з багатьох інших заслуговує наш премудрий Дон Кіхот на повсякчасну хвалу і довічную згадку, та й мене б забувати не слід за ті труди й старання, що поклав я, аби розшукати кінець сієї надзвичайної історії, хоч сам добре знаю – щоб не сприяли мені небо, випадок і фортуна, то рід людський був би навіки позбавлений розваги й задоволення, які вона годин на дві може дати тому, хто уважно її прочитає. А розшукав я той кінець ось яким чином. Раз якось іду я по жидівському базару в Толедо, аж бачу – хлопець один старі якісь зошити й шпаргали торговцю шовком продає, а я собі зроду до читання охочий, на вулиці клаптик паперу підніму, і то почитаю; з тієї ж то цікавості узяв я в хлопчика один зошит і по письму зразу впізнав, що то арабщина. Впізнати ж то впізнав, а вчитати не зміг; давай тоді роззиратися, чи нема де якого мориска,^[97] щоб мені те писання розтлумачив. А в Толедо такого чоловіка знайти – не велика труднація: якби навіть мені треба було перекладача з якоїсь путнішої й давнішої мови, і то легко знайшов би. Нарешті, один таки навинувся мені на очі; я сказав йому, чого мені треба. Він узяв у руки зошита, розгорнув десь посередині і, прочитавши кілька рядків, зареготався. Я спитав, чого він сміється, і він одказав, що його насмішила приписка на маргінесі. Я попросив його ту приписку перекласти. Не перестаючи сміятися, він сказав:

– Тут ізкраю написано ось що: «Дульсінея Тобоська, що її імення так часто в сій повісті фігурує, була, кажуть, велика мастачка свинину солити – у всій Ламанчі другої такої не було».

Почувши слова «Дульсінея Тобоська», я став як уритий: мені одразу спало на думку, що ці старі зшитки містять у собі історію Дон Кіхота. Вражений цим здогадом, я попрохав мориска прочитати заголовок, і він не гаючись перетовмачив мені з арабської на кастильську до слова так: «Історія Дон Кіхота з Ламанчі, написана Сідом Ахметом Бен-Енхелі, дієписцем арабським».

У мене аж вушка засміялись, як я той заголовок почув, та я перемігся якось, щоб радості своєї і навзнаки не подати. Підскочивши до шовкоторговця, я видер йому з рук усі ті зшитки й папери і забрав їх у хлопця за півреала; коли б він був здогадався, як вони мені потрібні, він міг би заправити за них і одержати з мене цілих шість реалів, а то й більше. Тоді ми з мориском відійшли до собору, стали під опасання, і тут я попросив його переложити на кастильську мову, нічого не проминаючи й не додаючи, все, що в тих паперах стосувалось Дон Кіхота, – а ціну сам нехай покладе, яку хоче. Він задовольнився двома мірками родзинок та двома корцями пшениці, пообіцявши за те перекласти рукопис докладно й доладно, і то в найкоротшім часі. Щоб же ту справу прискорити і такої цінної знахідки з рук не пускати, взяв я мориска до себе додому, і за яких півтора місяця він переклав мені всю ту історію, яку я вам зараз і розкажу.

У першому зшитку була, між іншим, дуже натурально намальована бійка Дон Кіхота з біскайцем: суперники зображені в тій самій поставі, як оповідається в історії, обидва піднесли вгору мечі, той затуляється щитом, а сей подушкою; під біскайцем мул, немов живий, і зразу видко, що наймана тварюка: під мулом напис – «Дон Санчо де Аспейтія», так звали б то біскайця, а під Росинантом – «Дон Кіхот». Росинанта маляр удав знаменито: така собі невірна шкапа, худа й незграбна, суха й довготелеса, ще до того й драбинчаста, ребра аж світяться; недарма ж і названо його так, сказано – Перешкапа. Трохи одаль стоїть Санчо Панса, осла свого за оброть тримаючи; під ослом написано – «Санчо Санкас»: судячи з малювання, мав він товсте черево, короткого тулуба й довгі ноги, тим-то й прізвище йому прокладено Панса або Санкас, себто Пузань чи Цибань, воно і так і так у нашій історії пишеться. Були там іще деякі цікаві дрібнички, та вони для нашої історії більшої ваги не мають, нічого не додаючи до її правдивості: а історія та, кажуть, добра, котра правдива.

Як же нашій історії і можна щодо правдивості який закид зробити, то хіба одне тільки, що автор її араб, а ся нація на натуру брехлива; та що араби на нас ворогують, то можна припустити, що він радше применшує, ніж прибільшує. Так воно, мабуть, і є, бо там, де він мусив і міг би про заслуги нашого доброго рицаря ширше пером розвестися, він ніби нарочито збуває їх мовчанням. Се річ погана, надто як робиться зумисне: історики завжди мають бути точними, правдомовними і безсторонніми, щоб ні власний інтерес, ні страх, ні ворожнеча, ні дружба не могли збити їх з путі істини, бо істина – це матір історії, а сама історія – це суперниця часу, хоронителька дій, свідок минувшини, приклад і пересторога для сучасності, наука на майбуття. Я певен, що в сій історії ви знайдете все, чого тільки можна вимагати від цікавої лектури, як же їй, може, бракуватиме дечого доброго, то винен у тім, безперечно, собака-автор, а не сам предмет. Отож, якщо вірити перекладові, друга частина її починається ось як.

Замахнулись наші завзяті й затяті одноборці гостролезими мечами своїми, і така грізна та безстрашна була в обох постава і направа, що, сказав би, кидають вони виклик землі, небові й пеклу. Перший ударив буйнокровий біскаєць – рубонув з такою люттю і міццю, що, якби меч його був у руці не схибнувся, сей один удар міг і запеклому поєдинку, і всім пригодам нашого рицаря край покласти; отже, зичлива доля, що берегла Дон Кіхота для важливіших справ, повернула меча його супротивника так, що він хоч і спав йому на ліве плече, та великої шкоди не вкоїв, лише збив лівобічні лати та відтяв мимохідь частину шолома й півуха. Все те залізяччя брязнуло додолу, і Дон Кіхот стояв якусь мить, як непишний.

Та, Боже мій правий! Чи знайдеться такий чоловік у світі, котрий змалював би словом той лютий гнів, що вступив у нашого рицаря, як побачив він, яку йому вчинено швабу? Скажемо тільки, що Дон Кіхот знову звівся на стременах, ще міцніше стиснув обіруч меча і так скажено затнув біскайця по голові й подушці, що не помогла бідоласі тая затула – здавалось, ціла гора на нього звалилася, а з носа, рота і з вух аж кров хлянула. Захитався біскаєць і спав би напевне з мула, якби за огривка не вхопився, та тут ноги висунулись йому зі стремен, руки розчепірились, а наляканий отим страшенним ударом мул шарахнув убік, став гопки і скинув вершника додолу.

Дон Кіхот дивився на все те з холодним серцем, а як побачив ворога свого на землі, миттю зіскочив з коня, підбіг до нього й приставив вістря меча до очей.

– Здавайся, – гукнув, – а ні, то голову одрубаю!

Приголомшений біскаєць не міг вимовити ні слова, та й заціпив би йому, певно, навіки розсатанілий Дон Кіхот, якби дами з ридвана, що доти дивились, умліваючи, на той герць, не підійшли до рицаря й не почали благати його, щоб він із ласки своєї дарував їхнього джуру горлом. На тії речі відповів Дон Кіхот з великою гідністю й повагою:

– Звичайно, прекрасні сеньйори, я з дорогою душею вчиню вашу волю, але з однією умовою і з одним застереженням: нехай той рицар пообіцяє податися в Тобосо і стати в моїм імені перед незрівнянною царицею Дульсінеєю, аби вона розпорядила ним по своїй уподобі.

Перелякані й збентежені дами, навіть не збагнувши до ладу, чого він вимагає, і не спитавши, хто така Дульсінея, обіцяли, що джура їхній зробить усе так, як він велить.

– Гаразд, – сказав тоді Дон Кіхот, – я вірю вам на слово і не заподію йому більше ніякого лиха, хоч він його й заслуговує.

Розділ X
Про втішні розмови, що провадив Дон Кіхот зі зброєносцем своїм Санчом Пансою

Тим часом підвівся й Санчо Панса, якого служки чернечі добре-таки помотлошили, і став пильно стежити за поєдинком Дон Кіхота, благаючи подумки Бога, аби дарував панові його перемогу і владу над островом, що на ньому губернатором мав стати, як було обіцяно, джура. Як же двобій скінчився і Дон Кіхот збирався знову сідати на Росинанта, Санчо підбіг, щоб потримати стремено, упав перед ним навколішки, поцілував у руку й сказав:

– Пане мій Дон Кіхоте, нарядіть мене з ласки вашої губернатором на той острів, що здобуло ваше добродійство в сьому запеклому бою; хай хоч який великий той острів буде, а в мене стане хисту на ньому губернаторювати несогірше будь-якого губернаторя.

На те сказав йому Дон Кіхот:

– Уважай, брате Санчо, що се була в нас пригода не острівна, лише перехресна, а в такій нічого путнього не здобудешся, хіба що голову собі розсадиш чи вуха одбіжиш. Май лишень терпіння, незабаром випаде нам щось краще, і будеш ти в мене губернатором, а може, й бери вище!

Санчо подякував йому красненько, поцілував ще раз руку і край кольчуги, підсадив його на Росинанта, а сам сів на осла та й потюпав слідком за паном, що, навіть не попрощавшися з подорожніми дамами і не сказавши більше ні слова, покатав у поблизький лісок. Санчо і свою худобину на повну ристь пустив, так же за Росинантом годі було збігти: мусив Санчо пана свого окликнути, щоб надіждав його. Дон Кіхот осадив Росинанта й чекав на свого захеканого джуру, що, порівнявшись із ним, сказав:

– Здається мені, пане, що треба нам у якійся церкві заховатися,^[98] бо ви тому чоловікові такого завдали гарту, що як заявить хто в Святу Германдаду, то певне нас із вами в тюрягу запроторять, а звідти покіль вийдемо, то й голови нам пооблазять.

– Замовч, – сказав йому Дон Кіхот. – Ти бачив коли чи де читав, щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли?

– За смердовбивство я не знаю, – відповів Санчо, – сам на чуже життя не важив ізроду, знаю тільки що Свята Германдада^[99] за тими сочить, що на битому шляху бійку заводять, а я в таке мішатись не хочу.

– Не журися, друже, – заспокоїв його Дон Кіхот, – я тебе не то од Германдади, а й од самих халдеїв одзволю. Але ти скажи мені по щирій правді: чи бачив ти де рицаря понад мене на всьому земному крузі, що людям відомий? Чи читав у якомусь романі, щоб хто коли сміливіше нападав, стійкіше захищався, завзятіше рубався, спритніше ворога з сідла скидав?

– Як направду сказати, – признався Санчо Панса, – то я зроду не читав ані однісінької книжки, бо таки й неписьменний; та не гріх і побожитися, що, скільки живу, не служив іще такому, як ваша милость, хвабренному пану; дай тільки, Господи, щоб за ту вашу хвабрість не попали ви туди, що я оце казав. Та тепер прошу вас, пане, погойтеся трохи: он у вас із уха кров як цебенить. А в мене в торбі і смиканина є, і масті білої трошки.

– Не треба було б того нічого, – відказав Дон Кіхот, – якби я не забув прихопити з собою плящину з бальзамом Ф’єрабраса:^[100] одна б його краплинка – і ніякі ліки більше не потрібні, і ніякого тобі клопоту.

– А що то за плящина, що то за бальзам? – спитав Санчо Панса.

– Я того бальзаму рецепт напам’ять знаю, – одказав Дон Кіхот, – з ним ніяка смерть не страшна, ніяких ран не бійся. Я його наготую і дам тобі, а ти тільки дивись – як мене в бою хто розрубає навпіл (таке з мандрованими рицарями раз у раз трапляється), зараз обережненько підніми ту половину, що додолу впала, і, поки ще кров не зсілася, притули її гарненько до тої половини, що в сідлі лишилась, та гляди ж, припасуй там усе як слід, а тоді дай мені того бальзаму двічі ковтнути, і я буду знову здоровий, як дзвін, от побачиш.

– Коли таке діло, – сказав Панса, – то зрікаюсь я навіки над островом урядувати, що ви обіцяли, а за всю мою вірну й щиру службу одного в вас прошу: дайте мені, пане, рецепта на ті чудотворні краплі. Як на мене, то за одну унцію таких ліків де завгодно не менше як два реали дадуть, а я з тими грішми віку довікую і гадки не матиму. А чи дорого ж то стане ті ліки зготовити?

– Та за які три реали можна буде шість кварт наробити, – відповів Дон Кіхот.

– Бий його Божа сила! – вигукнув Санчо. – То чого ж ви, пане, чекаєте? Наробіть і мене навчіть.

– Тихо, друже, – сказав Дон Кіхот, – я тобі ще й не такі таємниці відкрию, ще й не такими ласками тебе ущедрю; а поки що полікуймося, бо вухо мені таки непомалу болить.

Санчо дістав із саков корпію і масть. Але тут Дон Кіхот глянув ненароком на свого розбитого шолома і трохи не сказився. Поклав руку на меча, звів до неба очі й промовив:

– Присягаю на Створителя всього сущого і на всі чотири Євангелії, де теє суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркіз Мантуанськнй, коли поклявся за смерть свого небожа помститися, сиріч не їсти хліба за столом, не пригортатися до малжонки і ще чогось не робити (от забувся, але все одно присягаю), допоки на тому не помщуся, хто такої завдав мені наруги!

Почувши таку річ, Санчо сказав:

– Уважайте, ваша милость, пане мій Дон Кіхоте, що коли той рицар учинив вашу волю і став перед очі Дульсінеї Тобоської, то він уже виконав свою повинність і не заслуговує нової кари, якщо тільки не вкоїть нового якого злочину.

– Ти міркуєш слушно і справедливо, – сказав Дон Кіхот, – тим я касую присягу помсти; зате знов шлюбую і конфірмую, що житиму так, як казав, поки не виборю в якогось рицаря такого доброго шолома, як сей був. І не думай, Санчо, що се я сухого дуба везу, мені є чиїм слідом іти: адже так достоту було з Мамбріновим шоломом, що так дорого став Сакріпантові.^[101]

– Ей, пане, пане! – промовив Санчо. – Пошліть ви всі ті присяги к нечистій матері, бо вони тільки на здоров’я вадять та душу до гріха провадять. Ану ж ми за кілька день не здибаємо чоловіка в шоломі, що тоді робити? Невже таки будете тої присяги додержувати, всякі шкоди й недогоди від неї терплячи? Це ж доведеться ночувати під голим небом, спати не роздягавшись і ще всяку таку покуту нести, що понавигадував той дурноголовий дід, маркіз Мантуанський, а ви оце тепер його робом ходити надумали. Та по сій же дорозі, пане, збройні люди зовсім і не їздять, а самі-но підводчики та погоничі; вони тих шоломів зроду і в вічі не бачили, не то щоб коли носили!

– Помиляєшся, – сказав Дон Кіхот. – За які дві години ми зустрінемо десь на розпутті велику силу збройного люду; буде його, може, ще більше, ніж у тому війську, що на Альбраку^[102] йшло Анджеліки Прекрасної добувати.

– Ну, чи так, то й так, – погодився Санчо. – Аби тільки дав Бог, щоб усе добре було, та щоб швидше того острова добути, який мені так дорого коштує, а там хоч і вмерти.

– Я вже казав тобі, Санчо, про те будь безпечен: не буде острова, знайдемо щось інше, може, данське королівство, а може, собрадіське. Тобі воно якраз на руку ковінька, на суходолі все-таки веселіше. Та годі поки що про се, поглянь лишень, чи нема там у тебе в торбі чого попоїсти: підживимось і зараз же рушимо замку шукати, де б нам ніч перебути та бальзаму наготовити, що я казав, – а то вухо так болить, що крий Мати Божа.

– У мене є цибулина, сиру трохи та хліба кілька шкуринок, – мовив Санчо, – та се їство не годиться такому, як ви, зацному рицареві.