Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
– Спасибi, спасибi, – дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаєте?
Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
– Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!
– Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.
– Серце моє! Люди добрi, простi…
– Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.
– Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
– Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
– Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.
– Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!
– Буду, серденько, буду!
Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
– Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?
– Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
– Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
– Що це таке?
– Се баба божничок уквiтчала.
– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
– Добре, серденько.
Тодi вона його цiлує:
– Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
– Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.
– Та де вона була?
– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
– Де була?
– Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
– А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.
– Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
– Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурнiше.
– Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказує бабуся.
– Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
– Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.
– То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
– Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
– Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпiв – пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
– А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твої слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живої…"
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
– А хто се тут? – питаю.
– Я, дiвчино-горличко!
– Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
– То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
– Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
– Дiвчино! Дiвчино!
– Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
– Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько!
– Спасибi, бабусю!
– То й ходiмо.
– Ось я панiї спитаюся.
– Чого питатись, любко? То ж вечеря!
– Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
– То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
– Чого сунешся?
– Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.
– Iди собi – вечеряй!
Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
– Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
– Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились.
– Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар.
– Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
– А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
– Хiба поночi! – одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жiночка, – звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.
– Ну, ну! – каже їй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
– Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!
Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
– А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодiй панiї давненько служиш?
– Яка вона гарна! – закинула молодичка.
– Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зiтхнула важенько:
– Годi тобi, годi, Назаре!
– А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
– Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.
– Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
– Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.
– Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
– Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!
Тодi молодичка до мене:
– Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…
Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.
– Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.
– Недобра! – кажу їй.
– Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.
– Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.
– Годi, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?
Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.
Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
– На добранiч, дiвчино!
– На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, – серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…
О проекте
О подписке