II

Була у нас сусiдка – удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин – чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, – все, було, у червоному очiпку красується i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi рукава мають широкi, – походжає собi де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона своєумка непокiрлива; недолюбляла i вона його – обопiльне. Що було старий у господарствi попорядкує, що там намислить чи зробить, – мати удовi похваляться, – удова усе осудить. Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так зiтхне або головою похитає. Нiяково наче їй було, що мати годить такечки старому, що так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: «Що чоловiк – господар у полi, а жiнка – господиня в господi; та що лихе життя iз тими самовольцями, що вже назаумiру своїм упором ходять. Се як той хрiн корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не можна. Лихе життя iз такими!»

– А як же не лихе! – одказує мати наша удовi. – Крив бiг нас, нехай i дiток наших боронить!

– Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв’язата? Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?

– Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiляєте, що його зроду не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав…

– Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн одтинає! Мовчить!.. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче… нi ради в вас, нi поради не спита – не шукає; поводиться, як той пан з пiдданками!

– Що ‘тсе ти, любко, що ‘тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому…

– Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого, – побачив би вiн!

– Ну ж бо, серце!.. Буде вже! – одпрошується мати. – Нiяково менi тебе й слухати!

– А то ж я з, чого ‘тсе говорю, як не з приязнi моєї? Мене що долiгає? Що зачiпає?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаєш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй i показує…

I справдi – добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб’єшся вже, так боїщем натiшишся славно.

Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то їй наче дуже стане досадно: тодi в неї i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона сподiвається холодної; а як наш батько тут – вона дивиться жваво i наче ми усi їй тодi любiшi i милiшi…

От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу розмову мiж собою.

– Е, – каже, було, наш старий: – е, панi-сусiдко! Я б вас де полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а вам, їй же богу моєму, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неї дивиться мудро, що горда удова тiльки зчервонiє та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

– Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, – та все жарти; а ви менi яке розумне слово прокиньте.

– Вибачайте на розумнiм – приймiть правдиве, сусiдонько поважна!

I ще Пилипиха почервонiє…

Чи вона свого чоловiка небiжчика згадає (а вона часто любила його згадувати): «от чоловiк був!», – зiтхне важко, очi свої бистрi у землю спустить: «ох-ох! тепер його душенька в раю…»

– Дякуючи вам, сусiдонько! – озветься батько. Вона так i спахне, i тугу забуде свою за небiжчиком.

– Менi дякуючи? – вхопиться за те слово: – за що менi?

А батько їй спокiйненько та хитрово:

– А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю…

I завсiди, як тiльки вони вкупi, – все отак заведуться ласкавими словами одно ‘дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не стерпить, – угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великi часи: хутко знов нас одвiдає i знов так само суперечками та уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, – теж однолiтка з нами, – i добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум’янi, як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тiльки заговорить, то здається, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюється, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихеє лiто.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна – бiжимо-летимо до неї, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, – от, скучиш, – так слiвце яке нашвидку перемовити, а тебе перестрiне сама Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.

– А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?

– Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.

– Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милує!

I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

Пилипиха була мати своїй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм’ї.

– Хазяйка – порадниця в хатi, – було, доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм’ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спiзниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують – «що се донi нема?» – як тодi удова головою хитала! Хитає та й очi аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляємо; а мати – у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: «А що, чи добре гуляли?»

Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi – не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неї.

– Життя ж твоє, Марусю! – порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:

– А що моє життя?

– Та як ти живеш – горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

– Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

– Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

– Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…

– З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

– Отсе, – смiється Маруся, – ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!

Катря вже i сама смiється.

– А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!

– Катре, – попитала я в неї, – а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

– Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

– А як батько присилує?

– Мене? Мене присилує? – покрикнула, почервонiла по саме волосся. – Я сама батькова дочка!

– Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

– Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:

– Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, – слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане – чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди – вже Катря просить назад своєї обiцянки. «Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!..» – i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, – для матерi вже терпiла, її слухаючи.

III

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм’ї була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга – за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, – од нашої слободи те село недалечка – на годину мiсця ходи, – то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, – хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний – i не сказати, i не списати!

– А хто з вас його бачив? – пита дiвчат Катря.

– Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, – аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? – говорять.

– Марусе! – крикне Катря, – ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

– Як була з мамою у Любчиках на весiллi, – тодi бачила, – одмовила Маруся.

– Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

– Вiн чорнявий.

– Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

– Годi-бо вам, дiвчата, годi! – говорить Маруся.

– Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили – не пускають.

– Що ж маю вам розказувати?

– Який вiн, – чи ввiчливий, говiркий?

– Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

– I трохи не гордий?

– Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко – як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись – хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

– Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, – смiється Катря дiвчатам: – славнi бубни за горами, а зблизька – шкуратянi!

– Ну, ось вже весiлля недалечке, – побачимо, – гудуть дiвчата: – вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його – який.

– Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.

– Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! – говорить Катря, – а то наче для себе ховаєш…

– I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? – озвалась i я до неї.

– Та що я маю казати?

– Який вiн?

– Молодий, чорнявий…

– Отеє i всього! – смiється Катря. – Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчівськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi – мiсяць, а на потилицi зорi сяють?

Ото ж людей на улицi i коло хати – нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут – нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, – з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв – стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся – все на тебе незнакомi очi блискотять…

«Де ж отой Чайченко, – думаю собi, – отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, – коли чую: «Ой менi лишечко!» – жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: «Що тобi?» Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася – так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

– Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?

– Не знаю… не знаю…

– Чи не Чайченко!

– Нi… може… не знаю…

Я до Марусi, найшла її; вона задумалась – не погляне…

– Марусе! – кличу: – хто се стоїть он тамечки? Чайченко?

– Вiн, – каже.

«Що ж то за краса! Що то за парубок!» – шепотять дiвчата мiж собою.

Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.

– Чи ж тобi не до сподоби? – питаю.

– Хороший, – промовила стиха.

– А що вже Катря, – говорю Марусi, – то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся менi так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» – от, мов, вона ворожка стара, абощо.

– Ну, добре, – кажу, – iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? – Взяла її за руку, притягла до Катрi.

– Катре! – почну, а Катря як стисне менi руку.

– Iде, iде, просто до нас iде! – шепче, а сама так i трiпоче.

Чайченко став коло Катрi i взяв її у танець. Вона, ота смiлива меткая Катря, немов перелякалася чого, збiлiла…

– Марусе, iзмiчаєш?