Читать книгу «Походеньки Тома Сойєра» онлайн полностью📖 — Марка Твена — MyBook.

Глава ІІ

Спокуси. – Стратегічні хитрощі. – Простаків упіймали.

Настав суботній ранок, цього літнього дня все навколо було таким світлим, свіжим, сповненим життя. У кожного в серці лунала музика, а коли серце було молодим, то пісня злітала й з вуст. Обличчя сяяли щастям, а хода перехожих нагадувала танець. Дерева акацій були рясно вкриті цвітом, і їхні пахощі розповсюджувались далеко навкруги.

Пагорб Кардіж Гілль, що височів над селом, увесь був вкритий зеленню, і знаходився так далеко, що його можна було легко прийняти за Чарівну Країну, мирну та звабливу.

Том з’явився на тротуарі, тримаючи у руках відерце з вапном та щітку на довгому держаку. Він глянув на паркан, і глибокий смуток огорнув його душу, здавалося, що засмутилась сама природа. Паркан мав у довжину тридцять ярдів, а у висоту десять футів! Життя здавалося йому недолугим жартом, а існування – суцільною каторгою. Зітхаючи, він обмакнув щітку у вапняний розчин й провів нею по найвищій штахеті; повторив дію; ще раз повторив; порівняв нікчемну білу смужку з неосяжною широчінню нефарбованого паркану і, приголомшений, вмостився на дерев’яній діжці. Джим, підстрибуючи, пробіг через ворота з бляшаним відром, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Тягати воду із сільської колонки завжди було ненависною роботою в очах Тома, проте тепер вона постала перед ним у новому світлі. Він пригадав, що біля колонки завжди збиралась юрба дітлахів. Хлопчики та дівчата – білі, мулати та негри – одвічно товклися там, очікуючи на свою чергу, вони відпочивали, обмінювались різними дрібничками, сперечались, шарпались, бавились. Він також пригадав, що хоча колонка знаходилась лише за півтораста ярдів, Джим ніколи не повертався назад скоріше, ніж за годину, ба більше – зазвичай доводилось посилати за ним. Том сказав:

– Слухай-но, Джиме, я зганяю за водою, а ти пофарбуй замість мене.

Джим похитав головою і відповів:

– Не можна, пане Томе. Стара місіс сказала, щоб я йшов по воду і ні з ким не розмовляв. Вона сказала, що господар Том буде просити мене фарбувати замість нього, – але я маю йти і робити свою справу, а вона буде пильнувати, чи часом я не фарбую.

– Е, мало що вона казала! Вона завжди це каже. Дай-но відро, – я миттю обернуся. Вона ні про що не дізнається.

– О, мені зась, пане Томе. Стара місіс сказала, що вона мені голову відкрутить. Направду, відкрутить.

– Вона! Вона ніколи нікого не б’є, – хіба що вдарить наперстком по голові, та кого це лякає. Вона лише погрожує, але ж від слів нікому не боляче, – хіба що вона сама при цьому не плаче. Джиме, я подарую тобі кульку. Я подарую тобі білу кульку.

Джим почав вагатись.

– Біла кулька, Джиме, адже це чогось та й варте!

– Ще б пак, чудова річ, я знаю. Але, пане Томе, я страшенно боюся старої місіс.

Одначе Джим був людиною, і спокуса виявилась сильнішою за нього. Він поставив відро, і взяв білу кульку. Наступної миті він мчав вулицею з відром у руках і сверблячкою у потилиці, Том заповзято фарбував паркан, а тітка Поллі віддалялася від місця подій з черевиком у руках і переможним поглядом.

Але невдовзі Том вичерпав свою енергію. Він почав думати про розваги, на які сподівався цього дня, і його смуток подвоївся. Інші хлопці невдовзі вирушать у розмаїті захопливі експедиції, і почнуть глузувати з нього та його роботи, – ця думка обпікала його наче вогонь. Він витягнув із кишень свої скарби та оглянув їх: гральні кульки, уламки, різноманітні дрібнички; мабуть, цього вистачить, аби обміняти свою роботу на їхню, але годі й сподіватись на те, щоб придбати хоча б півгодини справжньої свободи. Він знову поклав у кишеню власне мізерне майно і відмовився від наміру підкупити хлопців. Цієї похмурої та безнадійної миті на нього зійшло озаріння. Саме так, натхненне озаріння, ані більше, ані менше. Він взяв до рук щітку і взявся до роботи. Вдалечині він побачив Бена Роджерса; в селі не було іншого хлопця, глузування якого були би гіршими для нього. Бен рухався пританцьовуючи, підстрибуючи; це свідчило про те, що він мав пречудовий настрій і найкращі плани на сьогодні. Він їв яблуко, а в проміжках було чутно його мелодійне протяжливе виття, а потому – низьке бім-бом-бом, бім-бом-бом, бо так він удавав з себе пароплав. Наблизившись, він пригальмував, вийшов на середину вулиці, різко попрямував праворуч, потім важко повернув, і усе це робив з належною поважністю, бо уособлював собою «Великий Міссурі» і вважав, що на десять фунтів занурений у воду. В його особі були поєднані пароплав, капітан та гудок машиніста, тож він уявляв, що стоїть у власній рубці, віддає накази та виконує їх.

– Стоп, сер! Лінг-а-лінг-лінг. – Пароплав призупинився та повільно рушив до тротуару. – Задній хід. Лінг-а-лінг-лінг! Його руки випростались вздовж боків. – Правим бортом назад! Лінг-а-лінг-лінг! Шу-ш… шу… шу… шу! – тим часом його права рука описувала великі кола, бо зображала сорокафутове колесо. – Лівим бортом назад! Лінг-а-лінг-лінг! Шу… ш… шу… шу! Тепер вже ліва рука почала описувати кола.

– Стоп правий борт! Лінг-а-лінг-лінг! Стоп лівий борт! Уперед правий борт! Стоп! Повертай потроху ніс! Лінг-а-лінг-лінг! У-у-у! Витягай передній канат! Хутко, ворушись! Гей, що у вас там зі шпрингом? Закидай канат на палю! Тепер причалюй! Зупиніть машину, сер! Лінг-а-лінг-лінг! – Шт! шт! шт! (Робить проміри.)

Том фарбував паркан, і на пароплав не звертав жодної уваги. Бен дивився на нього впродовж хвилини, потім сказав:

– Ти-и!.. Це ти паля? Га?

Жодної відповіді. Том розглядав свій останній мазок оком художника, потім злегка провів щіткою і знову помилувався результатом. Бен пришвартувався до нього борт до борту. У Тома потекла слина, коли він побачив яблуко, проте він не полишав роботи. Бен промовив:

– Агов, старий! Працювати змусили?

– А, це ти, Бене! А я й не помітив.

– Я йду купатися. Мабуть, ти би теж хотів, але доведеться спочатку завершити роботу? Адже так?

Том поглянув на хлопчика і промовив:

– Яку роботу?

– А хіба це не робота?

Том продовжував фарбувати і відповів недбало:

– Може так, а може й ні. Знаю лише, що Тому Сойєру вона до душі.

– Еге ж, вигадуй! Може ти ще запевнятимеш, що вона тобі до вподоби?

Том продовжував працювати щіткою.

– До вподоби? А чого вона мені має бути не до вподоби? Не кожного дня хлопцям випадає фарбувати паркан!

Бен подивився на справу під іншим кутом. Він припинив гризти яблуко. Том елегантно рухав щіткою назад та вперед, трохи відступав, аби помилуватися результатом, додавав мазок чи два, – знову милувався, а Бен спостерігав за кожним рухом із зростаючими цікавістю та захопленням. Аж раптом він промовив:

– Слухай-но, Томе, а дай і мені трошки пофарбувати.

Том замислився, хотів вже погодитись, та передумав:

– Ні, ні, Бене, ніяк не можна. Бач яка ситуація, тітка Поллі дуже цінує цей паркан, – адже він виходить на вулицю, – якби це був дах, тоді інша справа; ані вона, ані я не хвилювались би. А щодо саме цього паркану вона дуже непокоїться, його слід пофарбувати дуже добре, як належить; гадаю, що лише один хлопець із тисячі, а може й з двох тисяч, зможе зробити це як слід.

– Та ну, невже? Ну послухай, дай-но мені лише спробувати, так, ледь-ледь. Я би дав, якби був на твоєму місці, Томе.

– Бене, я би теж дав, як правдивий індіанець. Але тітка Поллі… Знаєш, Джим хотів фарбувати, вона не дозволила. Сід хотів фарбувати, – не дозволила й Сідові. Сам бачиш, як я стараюсь. Ну дозволю я тобі, а ти зробиш щось не так, і…

– Пусте, я постараюсь. Дай-но лише спробувати. Послухай, я дам тобі серцевину від мого яблука.

– Гаразд. Хоча ні, Бен, не можна, я боюся…

– Я тобі віддам ціле яблуко!

Том віддав щітку з величезним незадоволенням на обличчі, з радістю у серці. І поки колишній пароплав «Великий Міссурі» працював та пітнів на сонці, сам артист сидів у тіні на діжці, дриґав ногами, жував яблуко та обмірковував плани полювання на інших простаків. Матеріалу не бракувало; хлопчаки підходили один за одним: вони розпочинали із насміхань, а закінчували тим, що ставали до роботи. Коли Бен напрацювався і пішов, Том поступився чергою Біллі Фішеру в обмін на паперового змія, доволі пристойного; а коли фарбуванням насолодився Біллі, його замінив Джоні Міллер в обмін на дохлого щура та мотузці, на якій його можна було розгойдувати; і так далі, година за годиною. Тож Том, який ще ранку був що той жебрак, в середині дня практично потопав у багатстві. Він мав, окрім тих речей, про які я вже казав, дванадцять кульок, частину органчика, шматок скла від синьої пляшки, крізь який можна було на все дивитись, котушка, ключ, яким вже нічого не можна було відімкнути, кавалок мила, скляний корок від штофа, олов’яний солдатик, пара пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідна дверна клямка, собачий ошийник, але без пса, держак від складаного ножа, чотири апельсинові скоринки і стара поламана віконна рама. Весь цей час він сидів, склавши руки, у приємній компанії, і перебував у гарному гуморі, а паркан тим часом вже встигли вкрити трьома шарами вапна! Якби вапно не закінчилось, він би розорив усіх хлопців у селі.

Том вирішив, що цей світ, зрештою, не такий вже й поганий. Він, сам не усвідомлюючи цього, винайшов великий закон людської діяльності, а саме: аби змусити дорослого чи хлопця чогось захотіти, слід зробити це важкодоступним. Якби він був великим та мудрим філософом, на кшталт автора цієї книги, тоді би він зрозумів, що робота полягає у тому, що людина зобов’язана робити, а розвага – у тому, чого вона робити не зобов’язана. А це допомогло би йому зрозуміти, чому виготовлення штучних квітів чи ходіння по топчаку, який призводить до руху механізми, є роботою, а катання кегельних куль чи сходження на Монблан – лише забавою. В Англії проживають багаті джентльмени, які гоготові сплачувати великі гроші за те, аби мати можливість управляти четвіркою коней, запряжених у диліжанс, на відстані у двадцять, і тридцять миль, проте якби їм запропонували отримувати зарплату за таку службу, вони би відмовились, бо тоді задоволення перетворилося б на роботу.

Глава ІІІ

Том – командир. – Урочистість та нагорода. – Плачевне щастя. – Доручення та промах.

Том постав перед тіткою Поллі, яка сиділа біля відчиненого вікна у затишній задній кімнаті, яка слугувала і за спальню, і за їдальню, і за кабінет. Бальзамічне літнє повітря, безтурботна тиша, аромат квітів, дзижчання бджіл приспали її, і вона куняла над в’язанням, бо поруч із нею не було нікого, окрім кота, що спав на її колінах. Окуляри вона причепила зверху на свою сиву голову. Вона була переконана, що Том вже давно накивав п’ятами, тож була здивована, що він так мужньо віддав себе у її руки. Том запитав:

– Чи мені вже можна іти бавитись, тьотю?

– Як, вже? А скільки ти вже зробив?

– Виконав усю роботу, тьотю.

– Томе, не бреши. Терпіти цього не можу.

– Я не брешу, тьотю, усю роботу виконано.

Тітка Поллі не надто вірила цим запевненням. Вона пішла переконатися особисто і була би задоволена, якби слова Тома виявились правдивими бодай на двадцять відсотків. Коли ж вона переконалася, що увесь паркан пофарбовано, і не просто пофарбовано, а він щільно вкритий потрійним шаром розчину, і навіть по землі прокладено смугу в якості бордюру, її здивуванню не було меж.

– Ніколи не могла б навіть подумати про таке! – сказала вона. – Що ж, ти можеш працювати, коли схочеш, Томе.

Але одразу послабила комплімент, додавши:

– От тільки мушу зазначити, що працювати ти хочеш вкрай рідко. Гаразд, іди, бався, але зважай, щоб повернувся вчасно, бо інакше буде непереливки.

Вона була настільки вражена його подвигом, що відвела його до комори, обрала найкраще яблуко і дала його Томові разом з виховними розмірковуваннями щодо додаткової цінності та насолоди від частування, на яке заслуговує людина своєю сумлінною, чесною та доброчинною працею. Завершила вона свої настанови вкрай вдалою цитатою зі Священного Писання, а Том в цей час поцупив пряник.

Потім він вибіг на двір і побачив Сіда, що піднімався зовнішніми сходами на другий поверх. Грудки землі, що лежали під ногами, цієї ж миті замерехтіли у повітрі. Вони градом обрушились на Сіда, і перш ніж тітка Поллі отямилась і кинулась на захист, шість чи сім грудочок влучили у ціль, а Том перестрибнув через паркан, і тільки його й бачили! І хоча в дворі була хвіртка, проте він, як зазвичай, надто поспішав, щоб скористатися нею. Тепер у його душі був спокій, адже він поквитався із Сідом за те, що той напакостив йому з чорною ниткою. Том оминув небезпечне місце і попрямував неприбраним провулком позаду дровітні тітки Поллі. На тепер він уникнув полону та покарання і прямував до площі, на якій дві військові групи хлопців мали зійтись у бою, згідно із попередніми домовленостями. Том був генералом однієї з цих армій, Джо Харпер (його затятий товариш) – іншої. Обидва великі полководці не опускалися до особистої участі у битві – це личило лише дрібним пішакам, – а сиділи на підвищенні й керували воєнними діями через ад’ютантів. Армія Тома здобула переконливу перемогу у тривалому та виснажливому бою. Потім полічили вбитих, обмінялись полоненими, домовились про наступний бій і визначили дату, після чого армія вишикувалась і рушила геть, а Том повернувся додому.

Проходячи повз будинок, у якому мешкав Джефер Татчер, він побачив у саду нову дівчинку – чудове маленьке блакитнооке створіння з русим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, у білому літньому платтячку та панталончиках із мереживом. Щойно уквітчаний лаврами герой пав без жодного пострілу. Така собі Емі Лауренс миттю випарувалась з його серця, ніби її там ніколи і не було. Він гадав, що закоханий у неї до нестями, що пристрасно обожнював її, але виявилось, що це лише жалюгідне тимчасове захоплення. Він місяцями залицявся до неї, вона капітулювала лише тиждень тому; він був найщасливішим хлопцем у світі впродовж семи коротких днів, і раптом, в одну мить, вона пішла з його серця, немов випадкова гостя, що завітала на хвилинку.

Він потайки молився на цього нового ангела, доки не переконався, що вона помітила його, а потім заповзявся хизуватися перед нею, вдаючись до усіляких безглуздих витребеньок, аби лишень вразити її. Впродовж певного часу він робив різні вихиляси, однак, випадково поглянувши на неї під час одного з небезпечних гімнастичних вивертів, раптом побачив, що дівчинка відвернулася і прямує до дому. Том підбіг до паркану і притулився до нього з глибоким сумом, сподіваючись на те, що вона ще трохи затримається. Вона на хвилинку зупинилася на ганку, а потім рушила до дверей. Том лише глибоко позіхнув, коли вона стала на поріг, але тої ж миті його обличчя засяяло: перш ніж перетнути поріг, вона кинула через паркан фіалку. Хлопець підбіг та зупинився на відстані одного чи двох футів від квітки, потім підніс до очей руку на шталт козирка і став вдивлятися в кінець вулиці, ніби помітив там щось цікаве. Потім підняв соломину і почав прилаштовувати її на кінчику свого носа, задерши голову назад. Рухаючись з боку в бік при цих маніпуляціях, він поступово наближався до фіалки; і ось нарешті його боса нога накрила квітку, її гнучкі пальці схопили її, а він поскакав на одній нозі разом зі своїм скарбом і зник за рогом. Проте лише на хвилину, і лише для того, щоб вставити квітку у петельку своєї куртки, поруч із серцем, а може й шлунком, бо він не надто розумівся на анатомії і не надто переймався правильністю.

Після цього він повернувся і залишався стояти біля паркану, аж поки не стемніло, продовжуючи робити різні вихиляси. Але дівчинка більше не виходила, хоча Том й тішив себе думкою, що вона стоїть десь біля вікна і спостерігає за його витребеньками. Врешті-решт він кволо поплентався додому, а його нещасна голова була сповнена різноманітними мріями.

Під час вечері він виказував таке збудження, що тітка лише дивувалась, що це коїться з дитиною. Він отримав добрячий прочухан за розправу над Сідом, проте й оком не змигнув. Він здійснив спробу поцупити цукор під носом у тітки й отримав за це по пальцях.

– Тьотю, ви мабуть не б’єте Сіда, коли він чинить так само.

– Сід не знущається над людиною так, як ти. Якби твоя воля, ти б увесь цукор поцупив, тож доводиться пильнувати за тобою.

Потім вона пішла на кухню, а Сід, скориставшись моментом, простягнув руку до цукерниці, з переможною посмішкою поглядаючи на Тома, і це було просто нестерпно. Проте його рука зісковзнула, цукерничка впала і розлетілася на друзки. Том був у захваті – такому, що він навіть припнув язика і перетворився на німого. Він вирішив, що сам він не вимовить ані слова, навіть коли повернеться тітка, а поводитиметься дуже чемно, аж доки вона сама його не запитає, хто це накоїв. Тоді він заговорить, і як же це буде весело – бачити, як отримає на горіхи цей любимчик, цей чемний хлопчик. Він був сповнений радісних очікувань, і ледве міг стримувати себе, коли старенька повернулась і, зупинившись біля уламків, сипала іскрами з очей, поглядаючи поверх окулярів. Він промовив сам до себе: ото тепер почнуться веселощі! Але наступної миті опинився на підлозі від потужного ляпасу! Сильна долоня здійнялася для нового удару, а Том заволав:

– Через що ви мене караєте? Це Сід розбив!

Тітка Поллі зніяковіла і зупинилась, а Том очікував від неї каяття та перепрошень. Але коли до неї повернувся дар мовлення, вона сказала:

– Хм! Ти однаково заслуговуєш на прочухана. Мабуть ти вчинив якусь іншу витівку, поки я не пильнувала за тобою.

Цієї миті вона відчула докори сумління, виникло бажання сказати щось лагідне, але тоді це можна було б розтлумачити як визнання власної неправоти, а це б суперечило виховному процесу. Тому вона промовчала, і з важким серцем пішла займатись своїми справами.