Я полюбила каву, напевне, роки три тому. Полюбила тому, що колись змушувала себе пити її силою. У дитинстві мама забороняла пити каву, пояснюючи, що цей напій – для дорослих. І, зрозуміло, мені кортіло зробити все навпаки, тому це був мій перший серйозний бунт проти батьківського режиму. Ось так деколи трапляється: нам доводиться робити щось, примушуючи себе, і ми не помічаємо, як всередині нас зароджується любов до цього. Але правильної відповіді на питання: «Кава чи чай?» я досі не могла дати. Між деякими речами просто неможливо обирати. Ось береш гарячий напій до рук— і струмінь тепла проходить по всьому тілу, зігріваючи холодну плоть. Кава завжди була елементом зближення людей, оскільки каву п’ють з друзями, партнерами по життю чи роботі, і ці маленькі чашечки наче тримають розмову вкупі, не даючи близькості кудись вислизнути. Але навіть якщо сьорбати гіркуватий напій наодинці, самотність навряд наздожене, бо інколи достатньо просто кави, а інші люди бувають зайвими.
Я пила велике лате у студентському кампусі. Його пінка була до чорта незграбною, бо навряд чи ту низеньку жінку років сорока, з білим кучерявим волоссям по плечі та припухлими повіками можна було назвати баріста-професіоналом. Мій телефон стояв на низькому дерев’яному столику, у кришку якого впиралися мої задовгі як для нього ноги. У навушниках Васильєв зі Сплінами наспівував «Маяк». Навулиці вирував осінній вітер. Люди ховали у масивних шерстяних шарфах свої депресивні, сірі від нестачі вітамінів чи передозу наркотиками обличчя. Навіть сидячи у приміщенні я відчувала цей вітер знадвору: він ніжно погладив моє рум’яне від холоду лице. А потім звідкілясь виник новий, легкий аромат, що миттєво пробив мій закладений ніс, але, на щастя, не викликав чхання.
Навпроти мене не спитавши дозволу всівся той самий чувак, який вчора трапився у тій таки аудиторії. Я вдала, що не звернула уваги, і продовжила дивитися на людей, але побачила у вікні відображення його очей з тим самим зацікавленим поглядом, що сміливо тупився мені прямо у вічі. Рука хлопця майнула біля мого обличчя, і один навушник полетів з вуха на стіл.
– Якого біса?! – обурилася я.
– Тепер можу поговорити з людиною, яка буде мене чути, а не дивитися у вікно, намагаючись ігнорувати весь світ і робити вигляд, що досі сидить сама, – напевне, він щось говорив до мене перед тим, як звільнити вухо від силіконової насадки.
– Я думала, навколо таких, як ти, уже давно повинна була б сформуватися така ж компанія, і ви б весело обговорювали якусь дурню, але ти чомусь привалив сюди і успішно намагаєшся мене бісити.
Не варто було цього казати, бо це стало сигналом для того, аби дратувати мене ще більше.
– Ти нервова, бо знаєш, що навколо такої зануди, як ти, – наголосив на останньому він, – навряд чи колись збереться компанія? – глузливо запитав найбільший дурень у світі.
«Що він, бляха, хоче?!» – я закипала від люті.
– Я така нервова, тому що зараз ти порушуєш мій спокій. І я сформулюю питання по-іншому, якщо ти з першого разу не догнав: ти не повинен бути зараз зі своїми музикантами? Чи вони також тебе поперли і обговорюють свою дурню без тебе? Ти теж їх заїбав? – завдала зустрічного удару я.
– Хм, ну ти ж ледь не залишилася на історії музики до кінця пари, так що можна вважати, що ти музикант, хоча й помилковий.
Його обличчя розпливлося в хитрій, загадковій посмішці, на яку я не відповіла, а лише роздратовано пирхнула. Вирішила, що якщо цей зарозумілий хлопчисько не хоче йти сам, то піду я. Інколи потрібно ставити затишок на перше місце замість гордості. І в цій ситуації я так і вчинила, тож взяла своє вже майже холодне лате (про пінку вже не могло бути й мови), ривком встала з місця і попрямувала до виходу. Хлопець щось крикнув мені вслід, але в моїх вухах вчасно опинилися навушники і рядки улюбленої пісні залунали знову.
На вході юрмилася купа народу, люди заходили і виходили, брали їжу і йшли далі. Студентки, які, схоже, у перший день начепили на себе найкращий, на їхню думку, одяг, шепотілися і сміялися так, щоб привернути увагу хлопців, а ті просто питали пароль від вай-фаю у жінки за стійкою і йшли сідати на теплі, вже нагріті чиїмись дупами дивани, і тепер вільно гортали стрічки соцмереж. Рух відбувався завжди. В різні сторони. Як важко було прорватися назовні… Бракувало повітря… Галас людей заглушував думки… Дешеві парфуми студентів перекривали гнилий запах осіннього листя… Висновок один: там, де люди, тобі завжди буде некомфортно і тісно. Простір – це те, чого ти зазвичай хочеш, і те, за що борешся.
Біля виходу курили студенти. Я любила спостерігати за людьми, які курять, як вони сміються і водночас випускають із рота дим. Як гарно хлопці тримають своїми довгими кістлявими пальцями цигарку. При вигляді цього мені завжди хотілося підійти до людини, куріння якої мені сподобалося, і запропонувати намалювати її, але я була надто сором’язлива для цього, тому просто стояла і, приховуючи своє захоплення, спостерігала за процесом.
Навіжений дзвінкий будильник був близький до того, щоб травмувати мої барабанні перетинки. На щастя, вони виявилися достатньо стійкими, але я прокинулася надзвичайно швидко. Перші дні осені були незвично дощові, погода стояла похмура, небо плакало, тому сонцю не вдалося прорватися до вікна і розбудити мене. Худі ноги донесли тіло на кухню. Стопи відчули холодну плитку, а обличчя – протяг. Запах дощу і мокрого асфальту миттю увірвався в мої ніздрі і дихати стало легко. Я знову забула зачинити вікно! Знову на ті ж самі граблі! Ранкова кава була якоюсь гіркою. Напевне, зерна пересмажили. І після першого ж ковтка вона опинилася в унітазі, а її упаковка— у смітті. Люди не в змозі навіть каву нормально обсмажити, що тоді говорити про інші речі?
Я любила все робити під музику. І ранкова трапеза проходила під спокійну мелодію фортепіано, що лунала з мобільного. Коли я жила з батьками, мама завжди сварилася, якщо я, прокидаючись, починала ранок із музики: їла, одягалась, підводила очі, щоб не здаватися заспаною. І все це – у супроводі музики. Без неї було б сумно, а вдало підібрана мелодія задавала настрій цілому дню і створювала те божественне відчуття, наче ти – головна героїня фільму, і можеш усе. Доки, звісно, мама не вимагала припинити це. Її можна було зрозуміти – клопітка і стресова робота… Загалом, зайобувала вона її. Тому я інколи була змушена вимикати музику і прокручувати її в голові, що теж було непогано. Я завжди вважала це маленьким талантом: могти чути музику без музики. Так трапляється, коли заслуховуєш пісні до дір. Наче в животі крутяться платівки і тихенько співають, потріскуючи від старості.
Я зібралася й вийшла з квартири. Я не люблю дощової погоди, і навряд чи колись полюблю. Але часом мені подобалося, коли я йшла по вулиці і дощ просто мив мене. Мив і змивав непотрібне. Сьогодні був саме той день. Легкий одяг, музика і відсутність парасолі робили таку погоду більш привабливою. Люди здавалися якимись сумними, злими, і навіть ті, хто йшов не сам, виглядав самотнім. Місія погоди була виконаною. Люди поспішали у справах, а на ігрових майданчиках бігали діти у цупких кольорових поліетиленових дощовиках і гумових чобітках. Їхня біганина по калюжах чомусь привернула мою увагу, і якийсь час я просто спостерігала за цією грою. Такі картинки інколи заворожують, і ти просто зависаєш, не думаючи ні про що інше, окрім бісових дітей, які зі всієї сили щосили стрибають у калабані, розбризкуючи каламутну воду по плащах друзів. Десь у небі голосно каркнула ворона, і це повернуло мене до реальності, тож я попрямувала далі. Оминути калюжі було просто неможливо, тож дуже швидко кеди стали повністю просякнутими дощем і брудом. Напевне, мені теж варто купити собі ґумаки: рожеві, наприклад. У років п’ятнадцять я була затятим противником рожевого кольору, то чи не час дати йому другий шанс?
Я давно ловлю на собі погляди сторонніх людей. Інколи вони повертали голови і довго проводжали мене очима, а інколи просто змірювали. І погляди ці були якимись ворожими. Це підштовхувало періодично дивитися на себе в дзеркало, перевіряючи, чи усе гаразд із зовнішнім виглядом. У мене трохи занижена самооцінка, і щойно в голові виникла думка, що цими поглядами вони спеціально змушують частіше дивитися на себе в дзеркало і знаходити там щось красиве. Поки що їм вдавалося лише викликати емоції страху і тривоги, а це аж ніяк не додавало впевненості. Хоча, можливо, з часом я знайду щось іще…
В університеті вже було багато студентів. Вони скаржилися на погану погоду або ж на те, що Синоптик знову їх наїбав. Чомусь сьогодні я не хотіла нарікати на це, хоча інколи також полюбляла. Напевне, мені просто не було з ким зараз це обговорити, бо з одногрупниками я ще так і не познайомилася.
Щоразу, коли я підходжу до корпусу свого університету, то при вході, біля смітника, бачу одного чоловіка, який був, як я вже потім довідалася, викладачем з акторської майстерності. Він завжди курив, хоча і виглядав так, наче вів здоровий спосіб життя. От же несправедливість, га? Це був високий, статний, енергійний чоловік із сивою бородою і нерозчесаним волоссям. Того дня на перекурі я спостерігала вельми цікаву картину: купка студентів стояла недалеко від мене і вела якусь дуже насичену й цікаву бесіду з цим викладачем. Хоча хлопці були скоріше глядачами його перформансу. У чоловіка, як завжди, в руках була цигарка, яка ще більше жевріла від вітру, коли він махав руками. Чоловік змінював інтонації голосу, пританцьовав, дискутував. Напевне, у цьому і є відмінність між учителями в школі і викладачами університету. Тут ми можемо бути з ними друзями. Ми можемо курити в одній компанії з тим, хто п’ять хвилин тому читав нам лекцію, ходити на каву або ж на пиво… І скільки ж усього ми можемо від них черпати, до того ж знання ці не лише з підручників, а з власного досвіду, і викладачі охоче ними діляться!
Пари були цікавими і плавними. У приміщеннях через погоду було прохолодно, тому ми всі сиділи в пальтах і хлептали гарячий дешевий чай чи, скоріше, порошок з пакетиків із студентського кампусу. І, напевне, у всіх був обпечений язик. Знаєте це відчуття? Коли на кінчику він трохи пече і поколює, і спочатку тобі здається, що цей напій насправді дуже холодний, хоча він, навпаки, страшенно гарячий… Ілюзія…
О проекте
О подписке