– Ні, що ви. Куди я його?

Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.

– Хіба що… Можна спробувати його розкрутити.

– Розкрутити? – дуже повільно, смакуючи слово на язиці, повторив Воробкевич.

– Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймні відомим. Ви ж, здається, пишете для газет? А диваків люблять.

Особливо мертвих, подумав він.

– Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей.

– Так, – повільно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маєте рацію. Помер безвісний, всіма забутий… геній, який споглядав інші світи. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…

Очі Воробкевича все ж таки були схожі на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?

– Можна подумати, скажімо, про бієнале. Імені Баволя. Новий космізм. Ось цей… Цвинтар? Він живий?

– Що йому зробиться, – з відразою сказав Воробкевич. – Сидить у своєму Мюнхені.

– Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якісь цікаві факти, подробиці. Випустити альбом із репродукціями. Місту потрібна своя легенда. Свій бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього є спадкоємці?

– Ні!

– Ну от. Це, звісно, грубі матерії, але є ж сувенірна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникає зворотний зв’язок, розумієте? Баволь стане ще більш відомим. У вас буде свій Чюрльоніс. І ніхто інший, як ви…

– Зворотний зв’язок, – прошепотів Воробкевич, – зворотний зв’язок…

У голові Воробкевича розгорталася шерега кухлів із принтами, помахували короткими рукавами футболки. Чому ні? Баволь із тих художників, які в репродукціях виглядають ліпше, ніж в оригіналі.

– Звісно, що треба зареєструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше ім’я, або як власність міста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно є тямущі юристи. Почати з виставки, а там…

– Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пітьми забуття. І це навіть добре, що помер усіма забутий. І що не дисидент. І не жертва репресій, ці вже набридли всім, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут є перспектива. І, звісно, він одразу підскочить у ціні.

Останнє було сказане все тим же виразним чітким інтелігентним голосом, що дещо контрастувало із грубою меркантильністю сказаного.

Він підтримав:

– Потрібна якась легенда, звісно. Щоби кинути до зажерливої паливні жовтої преси. Щось містичне, наприклад. Медіум, зв’язок з іншими світами, все таке. Містика зараз у моді.

У Воробкевича ворушився кінчик носа – кролик і є кролик.

– Якщо вдасться розкрутити його, впевнений, зусилля окупляться.

Воробкевич рвучко розвернувся до нього, щоки драглілися.

– Усе своє свідоме життя! Все життя! Я віддав мистецтву!.. Думаєте, я з цього щось мав? Помиляєтеся, добродію! Я колекцію заповів місту. Єдина вимога – щоб цілісною експозицією. Зібрання Воробкевича! Більше мені нічого не потрібно. Нічого. Все, що мені потрібно, в мене вже є. Моє зібрання. Повага колег. Вдячність художників. І нічого тут звинувачувати мене в меркантилізмі!

– Вибачте. Мені здалося… Ви говорили щось про зиск.

– Ні, – сердито сказав Воробкевич, – нічого подібного я не говорив.

– Як знаєте.

Воробкевич простягнув руку до вимикача, і відставлені до стіни полотна згасли. Немовби Воробкевич був янголом-винищувачем, який одним помахом руки занурив у пітьму декілька десятків світів. Він дивився на цю маленьку пухку руку, на масивний перстень на пальці. Квітка, блакитна емаль. Начебто незабудка. Масонський символ? Треба почитати побільше про масонів, чи що.

Воробкевич упіймав його погляд.

– Перстень? Він дуже старий. Дуже. Йому понад двісті років. Потім із незабудкою була проблема, знаєте…

Яка проблема? З якою незабудкою?

– Я матиму, – за їхніми спинами згасало освітлення, в одній кімнаті, в іншій, – я матиму за щастя, якщо вдасться дати місту нове… ну, повернути старе… славетне ім’я… – і, вже вище тоном: – Ви що, і справді повірили? Ділок, нікчема. Удає з себе мистецтвознавця, а сам ледь-ледь геодезичний закінчив. Журналіст? Ха-ха-ха. Курси власкорів. Вечірні. Фейлетончики, дописи. Терся біля голодних художників, канючив, скуповував задешево… За ковбасу, за горілку. Вони померли всі, спилися, збожеволіли, вени порізали, а цей живий. Навіщо?

– Перепрошую, – спитав він обережно, – з ким я зараз розмовляю?

– Звісно, що не з цим нікчемою.

Пухкі ручки зметнулися, Воробкевич прикрив рота рукою, потім відняв руку.

– Не слухайте її! Якби не я, хто б про них знав зараз? Ну авжеж, у мене немає фахової освіти, я не мистецтвознавець, але в мене чуття. Соню, помовч. Хоч зараз помовч!

– Немає в тебе ніякого чуття, – сказав Воробкевич сам собі, – і не було ніколи.

– Ви знаєте, я краще піду. Коли що, я зупинився у хостелі «Піонер», знаєте такий? Заждіть, я вам їхню візитівку дам. Можна залишити повідомлення на ресепшені або зателефонувати на мобілу мені, ось тут телефон, я вам записав, я купив місцеву сімку. І, так, стосовно статті у вечірці – це ви добре придумали.

– Само собою, – сказав Воробкевич. – Я багато для них писав. Краєзнавство, культура. У нас дуже багата історія, знаєте…

Він попрощався і вийшов, не чекаючи, коли знову вступить жіночий голос, тому що приблизно уявляв собі, що саме цей голос скаже.

* * *

Без ліку ширяли зелені кульки, дерева увилися гірляндами зелених лампочок, блідих, наче анемічні привиди. Знову святий Патрік? На розі боровся з волинкою гудець, із-під кілта стирчали волохаті ноги в білих гольфах, сизі напухлі коліна. Волинка ворушилася в руках, як жива, голосно скаржачись на сумну долю. Адже ось шотландці, суворі горяни, а самі в Криму замерзли.

Дівчина, увита хмелем і теж, судячи з глибокого викоту, морозостійка, пропонувала перехожим пиво; пластикові стаканчики тремтіли на дерев’яній таці. Спіймавши його погляд, вона посміхнулася і підійшла ближче. Зелена гірлянда обвивала білу круглу шию, спускаючись на груди, шишечка хмелю кокетливо зазирала у викот.

– Дякую. – Він теж зазирнув їй у викот, гусячої шкіри не було. – Я не хочу пива.

– Це безкоштовно. Акція.

– Я й безкоштовно не хочу.

Вона знизала повними плечима і відійшла, рухаючись так плавно, що пиво у пластикових стаканчиках лише стиха коливалося. Напевно, вирішила, що він псих.

Вдень Юзеф заощаджував на освітленні, білі обруси плавали в сутінках, як крижини в північному морі. Замість живої музики крутилося щось механічно-наполегливе, але офіціант виник за плечем одразу і безшелесно, хоча, здається, не той, що вчора ввечері.

– Як завжди?

– Так, тільки риби не треба. Ні в якому вигляді. І музику вимкніть, якщо можна.

– Не любите попсу, ага, – проникливо сказав офіціант і прибрав меню.

– Хто ж її любить? – Його завжди дивувала ця пристрасть до ритмічного шуму, яким у ресторанах присмачують їжу. – Скажіть, учора… дуже літній і дуже говіркий… він завжди тут обідає?

– Це ви про Давида? Давид Вейнбаум? Авжеж, кожного вечора. Приходить рівно о сьомій. І сідає он за той столик. Це його столик.

За спиною офіціанта старий годинник із маятником, різьблений, наче готичний собор, показував за п’ять четверту.

– А зараз де його можна знайти, не знаєте?

– У «Синій пляшці».

– Це що, паб?

– Кнайпа. Паби – це для приїжджих. Схибнулися всі на цих пабах.

– А далеко?

– Тут усе близько. Ліворуч, за ріг, у перше підворіття. Там вивіска є, одразу побачите. Це в тому будинку, де наречена-мрець. Або ні, де доктор-отруйник. Точно, де доктор-отруйник. Це, знаєте, один лікар давним-давно… по жіночих справах. І ось від нього пішла дружина. Втекла з його асистентом. І він тоді… зненавидів жінок, усе таке. І вирішив, що позводить увесь жіночий рід. Ну, тих, до кого вдавалося дотягнутися. І він нищечком труїв своїх пацієнток. Склав такі ліки, щоб вони діяли не одразу, щоб ніхто не міг запідозрити. Вони помирали, але в далечині від нього, хто на водах, хто вдома… І ось одного разу до нього прийшла прекрасна молода жінка…

– Далі зрозуміло. Він її встиг отруїти, але закохався. А зробити нічого було вже не можна, і тоді він сам отруївся цими ліками. Зізнався їй, вона його пробачила, і вони провели декілька щасливих тижнів, а потім померли одне в одного в обіймах.

– Ви знали!

– Ні, просто міські легенди всі склепані за однією й тією ж схемою. Трохи сексу, трохи страху. Трохи жорстокості. Трохи моралі. Й головне – щоб сумний кінець. Легенда, власне, танцює від фіналу.

– Кому потрібні легенди зі щасливим кінцем. – Дублер учорашнього бетмена прибрав меню. – Це вже не легенда, а дамський роман. Їм жерсть подавай, туристам. Катарсис за чужий рахунок, ось що їм потрібно.

На вулиці народу ще додалося, хоча здавалося, вже нема куди. Він йшов, оминаючи зустрічних, сочевична юшка приємно плюскотілася в шлунку. Гаряче, гостре, трішечки кисле – саме те в таку гидку погоду.

Дівчата, повиті плющем, стояли вже на кожному розі, порожні пластикові стаканчики гіркою громадилися на тацях, гудець знайшов брата-близнюка, немов у мексиканському серіалі, й тепер вони нашкварювали вдвох, але журливі скарги волинок губилися в галасі та сміху. Спритно маневруючи в натовпі, пройшов, трохи погойдуючись, велетень на цибах, за ним іще один, начебто інша порода істот, співіснуючих із людьми, цілком, зрештою, мирно. Поки що мирно.

Підворіття з’їло всі звуки й випило всі вогні. Вогкі склепіння, і далі, вже в колодязі двору, іржаві пожежні драбини, темні стіни, крихітний бузковий квадратик неба над головою. Під обшарпаним тиньком прозирав готичний шрифт старої вивіски. Напевно, залишили навмисно. Така фішка.

Крапля з карниза впала йому на повіко. Він зморгнув.

І побачив павутинку променів, що тягнулася з-за прочинених важких дверей. Під прокопченими балками низької стелі на столиках спливали воском свічки. Два столики були порожні, за третім два старих грали в шахи. Пахло кавою. Доброю кавою.

Портал, що відкрився там, де раніше була глуха стіна. Бродилка. Не стрілялка. Бродилка. Він що, перейшов на новий рівень? Непомітно для себе? Зробив щось правильно? Що саме?

– А, це ви?

Вейнбаум, здавалося, не здивувався. Зітхнув і змішав фігури шкарубкою долонею. Його опасистий і нерухомий партнер не відреагував, немов і сам був збільшеною шаховою фігурою.

– Не хотів вам заважати.

– Все одно в мене король під шахом. Отже я вас слухаю.

– У мене до вас пропозиція. Ділова. Давайте присядемо он там, у кутку, і поговоримо. Або, якщо хочете, я зачекаю. Замовлю кави.

Вейнбаум із кректанням підвівся і відсунув важкий стілець. Бейсболку Вейнбаум так і не зняв, і вуха під нею кумедно стовбурчилися.

– Посидь поки тут, Мареку. Я невдовзі повернуся.

Темна корцюбиста стільниця була в краплях застиглого воску.

– Хочете, я вгадаю мету вашого візиту? Ви маєте намір найняти мене як консультанта.

– Вражений вашим прозіром, містере Холмс. Але так, ви маєте рацію. З погодинною оплатою.

Він назвав суму.

– Влаштує?

– Цілком. Мені все одно нема чим зайнятися.

Консультант – це людина, яка погоджується робити за гроші те, що у вільний час із задоволенням робить безкоштовно.

– Ось і чудово. Ви знаєте місто. Знаєте людей. А я тут чужинець.

– Ну, це можна виправити. Ви, до речі, сьогодні де снідали?

– Яке це… У «Криниці». А що?

– Ні, нічого. А обідали?

– У Юзефа. Це важливо? Там, до речі, мені сказали, де вас знайти.

– Все вірно. Ми тут із Мареком граємо в шахи. І до нашого приходу мене вже чекає кава та ромова баба. Це дуже важливо – свіжа ромова баба.

Згасаюче життя, яке тримається смаком ромової баби, запахом кави, щоденними ритуалами, жорсткою координатною сіткою, накладеною на простір-час. Вейнбаум дивився на нього вицвілими очима, що сльозилися, і в нього виникло неприємне відчуття, що Вейнбаум – телепат. Вони тут усі телепати, чи що?

– А це справді будинок доктора-отруйника?

– У жодному разі, – суворо сказав Вейнбаум. – Це будинок, в якому закохані отруїлися ковбасою. Подвійне самогубство. Дуже ексцентрично. Непохитний тато дівчини був ковбасником, бачте. А будинок доктора-отруйника навпроти. Вам узагалі що потрібно?

– Я шукаю декого. Ні. Не так. Збираю відомості про деяких людей.

– Мертвих?

– Так. Мертвих.

– Тоді ви звернулися за адресою. Більша частина моїх друзів – мерці. Гадаю, ви були у Воробкевича?

– Я був у Воробкевича. В нього… з головою все в порядку?

– Ви можете абсолютно покластися на Воробкевича. Він ложку повз рота не пронесе.

– Але він постійно розмовляє сам із собою.

– Що ви! Ви все невірно зрозуміли.

Дівчина, пухкенька та свіжа, наче Ліотарова подавальниця шоколаду, налила з турки каву у крихітні філіжанки, поставила холодну воду в запотілих склянках.

– У Воробкевича, – Вейнбаум говорив, повільно кліпаючи, немов сонний птах, – повно недоліків. Він, власне, один суцільний недолік. Маленький, самолюбний, галасливий невдаха. Пройда та жмикрут. Пафосний нікчема. Але в нього є одна якість, що заслуговує на повагу. Він дуже кохає свою дружину.

– Кохав, ви хочете сказати.

– Кохає.

Вейнбаум акуратно підніс філіжанку до рота – не вадить йому в такому-то віці? Втім, у такому віці все вадить.

– Привіз її з Ленінграда, втім, вона говорила «з Пітера». Тоді в цьому був особливий шик. Адже ви з Пітера? Ну, ось. Бліда філологічна красуня, останній курс. Мала за розподілом їхати до якоїсь глушини. Вчителькою, аякже ж. Або – заміж. Заміжніх відпускали з вільним дипломом. А він там, у Пітері, мотався на якихось журналістських курсах. Дотепник. Живчик. Ну й присватався до неї. Все ж таки наше місто – не найгірший вибір. А в Пітері – що? Кімната в комуналці. Мама – вчителька, ніяких зв’язків, нічого. Вона погодилася. Приїхала сюди. Ну, ви знаєте цю породу. Тут здебільшого темноволосі, а вона – снігуронька чистої північної води. Здалеку видно. Ходила холодна, гордовита. Він з неї пилинки здмухував. До газети влаштував, до вечірки. Спочатку коректором, потім редактором. Варте заздрості місце, як на ті часи. Але – не прижилася тут. Не полюбили її, розумієте? Що не скаже – все невлад. Тут всі один одного знають. Ой, здрастуйте! Як мати почувається? Ой, молодшенький точнісінько в бабусю. Інша б пустилася на всі заставки, ну, щоб, помститися, знаєте, як жінки помщаються. А ця – ні. Була йому вірною, уявляєте? Воробкевичу – вірною! Але замкнулася в собі, гидливо відсунулася. А тут він ще захопився живописом, став вештатися з художниками, тертися біля них, прицінюватися… Знаєте, як це буває, коли чоловік нещасливий, особливо якщо до того ж уже не молодий – він починає збирати колекцію. Все одно – чого. Хоч сірникових коробок. А картини – це ще й престижно. До того ж художники – це дуже ненадійний народ, за ними постійний нагляд потрібен.

– Він що – стукав?

– Що ви. Просто інформував. Він, знаєте, взагалі боязкуватий, ну, як усі фанфарони. Запросили. Пристрахали. Попрохали. Звісно, всі знали, так само як усі знали, що потайний масон.

– І продовжували спілкуватися? Звати на закриті вернісажі?

– Звісно. Адже він купував картини. За копійку, але купував. Або приводив покупців. Писав щось у місцевій пресі. В тій же вечірці. Одного разу навіть в «Огоньку», чи що. Але річ навіть не в цьому.

– Творче марнославство. Розумію.

Він відпив із крихітної філіжанки. Кава була дуже гарячою, а вода – холодною. Зуби заломило. Ще б пак, такий перепад температур. У них тут у всіх – як із зубами? Чи у Вейнбаума штучні?

– Нічого ви не розумієте. Їх мало хто панькав увагою. А картини існують, щоб на них дивилися. Так от. Соня. Вона стала згасати. Знаєте, як це буває, тихі такі справи, щось не лагодиться в жіночій сфері. Жінки вважають за краще про це не говорити. Він водив її до кращих наших гінекологів. Потім повіз до Москви, потім вони повернулися. Вона вже не вставала. І припинила розмовляти з ним. Зовсім. Наче він був винуватий.

– Насправді – ні?

– Звісно, ні. В чому завгодно, тільки не в цьому. Насправді це був її вибір. Адже вона могла тоді поїхати за розподілом. Або піти від нього. Та все що завгодно. Але вона віддала перевагу тому, щоб жити побіч, зневажати й ненавидіти. А він і далі її кохав. Вона була для нього всім, розумієте? Єдиним виправданням усіх його махінацій, усіх компромісів… І одного разу хтось обмовився при ньому, ну, наче жартома, що у Гробовичах, у передмісті. Тепер це вже не передмістя, в межах міста, але все одно…

За сусіднім столиком старий Марек знову розставив фігури і тепер грав сам із собою – за білих і за чорних. Нерухоме обличчя, підсвічене знизу недогарком, було немов посмертна маска.

– Колись він служив в управі. А я сидів у гетто. – Вейнбаум перехопив його погляд. – Старі вороги – це останні друзі. Так от… Там треба було зробити певні маніпуляції, вже не знаю, які, й прийняти останній подих. Буквально, не фігурально. Гоп! – і вона вже другий жилець у цій жалюгідній руїні, що іменується людським тілом. І, що зовсім сумно, її ніхто не спитав, чи хотілося їй ось так… разом із ним тягатися до вбиральні, митися, підтиратися, бачити… ну, зрозуміло, що бачить стара людина, коли займається, скажімо так, особистою гігієною. І нікуди від цього не дітися, нікуди не піти. Вона й до цього його терпіти не могла, а вже тут…

– Ваш Воробкевич просто шизофреник. Роздвоєння особистості.

– Він – двоєдушник. Не шизофреник – двоєдушник. Ви що, нічого не знали про двоєдушників?

Даремно він найняв Вейнбаума як консультанта. Все одно що найняти Мюнхгаузена.

– Стривайте… ви тут сказали, що Марек служив в управі, а ви… Скільки ж вам років? І вам, і йому?

– Не ваша справа, – ображено відповів Вейнбаум.

Минуле, яке ніяк не стає минулим, немов би спалах, що вже згас, але залишив на сітківці довгий сяючий слід.

– Чому – «Синя пляшка»? – спитав він несподівано для себе.

– Даруйте, що?

– Ну ось, здається, у Стівенсона було оповідання…

– Про синю пляшку? Ні, до чого тут Стівенсон? Я гадаю, ну, просто красиво. І вивіску легко малювати. Читати раніше мало хто вмів. А так – висить синя пляшка, і всім одразу зрозуміло, що це синя пляшка. А цю кав’ярню, з чуток, відкрили відразу після турецької облоги. Ну, ви пам’ятаєте турецьку облогу.

– Буквально от як зараз!

– Дуже дотепно. Так от, хоробрий шляхтич, там, до речі, в кутку, його портрет, бачите, темненький такий, через підземний хід у міській стіні пробрався до турок і підпалив пороховий склад. Паніка, дим, і, природно, тут вискакує з воріт міське людове військо, і турки біжать. І покидали все своє майно, й ось магістрати запитують хороброго шляхтича, яку нагороду він би хотів отримати за свій подвиг, і шляхтич, оскільки подорожував Сходом…

– Каже, нічого не треба, а тільки он ті мішки з чорними зернами. І патент на їхній продаж на п’ять років. Розумний шляхтич трапився. З діловою тямою. Я чув цю історію у Відні. Про одну тамтешню кав’ярню. Нібито найстарішу.

– Якщо одну й ту ж історію розповідають у різних місцях, – сказав Вейнбаум, – виходить, у ній є, гм… зерня істини. Хоча б завбільшки з кавове. Інакше навіщо б її розповідали?

– Маркетинговий хід.

– Аякже ж! Але не можна ж вигадати те, чого не було. Тобто можна, але це швидко забудуть.

– Ви хто за фахом, містере Холмс?

– Бухгалтер. Коли я починав, це називалося рахівник. Нарукавники, рахівниця.

– Престижна професія.

– Це зараз. Але зараз я вже не у справі. Іду, Мареку. Ви ще щось хотіли запитати?

– Так. Про Валевську-Нахмансон. Вона співала у вашій опері до війни. І там ніби якась драма була.

– Між драмою та трагедією, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Її в тридцять дев’ятому застрелив коханець, співробітник НКВС. Прямо з партеру, коли вона співала Кармен. Це є в путівнику, ми дуже пишаємося цією історією. Ми взагалі пишаємося своєю історією.

– Ви точнісінько як Шпет. Він теж дуже пишається. Але стривайте… Скільки їй було в тридцять дев’ятому?

– Під сорок, так. Але, кажуть, виглядала от сили на тридцять. Сильний, гарний голос. Сопрано. Чоловік у неї був…

– Негідник суворий?