– Тоді треба навпаки, мабуть. Мовляв, як приємно бачити вас уперше в нашому закладі… Ніби від протилежного.

– Я що, підрядився кожного в обличчя запам’ятовувати, – сказав офіціант. – Так що будемо замовляти?

– Шийку, ну з чим вона зазвичай йде, так? Потім, пиво. Світле, нуль п’ять. Краще фірмове. Є таке?

– Знайдемо.

– Ну і наостанок – штрудель і каву…

– Суп візьміть, – порадив хтось із-за спини, – сочевичну юшку. Форшмак ще можна, хоча в мами Юзефа…

– Знаю-знаю. З рибою були нелегкі відносини. Ви що, стежите за мною?

Нещодавній старий із трамвая, виявляється, сидів за сусіднім столиком. Чи підійшов тільки зараз? Він не знав. Не звернув уваги.

– Що ви! Я завжди тут обідаю. Хоч у кого запитайте. Так я вам наполегливо раджу сочевичну юшку. Там знаєте, в чому секрет? В цитриновому соку. Часник, звичайно, як завжди, єврейська кухня це любить, червона сочевиця, це червоне, червоне дай мені, ну, ви знаєте. Морква, цибуля присмажена, селера, але без цитринового соку буде… прісно, як кохання Гретхен. Так, ще кумин і кайєнський перець. Щоправда, Юзеф замість кайєнського перцю кладе табаско, до того ж, як на мене, занадто щедро, але за такої погоди це тільки на краще, погодьтеся.

– Гаразд, – сказав він, – і сочевичну юшку.

Офіціант пішов, безшелесно і з великою гідністю. За вікном сніг опадав великими пластівцями, якщо дивитися на них довго, починало туманіти в голові. Вікно, що світилося в домі навпроти, пливло крізь сніг, разом зі своїм котом та геранню у горщику.

– Табаско – чужа кухня, – сказав старий суворо. – Але заради Колумба… Він був наш, ви ж знаєте?

Сочевична юшка червоно-золотого кольору була й справді доброю. Він так і сказав.

– Я б за таку первородство, мабуть, віддав.

– Так, – погодився старий, – її так інколи й називають – суп Есава. Юзеф розуміється на добрій кухні, хоча він, між нами, не єврей. І навіть його мама…

– В якої були проблеми з рибою…

– Вірменкою була. Наріне. Чому всіх вірменок звуть Наріне, не знаєте? А батько – грек. А євреїв тут практично й не залишилося. Тільки кухня.

Принесли начиняну шийку, накраяну пухкими рожевуватими скибами, і до неї пасмочко петрушки й ще одне – кропу. Капосний старигань навіть не робив вигляду, буцімто соромиться зазирнути до чужої тарілки, навпаки, розгорнувся, витягнув охлялу шию і з деяким здивуванням сказав:

– І все ж таки навіщо Юзеф кладе туди гриби? Я йому говорив-говорив…

– Не має бути грибів?

– Звісно, ні. Звідки? Смажена цибуля, борошно і гусячий жир. Або курячий. Шкварки. Борошно, манка, це само собою. Куряча печінка. І ще, знаєте, раніше в курках були яйця. Всередині. Без шкаралупи, тільки жовтки. Але багато. Так от, їх теж туди клали. В людей було терпіння топити шкварки і виймати з курки яйця. Знімати з курки шкірку і зашивати її ниточкою, знаєте, як панчішки церували модниці після війни? Наповнювати фаршем, ніжно, дбайливо, щоби не порвалося ніде, а потім варити півтори години. Півтори години на повільному вогні. Можливо, навіть на примусі. Знаєте, добра господиня могла з однієї курки приготувати обід на декілька днів. До того ж мінімум із п’яти страв.

Музиканти, які до того виводили щось нейтральне, стріпонулися і заграли «Сім-сорок». Світло точкових світильників гопцювало на міді й лакованому дереві.

– Значить так: знімаємо шкірку і пускаємо її на шийку… ну і що ще там знайдемо, печінку, жир… яєчка. Ніжки відкраюємо, пулечки… Стегенця. Тобто бедерця по-вашому. І робимо дві відбивні. Тушку та шийку варимо в одній каструлі, виходить бульйон. Давайте я краще до вас пересяду, а то важко говорити, коли шия ось так. Так от, шийку виймаємо, вона готова, а з тушки розбираємо м’ясо і робимо запіканку. З картоплею або манкою, так? Ну й бульйон залишається, певна річ. Виходить – два обіди. Або навіть три, якщо бульйон зробити з кльоцками. Щоправда, й курки були не те що тепер. Динозаври були, а не курки. Так, до речі, часник. Знаєте, чому євреї так люблять часник?

– Дешеві вітаміни, – припустив він.

– Не влучили.

– А, ну тоді… добрий антибактеріальний засіб. Фітонцид. Заразом відбиває душок, якщо курочка, гм, залежалася. Прянощі дорогі, а часник – саме те.

– Тут щось є. – Старий пожував губами. – І все ж таки… Спробуйте ще раз. Чи ви не знаєте, куди приїхали?

– Вампіри?

– Точно! – Старий ляснув себе сухою лапкою по колінці. – Терпіти не можуть часник – це всім відомо. Часник – певною мірою репелент. Жоден із нас за всю історію єврейства не був укушений вампіром! Жоден!

– Вітаю, – сказав він.

– Просувається справа?

– Яка справа?

– Ой, тільки не треба цього вдаваного здивування. Якби ви були простим туристом, ви би, звісно, теж прийшли до Юзефа, всі ходять до Юзефа, але замовили б фіш, оскільки саме фіш туристи очікують отримати від Юзефа, хоча мама Юзефа… втім, ви вже знаєте. Іншими словами, ви не женетеся за сумнівною екзотикою, а поводитеся як нормальна людина, тобто прийшли просто добре попоїсти. Виходить, приїхали у справі. Але не бізнесмен. Якби ви були бізнесменом, ви б обідали не в Юзефа. Ви б обідали он у тій ресторації за рогом… Вона дуже дорога, і там єврейська кухня. Там кухар поганий, але ділові люди ходять саме туди. Так повелося.

– Здаюся. – Він підняв руки, щоправда, не те щоб дуже високо, оскільки в нього в одній руці була виделка, а в іншій – ніж. – Я історик.

– Це ж треба! А ось Вітольд впевнений, що ви – журналіст. І приїхали спеціально, щоби написати про його нову постановку.

– Він навіть не спромігся спитати, хто я. Не дав мені слова сказати. А тут що, всі одне одного знають?

– Старожитці, скажімо так.

Він покрутив у думці слово «старожитець». Добре слово – у ньому ховався ще й «сторож», і ще хтось зі старим житом, міцний старий перець, одне слово.

– І що я був у Шпета – теж знаєте?

– У Шпета? Ні. Але якщо ви були у Шпета, виходить, незабаром підете до Воробкевича. Адже Шпет направив вас до Воробкевича?

– Ну… так. А що, Шпет усіх направляє до Воробкевича?

– Потенційних клієнтів – так. З чуток, Шпет має із цього відсотки, – сказав старий.

– І купують?

– Аякже ж! Одного разу знайомий Воробкевича приїхав зі Штатів. Він там призаможнів трохи і необачно шукав, уві що вкласти гроші. Наступного разу – зовсім іноземець. З Італії, здається. Цього як раз Шпет привів. І ще – один професор, гінеколог, для домашньої колекції. Але це неважливо. Воробкевич – відома в місті постать. Він навіть почесний громадянин.

– Тому що колекціонер?

– Тому що колись, дуже давно, написав цикл статей про знаних майстрів нашого міста, й одну навіть надрукували в «Огоньку».

– Майстрів?

– Ну, про робочих. А ви думали? Теслі, столяри. Навіть один червонодеревник. У нас тут був деревообробний комбінат, потім закрився. Воробкевич усіх називав «наші майстри». Я думаю, це через те, що він потайний масон, Воробкевич.

– Він теж тут обідає?

– Що ви. Він обідає в масонській ресторації. У нас багато потайних масонів, і всі ходять до цієї ресторації. Але там кухня так собі, якщо чесно, я не рекомендую.

– Скажіть, а Воробкевич і справді спеціаліст? Розуміється на живопису, я маю на увазі?

– На живопису? Ні. Він знається на кон’юнктурі, та й то не дуже добре.

Принесли каву та штрудель, дуже смачний, не надто мініатюрна копія Евересту під білою покривою найніжніших збитих вершків.

– Тоді чому…

– Він така фігура? Ми, розумієте, маленьке місто. Ми любимо своє минуле. Пишаємося ним. Минуле, воно, знаєте, легко перетворюється на сучасність. Із нього можна зробити навіть майбутнє. Найповажніші люди в нас – краєзнавці. Збирачі. Колекціонери. Аптечні пляшечки часів Франца Йосифа. Польські нашивки. Німецькі листівки. Як же не зробити Воробкевича почесним громадянином? Хто писав про знаних каменерізів? Про знаних склодувів? Про художників, зрештою! А знаєте, як важливо художникам, щоб про них хтось написав?

Принесли рахунок, вкладений у шкіряну кишеньку. Дорогувато, але терпимо. У Пітері дорожче. Значно. А вже про Москву і казати не хочеться.

Він почав відраховувати купюри.

– Ви що, з глузду з’їхали? – Старий обурено сплеснув плямистими черепашачими лапками. – Платити не торгуючись? Це ж єврейський ресторан! Ну ось, – вже до офіціанта, – ось ця шийка, що ви подали цьому пану…

– Так? – із готовністю сказав офіціант.

– Він каже, його бабця краще робила.

– Наскільки краще?

– Відсотків на п’ятдесят.

– На тридцять, – сказав офіціант.

– Його бабця ложила туди січений кріп. І не ложила гриби. Скажіть Юзефу, щоб він нарешті припинив ложити туди гриби.

– Класти, – сказав офіціант, – класти, а не ложити. Не треба перегравати. Добре, мінус тридцять відсотків. Які у вашого друга претензії до сочевичної юшки?

– Жодних, – втрутився він. – Я би продав за неї первородство.

– За умови, що Юзеф поклав би туди кайєнський перець, а не табаско, звісно, – підхопив старий. – Пряме порушення технології, коли Ісак пхав під носа своєму братцю це вариво, табаско ще не відкрили разом з Америкою.

– Якщо б там був табаско, Ісав із Яковом розібралися б іще швидше. Табаско вштирює ого як. Гаразд, мінус тридцять п’ять. А штрудель?

– Клієнт задоволений, але я ж то знаю, де Юзеф бере яблука…

– Ось цього не треба, – сказав офіціант, – не треба шантажу. Добре, мінус п’ятнадцять.

Офіціант поклав перед ним новий рахунок – на третину менший за перший.

– Що ж ви, – докірливо сказав старий, – як турист якийсь.

– Ви тут схибнулися на своєму колориті. До речі, це в арабів прийнято торгуватися, бо ціну всього встановлює Аллах, а не продавець.

– Залишимо національне питання тим, кому нема чим зайнятися. А хто вам рекомендував Юзефа?

Він пояснив.

– А, пані Агата. Знаєте, вона була безнадійно закохана в Шпета. Навіщо? Помпезний дурень… Я, щоправда, інколи думаю, може, вона тільки вдавала? Щоб люди думали, що вона заміж не виходить через нещасне кохання, а не тому, що її ніхто не бере.

– Вона викладала музику? – про всяк випадок запитав він.

– Вона – концертмейстер. Але відразу після війни, так, займалася з дівчатками вдома. Ставила їм руку.

– Облиште, їй щонайбільше шістдесят.

– Так. – Старий закліпав і на хвилину змовк. – Вірно. Це її мати давала уроки. В них був великий чорний рояль, і дівчатка ходили до них додому. Доньки червоного комскладу. Гарні дівчатка. Це дивно, але у жорстких, авторитарних, я би сказав, солдафонів виростають гарні дівчатка. Знаєте, такі, в білих шкарпеточках…

– Скільки вам років? – запитав він.

– Не ваша справа, – сердито відповів старий. І підвівся, спираючись на тростину. В тростини було красиве срібне руків’я з вовчою головою.

Музиканти тихенько виводили щось своє клейзмерське. Офіціант безшелесно прилетів, приніс решту. Він повернув решту офіціантові.

– Гадаю, юначе, – сказав старий суворо, – ми ще не раз побачимося. Місто в нас маленьке.

– Не сумніваюся. У сенсі, що побачимося. Чи не нагадаєте, Воробкевич де мешкає?

– Вулиця Свободи, двадцять. Там навіть дошка є.

– Мер там усім почесним громадянам квартири дарує, – втрутився офіціант. – Він був інвестором, вклався в цей будинок, реставрація, збереження історичного вигляду, євроремонт, теє-сеє. І ніхто не купує. Криза. Ось він і почав випікати почесних громадян і дарувати їм квартири. Викуповує як міська рада в себе як в інвестора та дарує. І дошки на фронтоні – при живих людях. Отут живе почесний громадянин такий-то…

– Я зрозумів, – сказав він. – Свободи, двадцять. Сказати, що від Шпета.

– Це обов’язково, – погодився старий. – Тільки про масонство не треба відразу. Зачекайте, доки сам не заговорить.

– Я не буду про масонство. Нащо мені?

Сніг за вікном сипав і сипав, перетворюючи кожен вуличний ліхтар на мініатюрну скляну кулю.

* * *

Фонтан, до того безводний, викидав джгути червоної, зеленої, золотої сяючої води. Народу на площі ще побільшало, йому довелося проштовхуватися, обминаючи гультяїв. Пальці ніг у змоклих черевиках спочатку болісно занили, потім зовсім затерпнули. Сам дурень, чому так легко вдягся? Гісметео спочатку обіцяло до плюс десяти, потім передумало, але він визнав за краще дотримуватися первинного прогнозу. Сподівався, що передумає знов?

– Herr, bitte!^[1]

У німця був здоровий рум’янець, ніжна молочна шкіра і добрий кістяк. Блакитні, як у кошеняти, очі розгублено кліпали.

– I beg you pardon?^[2]

Тепер всі знають англійську, ніхто не знає німецької. Але ж Австро-Угорщина теж була цілком собі імперія. І набагато, набагато ближче.

– I have lost my companions.^[3] – Німець англійською говорив, як і належить німцеві, побіжно, але дуже зрозуміло. Не те що носії мови.

– Why don’t you call them then?^[4]

Він подумав, що німець не хоче витрачатися на роумінг, але той жалібно сказав:

– They are unavailable… catacombs, you see?^[5]

– What catacombs?^[6]

– Ancient… Greek Roman ancient catacombs^[7]…

Німцю було самотньо й незатишно. Ну і йшов би до готелю. Але німець хотів веселитися, він приїхав сюди веселитися, і те, що веселощі минали без нього в якихось катакомбах, жахало його до нестями. Безглузда тірольська шапочка з пір’їною, дорога оптика в дорогому шкіряному чохлі…

Він роззирнувся, але навколо теж були самі туристи, які шварґотіли, сміялися, юрмилися біля яток… Над площею злетіла, розсипаючись, ракета, світло розплеснулося темною бруківкою.

– Це він про погреби. – Обшарпаний жебрак відокремився від парапету і простягнув руку в рукавичці з обрізаними пальцями. Власні пальці жебрака стирчали з рукавичних утинків, білі, наче сир, із темними обламаними нігтями. – Винні погреби. Там дегустаційний зал. Він що, загубився?

Він машинально сунув у брудні пальці десятку.

– Так. І спитати нема в кого.

– Чому – нема в кого? До будь-якої ресторації зайшов би, спитався. Тут у нас жодного разу не було, щоби людина загубилася.

Жебрак поворотився до німця і видав довгу тираду. Він розібрав лише Genossen, Katakomben і kommen. Німець усміхнувся, вишкіривши рівні білі зуби, сказав «Danke» і рушив широкою ходою, притримуючи фотокамеру, аби та не ляскала по грудях. У німця все буле якісне: і обличчя, й одяг, і, напевно, душа та думки. Це викликало роздратування.

– А говориш, нема в кого спитати, – зауважив жебрак, припалюючи від схованого в долонях сірника. Обличчя у жебрака було червоне, баб’яче, без віку – такі бувають у застарілих алкоголіків…

– Це й справді руїни? Греко-римські?

– Ні, звісно. Просто підвали. Склади колишні. А брешуть, що в цих катакомбах перші християни ховалися. Хоча римляни стояли тут, це так. Тут взагалі суцільний наскрізний двір був. Усі ходили сюди-туди, кому не ліньки. Гуни ходили. Татаро-монголи ходили. Від цих, щоправда, мало що залишилося, ні хера вони не будували. Скоріше навпаки.

Білий кінь, впряжений у візок, прогуркотів копитами по бруку. В візочку голосно сміялися люди в кольорових однакових шарфах.

– Веселяться завжди разом, ви помітили? – Жебрак провів поглядом візок. – На самоті веселитися ніяк не вдається, хоч мотузкою скрутися. Це тужать поодинці, а щоб веселитися, обов’язково потрібна компанія. Чим більше, тим краще. Це тому, що веселощі – неприродний для людини стан. Завжди потрібен хтось іще, хто нібито підтверджує – так, весело. Дуже весело, мовляв, забийся, як весело. А так залишишся з собою сам на сам, глянеш – ніц не весело…

Ще один філософ. Усі вони тут філософи.

– Перепрошую, а ви хто за освітою?

– Неписьменні ми. – Жебрак акуратно загасив цигарку в порожній сірниковій коробці. – Три класи парафіяльної школи, що з нас візьмеш.

Варто було жебракові поворухнутися, і в ніс шибнуло кислим смородом вогкого сукна й немитого тіла. Він подумав, що жебрак глузує з нього тому, що десятку вважає недостатньою компенсацією за послугу, і почав ритися в кишенях у пошуках дріб’язку, але жебрак сухо сказав:

– Ось цього не треба. Не треба принижувати людину.

Обернувся і пішов геть, хляпаючи полами довгого не за зростом пальта.

Бронзова дівчина, яку він прийняв за статую, поворухнулася і поправила капелюшка з бронзовою трояндою. Ще одна ракета з шипінням злетіла над площею і розсипалася сотнею золотих бризок. Але ж жебрак має рацію. Навіщо воно, це відбиття танцюючих вогнів у скалках чорного перекинутого неба на бруківці, якщо нема кому сказати «поглянь, яка краса!»?

Він раптом подумав про Шпета, про зів’ялі афіші та крихкі портрети довоєнних оперних дів. Що Шпет узагалі робить вечорами? Пише книгу? Мабуть, пише книгу, тепер усі пишуть книгу, кого не спитай.

Він знизав плечима і пішов гомінкою веселою вулицею, однією із безлічі веселих вулиць, що розходяться в різні боки від площі, наче шпиці гігантського колеса.

* * *

– Тут що, взагалі ніхто не живе?

У таких місцях хостели завжди напхом… студенти, олдовий піпл, велосипедисти з величезними рюкзаками і згорнутими в рурку пінковими килимками… Він любив хостели і не любив готелі. У хостелі вирує життя; в готелі втомлені люди відсипаються після напруженого дня. Або напиваються після напруженого дня. Або приводять тьолку, щоби розслабитися після напруженого дня. Вішаються, до речі, завжди у готелях. Ви коли-небудь чули, щоб хто-небудь повісився у хостелі?

– Чому? Просто ми ремонтуємося. Які відремонтовано, в ті заселяємо.

– Ви що, одночасно ремонтуєтеся і працюєте?

– Ну так. Тут на Різдво пожежа була. Треба ж якось окупати ремонт…

У блюдечку на підлозі підсихало молоко, розтріскане, жовте. Жоден кіт не стане таке пити. Хотів сказати чергувальниці, але передумав. Кінець кінцем, це не його справа. До того ж він не бачив тут кота.

Розпис на стіні розрісся – так, сама собою, розповзається пліснява. Колгоспниця, упираючись у плінтус міцними босими ногами, здіймала над головою величезний сніп. Колосистий лан, що хвилями збігав до плінтуса, омивав її п’яти. На задньому плані лан борознили трактори й комбайни. В комбайнів і тракторів були рослинні, непевні форми. Художниця уявилася йому гостроносою, блідою, із прямим русявим волоссям, прихопленим хайратником, і дуже одухотвореною. Такий трактор може намалювати тільки дуже одухотворена жінка. Фарбою тхнуло навіть сильніше, ніж зранку, ну й добре.

Він стягнув мокрі шкарпетки і, не роздягаючись, завалився на ліжко, помірно тверде, по-своєму навіть зручне, яке немовби обіцяє відпочинок і притулок тим, хто цього потребує. Так само зручними є полиці в швидкому потязі.

Самотність насунулася, як подушка на беззахисне обличчя сплячого. Але ж насправді ще рано. Там, у місті, все міниться, вибухає сміхом і світлом, віддзеркалюється у калюжах, і все буквально кричить, що той, хто не бере участі в цих веселощах, просто жалюгідний невдаха. Отак і розводять нас, лохів, сумовито подумав він… Може, й справді сходити до цих греко-римських погребів, чи куди ще…

У двері постукали. Не сильно, скоріше делікатно.

– Хто там? – він спустив ноги на підлогу. Підлога була теплою. Добре.

У щілину просунулося бородате обличчя байкера. За спиною першого тупцював другий. Перший був рудий, другий – русявий.

– Хто там? – повторив він, хоча загалом і в цілому сценарій був зрозумілий.

– Ну, ось. – Перший байкер протиснувся у двері, другий пройшов за ним. Вони були такі великі, в таких чорних куртках і величезних чорних берцях, що в кімнаті стало помітно темніше. – Ми ось тут прикинули… це як би… ну, познайомитися треба. Під одним дахом, можна сказати, живемо.

Байкерський рюкзак м’яко, але відчутно опустився на підлогу. Пролунав глухий жерстяний брязкіт. Ну, зрозуміло…

– Та я працюю.

– Ні фіга ти не працюєш, – пронизливо констатував рудий, гепнувся на сусіднє ліжко, поводячи плечима, стягнув косуху й оголив міцні біцепси із красивим кольоровим татуюванням. На лівому в язиках полум’я кудись мчав скелетоподібний кінь блідий із колесами замість ніг. Скелетоподібний вершник був із косою і в косусі. Ну, знову ж зрозуміло. Що було на правому, не роздивитися, але теж щось дуже концептуальне.