Лектика була різьблена, з чорного дерева, дах її тримався на позолочених стовпах. Обабіч лектики завіси та відчинені вікна. Хлопчик і жінка сиділи на м’яких подушках, у багатих шатах, у руках хлопчик тримав іграшковий лук, на боці висіла маленька шабля, на голові надітий величезний тюрбан. Це був надзвичайно красивий чорноокий жвавий малюк, який з цікавістю розглядав усе навколо. Його зацікавила Настя, яка не виявила почестей новоприбулим. А може, його увагу привернула надзвичайна краса рабині, що була тоненька як дівчинка, білолиця, з густим золотим волоссям.

Підбіг до неї й усміхнувся. Настя подивилася на нього – й теж усміхнулася. Усміхнулася щиро, тепло – від чого стала просто чарівною. Простягнула хлопчикові єдине, що мала – гранат.

– Пригощайся, – сказала вона по-турецьки.

Хлопчик узяв цей гранат і міцно стиснув у кулачку, по руці потік червоний сік…

– Бачиш, який я сильний?

– Дуже, – всміхнулася Настя.

– Ти звідки? – запитав він.

– З України…

– Так ти роксолана? Я хочу, щоб тебе купили. Будеш зі мною гратись. Я Мустафа. Спадкоємець престолу. Тому що батько мій – султан Сулейман. Його всі бояться! – з гордістю сказав спадкоємець.

До нього підійшла незадоволена мати, дружина султана Махідевран, висока горда черкеска. Щось сказала синові на вушко, але маленький Мустафа заперечив, навіть ніжкою тупнув.

Тоді Махідевран підійшла до Настусі і, не кажучи ні слова, помацала її обличчя, взяла в руки її золотисте волосся – точно так, як пробують тканину.

Кров ударила у вічі Роксолани і до її голови…

Тремтіла вона, як осиковий лист, коли провели її через якісь страшні величезні ворота, над якими височіла настромлена на гак людська голова. Мимоволі піднесла руку й притиснула до грудей маленький срібний хрестик. І увійшла у двір сералю.

Весняне сонце грало світлом на різнокольорових венеційських вікнах султанського гарему та оживляло гру барв на чудових килимах у кімнатах. Настя мила ноги Махідевран, змащувала їх оліями. Поруч крутився Гассан, кизляр-ага – головний євнух, готовий щохвилини виконати будь-яку примху коханої дружини султана. Це він був на Авретбазарі, коли купували Настю, і зараз не спускав із неї насторожених очей, стежив за кожним її рухом.

Трохи пізніше, в парку, де відпочивала Махідевран, її син грався з Настею – учив дівчину стріляти з лука по гарбузах, які на високих жердинах проносили перед ними служники. Насті ніяк не вдавалося влучити, хоч як вона цілилася – зате сміху було доволі…

У вікні гарему стояв якийсь молодик у високому білому тюрбані й дивився у двір.

Потім Настя розгойдувала Мустафу на гойдалках. Розмовляли.

– Яка красива у тебе мама! – захоплено сказала Настя.

– Так, красива, – ввічливо відповів хлопчик. – Але зараз вона невесела, у мене брат помер від чуми. Він був молодший за мене. Але все одно б його задушили, тому що я спадкоємець.

Настя відчула на собі чийсь погляд, подивилася на вікно, але нікого не побачила.

– Покажи, як ти танцюєш! – мовив Мустафа.

– А ти будеш зі мною танцювати?

– Я не вмію… І спадкоємцю негоже… – розгубився хлопчик.

– Я тебе навчу!

І Настя показала Мустафі український танець навприсядки, дала в руки бубон, заспівала завзяту пісеньку…

Хлопець бив у бубон і невміло, смішно присідав, а Настя співала і кружляла навколо нього в танці. Золоте волосся її майоріло на вітрі. Рабині почали їм підігравати, плескаючи в долоні. Усміхалися Махідевран і навіть незворушний Гассан. У вікні знову з’явився молодик і спостерігав за ними. Мустафа сміявся, а під кінець, захеканий, сів на землю.

– Вам пора читати Коран! – підійшов до хлопчика суворий турок і забрав його.

Настя знову відчула чийсь погляд. Подивилась у вікно і зустрілася поглядом із чоловіком у величезному тюрбані. Махідевран подивилася туди ж, але у вікні вже нікого не було.

– Хто це такий поважний? – запитала Настя молоденьку рабиню, єврейку, коли вони сиділи в тіні платанів.

– Де?

– Ось там, стояв у вікні… – показала Настя поглядом.

– Не знаю. Може, султан…

– А чого він боїться? Чому ховається?

– Боїться? Та ти що? – рабиня злякано озирнулася, чи не чув ніхто цього зухвалого питання, а потім відповіла пошепки: – Хіба про це можна питати? Миттю зашиють тебе в мішок і кинуть у Босфор – це у них так заведено… Султан – священна людина. Тут кожна з жінок гарему мріє про нього. Хоча б на одну ніч… Я б півжиття за це віддала… Кажуть, він мудрий і ласкавий чоловік… Коханець витончений… Батько його занедбав гарем, а Сулейман гарем не ображає… Він добрий, справедливий. А красень – як молодий Мойсей… Може, коли-небудь побачиш… А може, й ні. Бо ми рабині. А тут повно одалісок, які роками чекають його уваги, так і не дочекавшись. Старіють у дівках… Але все одно тут, як у раю.

– Чому ж? – посміхнулася Настя.

– А де ти таку розкіш побачиш? – здивувалася служниця.

– Та хіба щастя в тому, щоб їсти і пити із золотого посуду? Тут на сході жінка слухає чоловіка і Аллаха, вона і не людина. А ось на заході… Нам у школі розповідали про королеву Марію Стюарт… Яка сильна ця жінка! Вона…

Настю перебив якийсь шум біля Махідевран. Одна зі служниць, яка масажувала спину Махідевран, зробила щось не так.

– Ти зробила мені боляче! Навмисно! Негідна! У мене буде синець? Що скаже падишах? Євнух! Покарайте ту невільницю! Щоб інші знали, хто їхня повелителька! Негайно! При мені!

Кизляр-ага дав знак – і два євнухи, з’явившись як із-під землі, потягли нещасну дівчину в басейн.

– Це вона злиться, – шепотіла смаглявка, – бо дізналася, що султан провів минулу ніч із Дюльсар, суперницею її… Дика вона, жорстока, Махідевран. Усе хизується своїм князівським походженням, її прислали султану з Кавказу, вона черкеска, як і валіде, мати султана… Тому валіде так підтримує її і Мустафу – бо її кров… Ой, що ж вони роблять?

Євнухи втопили рабиню, так і не давши їй спливти. І вже мертву кудись потягли. Махідевран знову розляглася на подушках. Рабині мовчали, ніби нічого не сталося.

Настя стиснула руки до хрускоту.

Муедзини закінчували співати п’ятий азан на вежах мінаретів. На сади гарему лягала чудова тиша ночі. Служниці, з ними і Настя, закінчували одягати Махідевран у м’яку нічну одежу, як увійшов чорний Гассан. Вклонився пані:

– О, та, яку звуть «Господиня століття»! Падишах зараз тебе відвідає.

Махідевран миттєво повеселішала. Її важко було впізнати. Чи це та сама жінка? Її великі чорні очі заблищали й пожвавилися.

– Давайте мені найкращий одяг і прикраси! – наказала рабиням: – Окропити амброю та мускусом, йому це подобається… А потім стійте біля дверей своїх кімнат і не смійте дивитись у його очі, коли він ітиме до мене. І дивіться мені! – потім хрипко засміялася, вигинаючись усім тілом: – Я подарую йому таку ніч, після якої він забуде цей шматок м’яса під назвою Дюльсар!

У нескінченних коридорах, застелених килимами, ледве чутні кроки султана. Один перехід, другий… Мертва тиша – ніхто не мав права показатися або навіть дихати, коли йшов Халіф.

Настя скромно стала біля дверей своєї кімнати, поклавши руку на залізні ґрати відчиненого вікна, в яке заглядали квіти білого жасмину, пронизані таємничим сяйвом місяця. Очі опустила вниз, щосили стримуючи майже дитячу цікавість і якесь хвилювання й напруження. І вся перетворилася на слух.

Чула його кроки, його подих, його спокій.

Дивитися не хотіла на молодого султана. Тільки раз, один раз – і впізнала цю людину в вікні…

Султан, помітивши цей загадковий погляд, зупинився. Перед Настею стояв у блиску місячного світла, у всій красі й молодості своїй Сулейман Великий – Повелитель Константинополя і Єрусалима, Смирни і Дамаска і семисот міст Сходу і Заходу, Десятий і наймогутніший Падишах Османів, цар п’яти морів і трьох частин світу.

Ноги в неї задрижали. Але свідомість була майже ясна. Він був прекрасно одягнений, стрункий і високий. У нього були чорні, як терен, блискучі, трохи почервонілі очі, високе чоло, матово-бліде лагідне обличчя, тонкий орлиний ніс, вузькі губи і завзятість у їхніх куточках. Спокій і розум випромінювали його проникливі очі.

Опустила очі й зняла ручку з залізних ґрат. Відчула, як окинув її поглядом з верху до низу, як жаром обсипав. Зніяковіла так, що кров підступила до її личка. Соромлячись свого невільничого одягу, зіщулилась. А ще і злякалася, що скаже її пані на те, що султан так довго затримався тут…

Мимоволі звела вії та благальним поглядом показала султанові на двері Махідевран, немов просячи, щоб швидше йшов туди. І знову опустила свої сині очі.

Чи султана затримало біле цвітіння жасмину, чи таємничий місяць на небі, чи біле, як жасмин, личко Насті, чи її страх – достатньо, щоб султан не йшов; стояв, удивляючись у неї, як в образ.

– Я тебе ніколи не бачив? – запитав він через хвилину.

– Ні… – відповіла ледь чутно, не підводячи очей.

– Як давно ти тут?

У цю мить відчинилися двері сусідньої кімнати і виглянула розгнівана Махідевран:

– Євнухи! Візьміть цю неслухняну рабиню та покарайте її!

Тут же виник Гассан і два чорні євнухи, які втопили вдень дівчину. Мить – і Насті не стане…

Сулейман перевів погляд з однієї жінки на іншу.

Підніс руку… Заклякли євнухи. А султан кинув прозору легку хустку, розвернувся і пішов.

Кизляр-ага був уже поруч із Настею:

– Рушай за мною! – наказав суворо.

Настя заплющила очі, злякано затулила обличчя руками, приготувавшись до смерті. І раптом почула від нього м’якше:

– Ходімо! Тебе чекає султан!

Тут Настя розгубилася.

Подивилася на Махідевран, застиглу в кращих своїх шатах, як громом уражена.

Настя пішла, а Махідевран розірвала на грудях свій одяг. Оголилися великі міцні груди, але Настя і не озирнулась.

Не пам’ятала, як і куди йшла і як опинилась у невеликому наріжному будуарі гарему, де в заґратовані вікна заглядав синій, запашний бузок.

Султан напівлежав на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, на простирадлах із тонкого полотна, з безліччю подушок, усе в зелених барвах – барвах Османів. На ньому не було тюрбана.

Серце Насті билося так сильно, що вона сперлася об вікно. Молодий Сулейман підвівся, підійшов до неї та, взявши її за руку, повторив своє запитання:

– Як давно ти тут?

– Три тижні, – відповіла вона схвильовано.

Помітивши це, повелитель запитав:

– Ти чому така перелякана?

– Я не перелякана, – відповідала тихо, – тепер не знаю, як покажуся на очі своїй пані, якій я мимоволі скасувала твій прихід.

Настя забула від переляку додати який-небудь титул, що належить Халіфу. Він очевидно відніс цей промах на рахунок незнання мови та звичаїв. І всміхнувся:

– Ти зовсім не мусиш показуватись їй на очі.

– Хіба не так само погано мені тепер буде у будь-якої з твоїх дружин? – зітхнула.

Султан тепер уже весело засміявся:

– Ти, як бачу, не знаєш, що ту жінку або дівчину, до якої султан хоча б раз доторкнеться, відокремлюють і дають їй особистих невільниць і євнухів.

Зрозуміла. Спалахнула від сорому… Відповіла:

– Мусульманам Коран забороняє силувати невільниць проти їх волі.

Молодий Сулейман посерйознішав. Відпустив її руку і з подивом запитав із наголосом на кожному слові:

– Ти знаєш Коран?

– Знаю, – відповіла вже трохи сміливіше. – І знаю, що ти могутній хранитель і виконавець заповідей Пророка.

– Хто вчив тебе Корану?

– Побожний учитель Абдуллах, у Кафі, в школі невільниць.

– Він добре вчив тебе… – не без гніву сказав скривджений султан, якому ще ніхто не смів відмовити. Але цікавість перемогла гнів, і він запитав уже спокійніше: – Ти віриш у Пророка?

– Я християнка, – відповіла ухильно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею:

– І як же ти можеш покладатися на книгу Пророка, якщо не віриш у нього?

– Але ти ж віриш! – відповіла вона природно і весело, і цим зовсім обеззброїла його. – І ти тут вирішуєш, не я.

– А ти розумна! – здивувався Сулейман. – А по своїй волі залишилася б тут, якби я вирішив узяти тебе до свого гарему на правах одаліски?

– Ти не зробиш цього, – відповіла.

– Чому?

– По-перше тому, що я християнка.

– А по-друге?

– По-друге тому, що я тільки як служниця слухняна…

Знову здивувався Сулейман цій дивній бесіді:

– По-перше, ти і як служниця не зовсім слухняна!

– А по-друге? – вже розкутіше запитала дівчина.

– По-друге – говори ти по-третє, тому що не закінчила.

– Закінчу! – похитала вона своїм золотим волоссям. – Тому, по-третє, я думаю, що тільки тоді можна віддатися чоловікові, коли його любиш…

Розгубився трохи султан.

– Значить, тобі потрібно сподобатися? – запитав трохи глузливо.

– Так, – відповіла наївно.

– А ти знаєш, що за такі слова я міг би взяти тебе силою до свого гарему як рабиню?

– І мав би тільки рабиню… – спокійно відповіла Настя.

– Розумію. А як жінка ти хотіла б, щоб твоїй волі підлягали всі мої палати. Правда?

– Ні, – відповіла щиро як дитина. – Не тільки палати, але і вся твоя земля! – і зухвало похитала своїм золотом.

Сулейман був здивований надміру. Тінь жорсткості зовсім зникла з його вуст… Підійшов до вікна, вдивляючись в ясну ніч.

– Я поставив тобі багато запитань… Запитай мене, про що хочеш… – Повернувся до неї.

Наостанок уважно подивилася на нього – чи не глумиться. Ні. Запитала серйозно:

– Чому в тебе почервонілі очі?

І знову був уражений султан.