– Тут горище.

– Що?

– Так називається – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?

– А хто ланець повісив?

– Може, моряки. А може, бандити. А може, варта… Він давно тут висить.

– Проіржавів?

– Сто літ висітиме – не проіржавіє… Боїшся, чи що?

Не чекаючи відповіді, Ніла затисла запалену свічку в зубах. Зісковзнула з сідла й ухопилася за нижню ланку. Підтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, під склепінням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тіні – наче не дівчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.

Змійсихи не стривожились. Туга витягнула шию і приплющила очі; не ризиковано, подумав Варан. Зовсім не страшно.

Згори падали краплі. Знову стало темно – Ніла зникла за навислим черевом скелі, і тільки мерхлі відблиски свідчили, що свічка в її зубах іще горить. Діждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний і порский. Гостра мушля враз подряпала мізинця.

– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!

Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на камені, сів на п'яти, витер руки об мокрі штани. Озирнувся.

Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зріст стати не можна. Камені несподівано гладенькі, вочевидь кимось колись обтесані. Дивний запах – не вогкості, не водоростей, а начеб деревної смоли. Приємний.

На стелі, теж гладкій, малюнки кіптявою. Не зрозуміло, чи то дитина бавилася, чи то таємні знаки.

– Гей, може, це карта? Де скарби сховано?

– Я шукала. – Ніла всміхалась, чомусь задоволена. – Нічого не виходить… Коли це й карта, то не про нас.

– А що хоч тут було?

– Сховище. Комора контрабандистів. Нора якого-небудь секретного мага… Не знаю. Усе це було давно. Відтоді, як я це місце три роки тому знайшла, сюди ніхто, крім мене, не приходить.

У кутку купою лежали сухі водорості. По-справжньому сухі; такими набивають матраци, і як солодко спати на них у міжсезоння, слухаючи, як мурмоче за вікном дощ…

У другому кутку, у кам'яній заглибині, знайшлася книга зі злиплими сторінками. Справжня паперова книга, точніше, колишня паперова, тому що жовто-сіре цвіле місиво, на яке перетворились сторінки, не взяв би за папір жоден лахмітник.

– Може, тут були замовляння, – мрійливо сказала Ніла. – Ми б прочитали їх – і самі стали магами. А може, це просто прибутково-видаткова книга якого-небудь крамаря.

– Або щоденник капітана далекого плавання.

– Або список кулінарних рецептів.

– Ну тебе. – Варан невпевнено розсміявся. – До речі, якби ми прочитали замовляння, то магами не стали б. Швидше за все, у нас просто роздвоїлись би язики, або вискочило сліпе око на потилиці, або щось іще. Магами народжуються.

– Я знаю.

Ніла поставила свічку на жорстку зморшкувату оправу. Варан побачив, що тоненький стрижень догорів уже до половини.

– Гей… нам світла вистачить?

– У мене ще є… І потім… Навіщо нам світло?

Варан підняв очі. Ніла дивилася на нього без усмішки.

* * *

Зміисихи знайшлися за звуком – Туга тихо засичала, відповідаючи на Нілин поклик. Журба форкнула. У повній темряві, напомацки, Варан видерся в сідло.

Його трусило. Журба, яка не любила нервових, мляво спробувала скинути вершника.

Туга пливла попереду. Шелест води відбивався від стін, від склепінчастої стелі, світ навколо здавався опуклим, як тепла хмара. Зміисихи пам'ятали дорогу назад; коли Туга пірнула, Варан почув приглушений сплеск і встиг набрати повітря.

Журба несла його крізь темряву, крізь густу масу води. Що тепер буде, думав Варан, зажмуривши очі. Як я зможу далі жити… без Ніли – ніяк. Треба одружитись із нею, от що треба зробити. Він, Варан, ще молодий, але одружитися все одно можна. Батько зрозуміє.

Журба випірнула. Варан струснув воду з волосся й розплющив очі.

Морок перетворився на півтемряву. Крізь воду пробивалося далеке світло. Ніла сиділа на спині Туги. Дивилась на Варана через плече; він уперше побачив її. Уперше в житті.

– Вийдеш за мене заміж? – гукнув похапки, мов боячись, що вона дасть драла.

Ніла мовчала. Мокре волосся прилипло до голови й здавалося блискучим шоломом.

– Це я сказала хазяїну, щоб він тебе найняв, – призналась, дивлячись ув очі.

– Вийдеш за мене?

– Якщо хазяїн дізнається, що було, він тебе звільнить…

– Вийдеш?

Ніла зажмурилась. І так, не розплющуючись, кивнула.

* * *

А сезон був у розпалі.

Кожен день із-за моря прибували кораблі. Прилітали вершники і повітряні повозки, і надуті вогнем розписні кулі. Здоровезні, величні, білосніжні крилами походжали по причалах, як у міжсезоння, – звичайнісінькі кричайки. Усі палаци й хижки були зайняті приїжджими та їхніми слугами. Що день, то ціни росли. Коло вантажних пристаней щодень швартувались крамарі – переважно постачальники продуктів для гостей і корму для їхніх тварин.

На головній площі що два дні кого-небудь страчували. Частіше за все – за грабіж чи підозру в грабежі; а проте, нові мисливці за гаманцями прибували на Кругле Ікло щодня – у натовпах челяді. Тому грабіжників на темних вулицях не більшало й не меншало.

Іноді страчували за розповсюдження фальшивих грошей. Варановому батькові одного разу всучили підроблений папірчик з намальованою райдугою; батько одразу викликав сторожу, але шахрая так і не піймали.

– Щоб його Шуу відригнула! – гарячкував батько. – А якби я не помітив і купив на неї що-небудь? Мене б закували, так, чи що?

– Півреала, – заспокоювала його мати. – Прикро, але ж не кінець сезону!

Варан бачив батьків рідко. І щоразу не знаходив часу, щоб поговорити з батьком. Як тут приступитися? «Здоров, тату, я женюся»?

Вони з Нілою ніколи не говорили про любов, про весілля, про майбутнє життя. Вони розмовляли про змійсів, копальні, магів, зірки, видні тільки в сезон, про таємні письмена, про Імператора, підводні печери й коштовне каміння.

У ті рідкісні дні, коли охочі до прогулянок верхи не йшли суцільною лавою, Варан із Нілою вибирались на ринок. Нілу, як справжню горні, вічно тягнуло в ювелірні крамнички. Власники, як правило, її знали, дозволяли ввійти, роздивитися товар, іноді й приміряти; Варан перше ніяковів, стояв на порозі, не зважуючись наблизитись до розкладених на оксамиті коштовностей. Потім осмілів.

А подивитися було на що. На високих столах розкладено грановані, оправлені в золото й срібло камені – але не кольорове каміннячко, якого повно на Маленькій і яке прикрашало Нілині штани. Ні – ці були справжні, майже живі, із тих, що попадаються рудокопові один раз за все життя.

Такі камені бережуть власника, лікують його від головного болю, додають сили й подовжують життя. Кожен такий камінь має своє ім'я. Кажуть, що вони здатні злягатись і створювати собі подібних, але в це вже ні Варан, ані Ніла не вірили. Зате легко можна було переконатись, що всередині кожного каменя живе власний вогник – білий, голубий чи жовтий. Варан і Ніла годинами могли стояти біля рундука, споглядаючи, як мерехтять, стискаються й розширюються живі серця каменів.

При них купували прикраси вартістю в п'ятдесят, сто, тисячу реалів; Варан бачив, якими очима дивилась Ніла на молодих і старих аристократок, що ставали власницями скарбів.

– Ти все одно гарніша, – казав він переконано.

– Авжеж, – відповідала вона без найменшого збентеження. – І потім, де б мені це носити? У копальнях?

Вони йшли, і Варан вирішував подумки, що більше в ювелірні ряди – ніколи; одначе минало кілька днів, вони з Нілою йшли на ринок, і від рядів із шовками, фруктами, дрібничками на пам'ять, залізними й дерев'яними речами знову навертались до ювелірів – майже проти власної волі.

У Ніли була улюблена цяцька – намисто з білими й голубими камінцями. Варан знав, що кожна прогулянка на ринок неодмінно закінчиться біля цього намиста; хазяїн лавки, із тутешніх, знав Нілину матір і дозволяв дівчині брати прикрасу на долоню. Ніла стояла, зачаровано дивлячись на мерехтіння камінців; їхнє бліде світло відбивалось на її зосередженім обличчі.

Намисто коштувало порівняно недорого – сто реалів. Для Варана це був заробіток за весь сезон – і то коли не купувати солодощів і вдовольнятись тільки найважливішим. У душі він, Варан, давно погодився віддати всі свої гроші за намисто – але що скаже батько? Невдалий початок для розмови про весілля; батько, чого доброго, розлютиться й відмовить, навіть не вислухавши. Навпаки – якщо Варан принесе в сім'ю чесно зароблені гроші, батько повірить, що він уже дорослий самостійний чоловік і цілком спроможний привести в дім дружину…

Прокляте намисто снилося Варану ночами. Йому снилося, як він приносить його Нілі. І які в неї, у Ніли, стають очі.

У щасливі дні, коли вони, вислизнувши від усіх, залізали на «горище» й обіймали одне одного на купі сухих водоростей, Варан, не тямлячись від щастя, присягався дістати намисто. У крайньому разі вкрасти; Ніла закривала йому рот долонею:

– Дурненький… Тільки спробуй мені!

Він замовкав, але од наміру свого не відмовлявся.

Обов'язки Варана згодом значно розширились. Тепер він не тільки доглядав змійсих і виловлював сачком свіже лайно, але й проходжувався по ринку з табличкою «Прогулянка на серпантерах, недорого», проводжав одвідувачів до входу в підземні печери і, що найбільше хвилювало, іноді супроводжував їх на прогулянці.

Якщо поїздка мала бути зовсім легка, без пірнань і занурень, то двох одвідувачів саджали на двох змійсих і Варан вів їх неквапно, помахуючи веслом у легкім човнику й віддаючи команди змійсихам:

– Журба, пішла! Туга, придержи… Стояти, обидві!

Він скоро вивчив напам'ять усі слова, що були до вподоби відвідувачам, і натхненно розповідав про історію кожного грота, про скарби, що їх тут заховано повно-повнісінько, про лиховісні таємниці, більшість яких ніколи не буде розкрито. Розповідав, між іншим, і про змійсів на службі рудокопам, і про патрульних змійсів, і про те, що неприборкані змійси майже так само небезпечні, як донний дракон, прозваний у просторіччі Утробою. Відвідувачі слухали, дивувалися – і в кінці поїздки нерідко віддячували Варану монеткою. Він влаштував у розколині власну маленьку схованку, але цих грошей не вистачало не те що на намисто – на один маленький камінець.

Якщо відвідувач вимагав чогось вибагливішого й цікавішого, Варан садовив його на покірну Журбу, а сам залізав на спину Тузі. Вів тоді заплутаними переходами, оповідав про «самісіньке серце скелі», коли треба, пояснював супутнику, де й скільки належить пробути під водою. Як не дивно, багаті любителі темних підводних нір виявлялись не такими щедрими, як боязкі любителі спокійних прогулянок. Але Варан однаково коли-не-коли що-небудь діставав.

Ніла водила гостей частіше. По-перше, змійсихи слухались її краще, по-друге, Варан для неї поступався.

У той пам'ятний день відвідувача – відвідувачку – мала вести знову-таки Ніла. Але відвідувачка виявилась малолітньою дочкою заморського аристократа, пихатою і вередливою. З'явившись у гостьовому гроті, вона перш за все оцінювально скинула оком на Нілу з голови до ніг.

– Оце так вирядилася, – сказала, дивлячись на розшиті камінцями Нілині штани. – Ти що, усі свої статки на штани причепила, дівко? Тоді де ж олов'яні монетки?

Хазяїн заговорив із гостею поштиво, відвертаючи її увагу від Ніли; а та як стояла, так і вклякла, дивлячись у простір білими від люті очима.

– Не зважай, – видихнув Варан їй на вухо. – Шуу з нею…

– Я її не поведу, – так само пошепки відказала Ніла. – Варане, виручай…

Він мав до шмаркатої аристократки почуття не менш відразливе, аніж Ніла, – однак не міг не стати коханій до помочі.

– Я готовий, – сказав він хазяїну, і той миттєво все зрозумів і кивнув:

– По світлому колу. Малим ходом. Затямив?

Особистий слуга аристократки – круглощокий тип із заплилими жиром очима – підсадив її на спину Журбі так вправно, що панночка навіть не замочила сукні. Усівшись, вона перш за все вдарила змійсиху п'ятами; поступлива Журба повернула голову і засичала.

– Ваша милосте, – м'яко сказав хазяїн, – серпантери – злостиві й небезпечні тварини. У відповідь на ваш удар Журба може скинути вас у воду… Затягнути в глибочінь… Укусити… Я прошу вас – просто сидіть у сідлі, ваш провідник усе зробить сам.

– Якщо ця тварюка, – повідомила панянка з незрівнянною бундючністю в голосі, – насмілиться забризкати мені сукню – мій батько викупить її у вас для своєї шкуродерні… Зрозуміло?

Варан посмутнів, передчуваючи прикру поїздку. Туга під ним цілком поділяла його побоювання – нервово била хвостом по воді, крутила рогатою головою і знай облизувалася роздвоєним язиком.

– Уперед, – сказав Варан найспокійнішим голосом, на який тоді міг здобутись.

І вони рушили.

* * *

– У мого батька п'ять сотень рабів, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, і коли всі дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене троє коней, ховрашок і своя крилама. У моїй кімнаті цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів. Ти коли-небудь бачив троянди?

– Так, – відповідав Варан, аби хоч що-небудь відповісти.

– А от і брешеш, не міг ти їх бачити. Ви тут живете серед води й каміння, їсте рибу й нічого не бачите. А світ, між іншим, великий. Торік улітку ми з батьком їздили до країни вулканів. Ти знаєш, що таке вулкан?

– Ні.

– І ніколи не дізнаєшся, можеш бути певен… Ой, у мене вода в лівій туфельці.

– Але ж це водна прогулянка, ваша милосте. І потім… Спробуйте рівніше держатися в сідлі.

– Рівніше в сідлі? А ти знаєш, слуго, що я літаю верхи на криламі, а це таки важче, ніж хляпати на цих твоїх рептиліях… Мені обіцяно дива підводних печер. Ну й де ж тут дива?

Юна аристократка – на вигляд їй було років п'ятнадцять – промовила цю репліку в «камінному саду» – гроті, де відвідувачі звичайно роззиралися на всі боки, роззявивши роти в захваті. Знизу грот підсвічувало сонце, згори звисали «гілки» та «квіти» – білі вапнякові відкладення. Поблиски води танцювали на них, і здавалося, що «сад» живе, гойдається, дихає.

– Погляньте, – Варан підняв руку. – Он там, над нами…

– То й що? – Аристократка знизала плечима. – Якщо прогулянка не справдить моїх надій, хлопчику, мій батько придбає для шкуродерні не тільки серпантер, але й тебе, твого хазяїна, цю дівку в розцяцькованих штанах…

Вона відвернулась і знов ударила Журбу п'ятами. Змійсиха хльоснула по воді хвостом.

– Ти десь-інде був, окрім цього свого острівця? – спитала мерзотниця, не помічаючи ні обурення Журби, ані помутнілих Варанових очей.

– Ні.

– І не будеш, безперечно. Ти хоч живеш тут, наверху, – чи там, у вільгості, де тепер дно?

– Я піддонець, – сказав Варан крізь зуби.

– Оце так, – неуважливо вела аристократка. – А якщо я кину у воду монетку – ти зможеш її піймати?

Не дожидаючись відповіді, вона відкрила гаманець, причеплений до пояса, і кинула у воду монету – як устигнув завважити Варан, одну шосту реала. Монетка опускалася майже невидима, поки не потрапила в сонячний промінь і не замерехтіла, наче рибка.

– Що ж ти не стрибнув?

– Вона занадто швидко тоне, – признався Варан.

– І де вона тепер? Що, це правда, що під нами безодня?

– Ні. Під нами дно, тільки дуже-дуже глибоко. Монетка впаде на дно, і восени хтось її знайде.

– Слухай, слуго, – аристократка поглянула на нього уважніше, ніж доперва. – Ви зі своїм набродом підсунули мені казна-яку нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.

– Як?

– Я дуже люблю дивитись, як пірнають по різні речі. По монетки. Дивись, отут у мене третина реала… Лови!

Вона жбурнула монетку, і Варан стрибнув перш, ніж устигнув подумати.

Третина реала – світла монета і досить велика. Варан бачив, як вона занурюється, метушливо похитуючи круглими боками. Він пірнув сторч головою, за декілька ривків досягнув монетки – але не влучив, і вона вислизнула з долоні. Він шарпонувся глибше і тоді таки її піймав; стиснувши монетку в руці, він запізно второпав, як це мало. Третина реала – для того, щоб купити Нілі намисто, треба пірнати триста разів!

Йому захотілося розтулити руку, але він стримався.

Під водою було світліше, ніж у гроті. Варан бачив палаючу під сонцем поверхню ззовні, бачив черево скелі в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всередині. Йому не хотілось повертатись до примхуватого розпещеного дівчиська, у чиїй владі йому належить пробути ще якнайменше годину. От якби він був рибою…

Він повернув голову – і побачив.

Маленька райдуга у воді. Світлий прямокутний папірець. Точніше, не папірець, а…