Розділ другий

Розганяй пробіг очима по оберемку ксерокопій, довго вивчав ядучий допис у «Пліткарці», нарешті, гмикнувши, підняв очі на Паулу:

– Мало.

– Скільки було, – Паула прекрасно знала, що цим «мало» відгук про її роботу не обмежиться.

– Довго запрягаєш, Німробець. По верхах хапаєш… Касети від Ковича вже мають лежати отут! – і Розганяй пальцем вказав місце для касет на своєму захаращеному столі.

Паула зітхнула:

– Він хоче особисто з режисером…

– Та мені начхати, що він хоче! Це твоя робота, ясно? Не в «скляночці» каву пити цілими днями і не з операторами женихатися, а розкрити рота, домовитися з Ковичем і принести мені касети!..

Паула спалахнула. Докір був напрочуд несправедливий.

Сьогодні вранці вона справді випила в «скляночці» дві чашечки кави, але тільки тому, що в неї злипалися очі! Тільки тому, що вона до ранку боялася лягти в ліжко й заснула на світанку, в кріслі, за розшифровкою якогось дурного інтерв'ю! І проспала – о щастя, глибоко й без сновидінь – усього дві години чистого часу! Та Розганяй про це нічого не знає, а цілком безпідставно лає за каву і за операторів, бо в «скляночці» Паула зустріла Саву з чотирнадцятого каналу, а Сава її навіть НЕ ВПІЗНАВ!..

Либонь, зміна виразу її обличчя підказала Розганяєві, що цього разу він перегнув. Принаймні інші образливі слова, заготовлені ним для нехлюйки Німробець, так і залишилися невисловлені. Якийсь час Розганяй сопів, скептично дивлячись у вікно, неначе звіряючи побачене з учорашнім прогнозом погоди; потім сказав на тон нижче:

– Півгодини тому я дзвонив Ковичу, і він погодився дати касети. Вирушай негайно; адресу візьмеш у Лори. Я буду вельми вдячний, якщо ти нічого не наплутаєш і не загубиш. Іди.

Паула посопіла, дивлячись у Розганяєві глузливі очі; потім потупилась і сумно кивнула.

У ліфті її раптом наздогнав голод; може, тому, що швидкісна кабіна, несучись униз майже у вільному падінні, завжди якось дивно діяла їй на шлунок. Утім, Паула сьогодні не снідала, а пора була вже обідня, а на першому поверсі широким колом розташувався десяток скляних кафе, тому вона знехтувала недавній Розганяїв докір і зайшла в «Крило грифона», чия назва на всіх поверхах давно звучала як «Кіло батона».

Поспіхом жуючи бутерброд зі свіжою рожевою ковбасою, вона раз у раз злодійкувато поглядала на всі боки – чи не з'явиться за скляними стінами кафе-акваріума жовчне Розганяєве обличчя. За сусідніми столиками жваво базікали: у когось шеф схвалив до випуску серію передач, хтось добув геніальний сценарій, хтось вискочив уперед у рейтингу; потім у «скляночку» ввірвалася ціла юрба, вишукала серед їдців блідого, туманно знайомого Паулі хлопчика й накинулася на нього з поздоровленнями – виявляється, у хлопчика вийшла перша передача, і приятелі стали в чергу заради права потиснути йому руку.

Спостерігаючи за чужим тріумфом, Паула відсьорбнула гарячого чаю, закашлялася й тому проґавила мить, коли малознайомий журналіст – здається, з відділу проблемних програм – надумав сісти за її столик:

– Не заважатиму?

Паула мотнула головою. Бутерброда лишалося менше половини; навряд чи малознайомий журналіст устигне їй завадити. Вона зараз піде.

– А я вас, здається, знаю… Паула. Ви в пана Миреля асистентом працюєте, правда?

Паула здивувалася. У «скляночках» не було звичаю заводити душевні знайомства – по-перше, на роботі, по-друге, на очах… По-третє… ну, не було такого звичаю та й годі. Принаймні з Паулою тут не знайомився ніхто й ніколи.

Вона кивнула – невдоволено і водночас розгублено. Її співрозмовник, навпаки, запалився:

– А мене звати Дод Дарнець, програма «Заборонене питання», ви, мабуть, бачили…

Паула бачила. У «заборонників» був високий рейтинг, хоч передача анітрохи не була розрахована на широку публіку; там не було ні ведучого-провокатора, ні почервонілих зірок, ні оплесків радісної юрби роззяв – серйозний, навіть похмурий імідж, напружене словесне дійство і справді гострі, напрочуд сміливі теми.

Паула не любила «заборонників» – хоч кілька разів, коли Розганяй наполіг, дивилася й аналізувала. І оцього Дарнця, хоч убий, не пам'ятала… Втім, це природно, чорнороби-журналісти потрапляють у кадр дуже рідко.

Її співрозмовник з розумінням усміхнувся:

– Думаю, Пауло, ви не любите нашої передачі.

Вона здригнулася:

– Чому ви так вирішили?

Дарнець сьорбнув зі своєї чашечки:

– Бачите… занадто гострі теми – це все одно що занадто гострі приправи. Хтось любить… Комусь неприємно. І не можна ж усе життя харчуватися самим хроном…

Паула машинально жувала бутерброд.

– І це, Пауло, цілком правильно з вашого боку… Є речі, про які вголос, з екрана, не говорять. І навіть ми не говоримо – не потрібно… Але від нашого мовчання ці, як я сказав, речі з життя не зникають, згодні?

Рожева ковбаса раптом стала Паулі в горлі – така раптова й сильна була тривога. І Дарнець, зрозуміло, все помітив; він розвів руками, ніби демонструючи добрі наміри:

– Ні, Пауло, тобто так, ви правильно подумали, але в цьому немає нічого дивного чи страшного… Я журналіст, проте друга моя робота – консультант у центрі психологічної реабілітації…

Вона нарешті пересилила неслухняне горло й мужньо ковтнула напівпережований кусень.

– Вам дико, що я говоритиму з вами про Печеру. Повірте, справа варта того, щоб цю ніяковість перебороти…

– Яка справа? – вичавила Паула.

Дарнець зітхнув. Усміхнувся. З'єднав кінчики розчепірених пальців:

– З вами стався рідкісний випадок. Тричі підряд…

– Як ви знаєте?!

Хтозна, який це вигляд має збоку. Паула зробила все можливе, щоб зберегти незворушність на лиці, і їй дуже допомогло усвідомлення, що вона сидить серед маси людей. Що всі навколо тільки на неї й дивляться…

Дарнець усміхнувся:

– Не тривожтеся, Пауло. Це закон сприйняття – у людному місці на нас ніхто не звертає уваги… Ваш шеф у себе в кабінеті. Не переживайте.

– Як ви знаєте про…

– Випадок такий нечуваний, що приховатися від нас він просто не міг. Це… якесь феноменальне везіння. При тім, що ваш… сааг доклав усієї своєї чималої сили, щоб це везіння урвати. Він, можете повірити, сам вражений не менше, ніж ви…

– Вірю, – процідила Паула крізь зуби. – Я, знаєте, чомусь завжди надіялася, що телефони довіри – це саме телефони ДОВІРИ. Якби я знала, що після єдиного випадкового, під настрій, дзвінка…

– Пауло, дорога… Ваш дзвінок тут геть ні до чого. Якби центр психологічної реабілітації не мав власного доступу до інформації Триглава… повірте, силі-силенній наших співвітчизників було б дуже погано. Знаєте, я за свою практику бачив стільки людей, що потребували допомоги…

– Я не потребую допомоги, – сказала Паула різко. Втім, у якусь мить в її душі ворухнувся слабенький і теплий черв'ячок – а що, як узяти та й перекласти свої страхи на вузькі плечі Дода Дарнця…

– Я зустрічав і нині зустрічаю безліч людей, що потребують допомоги, – незворушно повторив її співрозмовник. – Зокрема, вашої допомоги, Пауло.

Вона помовчала, здивовано розглядаючи недоїдений бутерброд.

– Я поясню… – її співрозмовник знову сьорбнув з чашечки. – Щодня тисячі людей несуть у Печеру свої комплекси й страхи – тягнуть це сміття в чистий і чесний світ, де місце тільки чесній боротьбі і первісним інстинктам. Щодня сотні людей звертаються до телефонів довіри, бо їм здається, що в Печері щось не так, що їхня поведінка виходить за звичні рамки… Йдеться про маніяків-садистів, яким, на жаль, майже неможливо допомогти. Йдеться про природжених жертв, які, на жаль, закінчують свій шлях ще замолоду… Йдеться про людей, котрі щодня почуваються так само, як почувалися ви, набираючи телефон довіри… Пам'ятаєте?

Паула мимоволі зіщулилась.

– От-от… І наша з вами мета – пояснити цим людям, що нічого жахливого з ними не відбувається. Що жертва, навіть загнана в кут, має шанс на порятунок… О, я не сказав, що приблизно вісімдесят відсотків консультованих нами – неагресивні за орієнтацією.

Паула мовчала.

Дарнець удруге її приголомшив – якось так непомітно вийшло, що зі смугастої лікарняної піжами Паула раптом переселилася в білий накрохмалений халат. Дарнець пив свій чай і розмовляв не з пацієнткою, а з колегою і соратницею, чия порада мала для нього виняткову вагу.

– Пауло… Феномен, який ви продемонстрували, називається «яскраво виявлена антивіктимна поведінка». Наш центр буде вдячний, якщо ви допоможете нам у роботі… Візьмете участь у деяких дослідженнях, ніби як у соціологічних опитуваннях… Знаєте, це дуже важко пояснити на пальцях, але я гарантую вам цікаву роботу, товариство розумних привабливих людей… І цілковиту конфіденційність, Пауло. Розумієте?

Вона й далі мовчала, їй здавалося, що за скляними стінами кафе минули довгі роки, що Розганяй постарішав і вийшов на пенсію, що касети Рамана Ковича розсипалися від часу, що будинок телецентру сто разів перебудували, що Митик няньчить онуків, а вона й досі горбиться над рожевим недоїдком ковбаси, і чоловік, що сидить з нею за одним столиком, цілковито заморочив їй голову і розм'якшив мозок.

– Можете зараз не відповідати. Просто подумайте… Повторюсь – я розумію, яка це делікатна тема. Як ви серйозно до цього ставитеся… Але, можливо, саме з вашою допомогою буде зроблено відкриття… яке врятує від божевілля тисячі людей. Ви подумаєте, Пауло?…

– Подумаю, – сказала вона майже полегшено.

Бо дивна розмова, здається, вичерпалася й дійшла кінця.

* * *

У лункому під'їзді з високою стелею пахло вологим пилом; біля ліфта стояла величезна, на голову вища за Паулу, дівуля в екстравагантному макіяжі – їй, очевидно, ніхто ніколи не казав, що темно-коричневих губ у здорових людей не буває. Дівиця зміряла Паулу холодним байдужим поглядом – так, ніби перед нею раптом виник у повітрі якийсь неживий предмет; Паула, котра боялася жінок-гадюк і соромилася цього свого страху, гордо пройшла повз неї – до сходів.

Кович жив на четвертому поверсі. Сходинок, що вели до нього, виявилося зненацька багато, однак Паула не нарікала – нехай дорога буде якнайдовша. Майбутня зустріч її анітрохи не тішила; якийсь час постоявши на просторому майданчику й провівши очима ліфт, що поніс угору дівицю з коричневими губами, Паула стала нарешті перед дерматиновими дверима, між іншим, обладнаними замком.

Паула не любила людей, що замикають двері свого дому. Щоправда, серед її знайомих таких не було.

Здивована режисерською примхою, Паула натисла на залізну кнопку дзвінка; ш не відчиняли довго, так довго, що вона стурбовано полізла в портфель, щоб перевірити адресу. Вона стояла, мов чапля, на одній нозі, поклавши дипломат на коліно й риючись у його надрах, коли оббиті дерматином двері розчинились і протяг умить підхопив безцінні Паулині аркушики і мальовничо розкидав їх по сходах.

Паула підняла розгублений погляд.

Чоловік, що стояв у дверях, був їй багато разів знайомий зі знімків, прем'єр та презентацій; чорний обтислий светр під горло і теж чорні спортивні штани робили його схожим на літнього міма. Паула встигла подумати, що сорокалітній Кович має вигляд набагато старший за свої літа і що чорний колір йому не до лиця.

– Добрий день… Я Паула Німробець, студія художніх програм, четвертий канал, від пана Миреля, режисера, він домовля…

– Зрозуміло, – з огидою сказав чоловік, стоячи у дверях.

– Вибачте, я зараз…

Прилаштувавши дипломат на килимок перед дверима, Паула кинулася хутко збирати свій розвіяний скарб; Кович стояв непорушно, Паула скоса позирала на ворсисті кімнатні капці, що вартовими застигли на порозі.

І в ту мить, коли останній клаптик паперу був уже в неї в руках, – саме в цю мить її вперше штрикнуло незбагненне, неприємне передчуття.

Чорний ворс.

Огидно.

Затиснувши дипломат під пахвою, вона випросталася; Кович дивився прямо на неї, і на негарне його лице, здавалося, найшла чорна хмара.

«Учися, люба, розмовляти з людьми, – так не раз казав розумний Розганяй. – Похвали його останню прем'єру… Знайди гарні слова…»

– Ви знаєте, – почала вона вибачливим тоном, – ми… ну, ця передача… Вашу творчість треба… ну, я була глибоко вражена «Дівчинкою й воронами», це була немислима, геніальна вистава…

Вона ледь затнулася на слові «геніальна». Хоч би не перестаратися зі славослів'ям; кожну нормальну людину таке означення збентежило б. Кожну, але не Ковича – це просто його службовий обов'язок – вірити у власну геніальність…

– Мені тільки касети, – Паула винувато всміхнулася. – Мені тут зачекати?

Якщо він і збирався тримати її на порозі, то тепер передумав. Розтанув од її незграбних похвал?… Та хай там як, але холодний Ковичів погляд помалу уважнішав; нарешті він знизав плечима і відступив у глибину передпокою:

– Заходьте…

Вона зайшла.

Передпокій, як виявилось, був надзвичайно великий і феноменально захаращений; стіни, обвішані впереміш плакатами, афішами та календарями дворічної давнини, висока стеля, обклеєна пожовклими шпалерами, і запилюжене взуття, що натовпом стояло навколо полички-підставки. Паула з подивом побачила тут зимові хутряні чоботи, кеди, кросівки, босоніжки та різнобарвні черевики – усі чоловічі й усі одного розміру. Все, чим користувався хазяїн минулі рік-два.

Нерішуче потоптавшись, Паула зробила рух, що мав означати бажання роззутися; Кович поморщився, й це означало, що знімати туфлі не треба.

– Ви… як вас, до речі, звати?

– Паула.

– Отже, ти, Пауло, крім «Дівчинки…» нічого більше не бачила?

– Бачила, – поспішила пробурмотіти Паула, пробираючись за хазяїном серед полиць і стелажів, серед мальовничого мотлоху – у вітальню, величезну й несподівано порожню.

З високих вікон падали стовпи світла; на скрипучому паркеті лежав пил, і на журнальному столику, і на телевізорі в кутку, і навіть на шкіряному дивані, здається, шарами лежало старе, як цей будинок, незаймане покривало пилюки. Під стіною стосами громадилися книжки, а на тлі дорогого, але теж запилюженого килима висіли поруч дерев'яна маска якогось демона з вишкіреними зубами і портрет самого Ковича, писаний олією і, як здалося Паулі, досить бездарний.

– І що ж ти бачила? – недбало поцікавився Кович.

– Усе… Усі вистави. Але, ви розумієте, «Дівчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…

Паула затнулася.

Нічого собі похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в житті одну виставу, все інше – нісенітниця й піна…»

І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотіла, дивлячись у широку тріщину на паркеті:

– Я твір у школі… про «Дівчинку…». Я написала, що це про людину та її страхи… Але мені трійку, бо насправді це про пошук місця в житті… А навіщо його шукати, воно в кожного й так є… Я хотіла…

Кович гмикнув. Зміряв Паулу очима – по спині їй пробігли мурашки, причому не гарячі, як від звичайного збентеження, а крижані, наче від смертного жаху. Паула зіщулилась – їй удруге стало неприємно.

Кович зітхнув, поморщився, глузливо скривив губи:

– Добре… З касет можу дати тільки дві. Та й то хотів би якнайскоріше одержати їх назад.

Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замість цього стояла посеред кімнати непорушно й мовчки, наче обморожена.

Кович тим часом ішов до журнального столика; там, на запиленій стільниці, самотньо лежали дві відеокасети в яскравих коробках. Кович ішов довго, через усю велику кімнату, і, як виявилося, ледь накульгував; час тягнувся й тягнувся, Паула стояла, дивилась і відчувала, як стигне в жилах кров.

Крок. Заноситься нога в чорному ворсистому капці… Паула здригається. Наступний крок, ось він простягає руку до касет, ось обертається, ловить її погляд, щось хоче сказати, але замість цього різко зводить брови:

– У мене що, дірка на штанях?

Паула дивилася йому в лице.

Очі його сиділи так глибоко, що ледве можна було розрізнити їхній колір; через частку секунди вона зрозуміла, що очі в нього не коричневі, як їй здавалося, а блакитні.

Чому їй здавалося, що очі в нього карі?!

Передчуття, що прокинулося на сходовому майданчику, якось незрозуміло росло й міцніло. З кожною секундою вона відчувала дедалі дужчий, просто-таки фізіологічний страх.

– Ось, – Кович говорив повільно, не зводячи напружених очей з різко зблідлого обличчя відвідувачки. – Тут перша дія «Блакитного Рогу», а тут «Залізні білки» повністю… Вам що, погано?

– Ні-і…

Кович постояв, простягаючи їй касети; вона не рушила з місця, і тоді він, насупившись, пішов до неї сам.

І знову через усю кімнату.

Паулі захотілося відступити.

Паулі захотілося втиснутися в стіну, а краще – кинутися навтьоки.

Геть з величезної й запиленої квартири, по сходах униз, униз, щоб гриміла луна квапливих кроків…

…згук ратичок, що б'ють об каміння.

Вона судомно стиснула мокрі від поту долоні.

Кович зупинився, не доходячи трьох кроків. Утупився в гостю запитальним поглядом; знову простяг злощасні касети:

– На…

Паула не дивилась на його руку. Їй цілком вистачало обличчя.

Розумне, загалом, тверде до жорстокості, вольове жовтувате лице сорокалітнього чоловіка, що вигляд має на всі п'ятдесят…

Але звідки цей непристойний жах?! Ще хвилина – і їй терміново знадобляться послуги певного санітарного закладу…

– На, Пауло, бери…

Він рушив уперед – вона сахнулася.

І раптом побачила в його очах замість зміцнілого вже роздратування – якесь незбагненне збентеження.

Вони стояли одне проти одного – бліда дівчина з дипломатом під пахвою і чоловік у чорному светрі, що простягав їй дві барвисті коробки; тепер його рука помітно тремтіла. Паула чула стугін крові у вухах.

Чоловік у домашніх капцях нічим не нагадував могутнього звіра, чия морда на дві третини складалася з ікластих щелеп.

І все ж таки вона тепер точно знала, ХТО стоїть перед нею на відстані трьох кроків.

Її рука мимоволі потяглася до шиї. До того місця, де сходяться ключиці, де вітер холодить неприкриту шкіру. Де зараз повинна бути залисинка.

Кович помітив її рух. І раптом сполотнів сам – аж посинів:

– Пауло…

Вона відступила на крок. Потім іще.

– Пауло, – в його голосі промайнула безнадія. – Касети візьми…

Вона схлипнула.