Носильники розібрали коромисла. Розвіяру дісталась дуже зручна палка, ледь вигнута, відшліфована сотнями рук. Рушили по стежці вгору – десять поворотів, одинадцять тисяч кроків.

Він обігнав двох інших. Потім відстав і пошкандибав у хвості. Не треба квапитись; нехай вони візьмуть вантаж і підуть уперед.

Заспокоївши віддих, зусиллям волі перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирішити, як і коли розбивати яйце. Чи знають наглядачі таємницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрілять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?

Вантажники обережно викочували яйця з гнізда, в’язали мотузками, навішували на коромисла. У диму, у тріскоті іскор, вони самі здавалися чудовиськами – від куряви їхня шкіра зробилась чорно-сірою. «Утомилася, старенька, це останні яйця, завтра вже не буде», – Розвіяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахівник із табличкою робив позначки, бурмочучи під ніс, перевіряючи цифри – унизу, де прийомка, стоїть інший рахівник, і щодня по закінченні робіт вони звіряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.

Скрипіли блоки, дзвеніли ланцюги, сичали носильники, коли іскра попадала в дірку на рукавичці. Розвіяр чекав, дивлячись на далекі верховини гір: у ранковому сонці вони здавались ошатними й навіть гостинними. На мить пригадалось – і загасло у пам’яті – літаюче місто Мірте.

Як наяву, Розвіяр побачив митника, як він вимовляє, наче випльовує, слово «гекса». І велить викинути Розвіяра за борт, мов погану ганчірку. А Розвіяр у відповідь розбирає чорну шкаралупу, і вогнянка заступається за нього.

Йому привидівся чорний дим над мостами Мірте. Крики, страх, вогонь і попіл. Три дні й три ночі – чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потім, немає значення…

– Гей! Заснув?

Розвіяр струснувся, узяв на плечі коромисло з вантажем і, обережно притишуючи ходу, перетнув найкрутіший відтинок спуску. Знову звів дихання, настроївся на звичний ритм; одинадцять тисяч кроків.

Зараз?

Нема куди квапитись. Попереду, біля повороту, стоїть Роджі. Якщо розбити яйце – доведеться личинці його вбити…

А чому ні? Хіба Роджі не такий, як усі наглядачі?!

Розвіяр спіткнувся. Умить спітніли долоні. Роджі крикнув, коли Розвіяр добіг до повороту:

– Ти чого затинаєшся, га? Життя обридло? Під ноги гляди!

Розвіяр промимрив щось у відповідь.

Доріжка суха, не слизька, ще не гаряча. Ідемо обережно, дивимось під ноги. Не треба поспішати; ще маємо час, і там, нагорі, чекають на свій час страховища, до часу ув’язнені в шкаралупах.

А що коли книга бреше і вони не коритимуться?!

Приймальник розіклав яйця, разом із мотузками, у залізній вагонетці на колесах і повіз до спеціальної пічки, що не згасає ні вдень, ні вночі. «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття…»

Угору – бігцем. Одинадцять тисяч кроків.

Вантажники відверто раділи близькому закінченню робіт. Вони, хоч і були вільними найманцями, хоч діставали чималі гроші за свій труд – боялись вогнянки та її пекучих яєць і були щасливі, що без пригод закінчилася зміна.

– Сьогодні раніше підемо відпочивати, хлопче!

Звичайно вантажники не розмовляють із рабами. Але тепер – подобрішали; Розвіяр, пристроївши на плечах коромисло з новим вантажем, попрямував униз.

Зараз?

Розмахнутися, лупонути коромислом об камінь… Об цей? Чи той, наступний? Стежка – занадто відкрите місце, усім усе видно, і легко дістати стрілою…

На високому камені майоріла фігура наглядача Роджі. Той спостерігав за ним, за Розвіяром, неначе щось відчувши. Треба було зважитися, і Розвіяр, стиснувши зуби, змагався з усе більшим страхом.

Він закінчив другу ходку, здав вантаж приймальнику, і рахівник записав. Підійшов Роджі – він був незвично діяльний сьогодні.

– Хлопче… Ти якийсь дивний. Ще раз загаєшся по дорозі… Зупинишся… Так і знай: увечері тобі буде шмагання. Тільки загайся ще раз!

Розвіяр із важким серцем рушив угору. Під сонцем, під поглядом наглядача він не міг повірити, що таким сміливим був сьогодні вранці. Що з ним зроблять, якщо личинка чомусь помре? Або не буде слухатись? Або… якщо його піймають за три доби?

Ішов час. Розвіяру все складніше було переставляти ноги. Страх і відчай, з якими він змагався – і перемагав – з перших днів свого нового рабства, тепер цілком заволоділи ним. Він міг визволитись, міг дістати владу над життями інших, але не смів; це за кілька годин перетворило Розвіяра на більшого раба, аніж яким він був, зв’язаний і голий, на невільничому ринку.

Він ішов униз із вантажем, і два яйця вогнянки похитувалися на коромислі в такт до кроків. Наближався третій поворот…

Щось змінилося. Неначе тінь пролетіла в повітрі. Розвіяр підняв голову.

За камінною грядою почувся дивний звук – чи то шипіння, чи то скрегіт. І глухо скрикнула людина.

Ноги самі винесли Розвіяра на поворот, і він побачив, як наглядач Роджі, який щойно сидів на високому камені, тепер летить униз, притискаючи руки до горла. Тіло його скотилося, смикнулося, завмерло посеред стежки, а каміння ще котилось, велике й маленьке, один ударив Розвіяра по нозі…

На стежці, кроків за двадцять, стояла істота, яких він перше не бачив. У тварюки було чотири широких лапи з кігтями й довгий пружний хвіст. Тулуб, укритий смугастим хутром, широкі людські – чоловічі – груди, порослі рудим волоссям. М’язисті руки, в кожній по короткому клинку. На голові залізний шолом, що повністю закриває обличчя, а на спині – в сідлі зі стременом – поміщувався ще й вершник, тому що хвостата істота була верховою.

Розвіяр побачив усе в деталях – як, бувало, встигав прочитати ледве розгорнуту книжкову сторінку. Він побачив обличчя вершника, гордовите, смагляве, чимось схоже на гордовиті обличчя Золотих. Побачив у його руках світлі вигнуті мечі. Побачив ноги, узуті в чорні чоботи з тонкої шкіри, уперті в стремено – носками вгору і в боки. Побачив ледь вловний рух цього стремена: чотиринога тварюка з людським торсом присіла на задні лапи, збираючись стрибнути на Розвіяра й покінчити з ним – утовкти в стежку. Перетворити на млинець.

Жити!

Розвіяр не став бігти, не став ухилятись – ні те ні інше не могло його врятувати на вузькій доріжці над прірвою.

Замість цього крутнувся на місці й ударив своєю ношею об скелю, з усіх сил зажадавши свободи невідомому чудовиську. Одне яйце розбилось із вологим чмоканням.

Спалахнули мотузки. Посипалася шкаралупа, повалив чорний дим. Чотиринога істота на стежці застигла за мить до стрибка, а Розвіяр, кинувши коромисло, відстрибнув до самого краю стежки й мало не зірвався.

Зі скалок шкаралупи, з сажі й обгорілих волокон вибралася личинка вогнянки. Якби Розвіяр давніше знав, що носить на плечах, не спав би так спокійно на моховитій підлозі в Східній темниці. Мучився б через жахи. І тим більше дивним і диким здавалося, що це – оце – може кому-небудь підкорятися.

Чотиринога істота на стежці поступилась назад; дико й страшно скрикнув вершник, спалахнуло сонце на його клинках…

– Убий! – Розвіяр ні на що не сподівався. Він просто хотів жити й боровся за життя як міг.

Личинка вогнянки здійнялася, розметавши гострі крила, вкриті сажею, немов пилком. В обличчя війнуло жаром, Розвіяр упав на коліна, прикриваючи обличчя ліктями, відчуваючи, як тріщить на голові волосся.

Він не хотів дивитись і все-таки бачив. Чотиринога істота змахнула клинками, і вершник повторив його рух, але жоден із чотирьох клинків не досягнув цілі. Личинка пронеслась над ними, почувся тріск, вершник вивалився з сідла й упав на дорогу. Чотиринога істота в останньому пориві гарячково спробувала зняти з себе шолом – і теж повалилась, придавивши тіло вершника тяжкою, непомірною тушею. Личинка піднялася вище, Розвіяр щосили надіявся, що тепер вона полетить геть, сховається – але жахлива тварюка спустилась на великий камінь над стежкою. Склала на спині крила, мов долоні і, здається, вліпила очі в Розвіяра – хоча в неї не було голови й не було очей.

Йому захотілося стати частиною цієї камінної гряди. Стати недвижним. Стати каменем.

– Гей!

Згори вибіг іще один наглядач – видно, почув шум і поспішив усе з’ясувати. Мало не зіштовхнув зі стежки Розвіяра; постояв, витріщивши очі, позираючи то на личинку, то на труп Роджі посеред дороги, то на два страшних тіла – чотириногого і його вершника. Розвернувся і з вереском кинувся назад, і за хвилину його крик підхопили інші голоси…

Личинка не зрушила з місця. Продовжувала сидіти, молитовно склавши крила на спині.

Зате коли знизу, з четвертого повороту стежки, безгучно виринули ще дві чотириногі тварюки з вершниками і Розвіяр, забачивши їх, нажаханий притулився до дороги – от тоді личинка розвернулась, як сувій, і атакувала знов.

* * *

Здавалось, минуло декілька годин, а проте сонце тільки трохи нижче спустилось над горами. Він стояв на стежці, на третьому повороті, звідки чудово проглядалась ущелина. Він бачив, як по протилежному схилу відходить, легко долаючи неприступні провали, загін вершників на чотириногих тварях. Трьом із них уже ніколи не скакати по горах, не нападати на рабів і наглядачів; тіла двоногих і чотириногих мерців лежали осторонь, Розвіяр боявся на них дивитись.

Уціліле яйце вогнянки застрягло в розколині біля дороги. Личинка й досі сиділа на камені, і більше не лишалося сумнівів, що вона Розвіярові кориться. А він стояв перед нею, паралізований свідомістю своєї несподіваної влади.

Дістатися до Фер… За три дні – хіба це можливо? Знайти Арві та Лу, покарати їх… Нехай контрабандистів давно нема в порту – перед очима в Розвіяра вони кричали в смертельному жаху й падали, уражені личинкою, і знов кричали й падали. Він і не підозрював, як глибоко в ньому засіла їхня зрада і як хочеться помститись.

Утекти… куди? У нього всього лише три дні. А до Мірте за три дні можна дістатись хіба що силою думки…

Тікати! Не стояти!

Він ступив кілька кроків. Озирнувся; здиратися по схилу, без стежки, значило рано чи пізно скотитись униз і вбитись на гострім камінні… Дорога, якою ходить караван із харчами, нижче… Як туди дістатись – по трупах?!

Сонце, немов приклеєне, висіло на тому ж місці небосхилу. Над личинкою вогнянки тремтіло гаряче повітря. Спотикаючись, Розвіяр побіг униз, сподіваючись вибратись до проїжджої дороги…

З-за четвертого повороту стежки йому назустріч вибігли вартівники. Не наглядачі – замкові вояки, озброєні мечами й списами. Вони викотились хвилею; передні круто вповільнили хід. Стали. Лад порушився.

– Шуу, – видихнув червонолиций чоловік у блискучому сталевому нагруднику і з пір’ям на шоломі. – Ах, Шуу… Сті-і-ій!

Розвіяр поступився. Личинка не ворухнулась.

Погляд червонолицього швидко окинув поле бою, спинився на вогнянці, метнувся на Розвіяра. Провідник загону був воїном і вмів володіти собою, однак Розвіяр устиг прочитати в його очах жах. Той самий безмірний страх, що називають «страхом Шуу».

Червонолиций усе знав про личинок і все швидко зрозумів. Його життя опинилося в руках Розвіяра; між вартівником і лютою смертю стояла мить – і примхлива воля підлітка-раба.

Ті, що завмерли за спиною чоловіка в сталевому нагруднику, теж зрозуміли це – по довгій хвилині.

– Охороняти! – крикнув Розвіяр.

Одночасно змайнули дві чи три стріли. Личинка опинилася між вартівниками і своїм новим хазяїном. Стріли зникли в гарячому мареві над розкритими крилами і зникли без сліду, тільки попіл просипався.

– Назад! – крикнув червонолиций. – Відходь!

Це була мить для прориву. Розвіяр відчув її, почув, як чують удар дзвона. Нацькувати вогнянку на цих людей і по стежці з попелу прорватися до волі. Ну?!

Стежинка пустішала. Вартівники відступали вниз, за четвертий поворот, за камінну гряду. Удатна мить найшла і минула. Розвіяр зрозумів, що запізнився: червонолиций знову був господарем становища.

– Значить, це ти розбив шкаралупу, хлопче?

Спокійний, навіть знудьгований голос. Вартівник давно знає відповідь на своє питання. Тягне час, зрозумів Розвіяр.

– Ти їх бачив? Звіруїнів? Напівлюдей?

Розвіяр мовчав.

– Це звіруїни, – повторив вартівник наполегливо, буцімто Розвіяр сумнівався. – Ти звелів убити їх? Молодець. Ти кмітливий, добре зробив. Ми теж підстрелили двох… Їх було багато, дуже багато. Добре, що ти велів личинці їх убити.

Він говорив, не спускаючи з Розвіяра очей, і точно чекав чогось. Чого?

Свиснула стріла. Розвіяр упав; стріла ударила в камінь, мало не подряпавши вухо. Напевно, стрілець квапився. Знову свист, цюкає в камінь сталевий наконечник…

Личинка вогнянки змаяла, прикриваючи Розвіяра. Її протнули дві або три стріли, не завдавши шкоди. Розвіяр скотився зі стежки в щілину між камінням – туди, де лежало друге яйце. Воно зовсім остигло; Розвіяр утиснувся в розколину, намагаючись зрозуміти, звідки стріляють. Схоже, били зусюди: стрільці оточили стежку, поки вартівник у сталевому нагруднику хвалив Розвіяра за кмітливість.

Жити!

Піднявши камінний уламок, він щосили ударив по другому яйцю. Шкаралупа тріснула – глухо, безживно, і розтрісла. У тріщині, завширшки в два пальці, показалася друга личинка – остигла, дохла.

Яйця вогнянки треба зберігати у вогні… На повітрі вони остигають.

– Охороня-ати! – верескнув Розвіяр, коли ще дві або три стріли вдарили в камінь поряд із головою. Вартівники били завісою, не бачачи цілі.

Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Постріли припинились. Розвіяр сидів, забившись у щілину, мов комаха.

Попереду три дні й три ночі.

* * *

Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:

– Звелено взяти живим.

– Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий голос.

– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!

– Мені самому життя миле!

– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?

– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.

Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.

– Вийдеш – не зачепимо.

Розвіяр мовчав.

– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?

– Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.

– Ах, то ти так…

Зробилося тихо.

– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.

Начальник варти вилаявся.

– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.

– Вистрілите.

– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!

– Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?

Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.