Розділ другий
Цікава геральдика:
Глиняний бовван на чорному тлі

Я не був у клубі років п’ять, не менше. І приблизно стільки ж не був у місті; метушня завжди діяла на мене гнітюче. Ось і тепер – просто за міською брамою в мене почала боліти голова.

Клуб розташовувався в самому центрі, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публічних розваг. Вхід до будівлі клубу прикрашали два бронзові грифони – і якщо один напівлежав, поклавши голову на кігтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ґанку були положисті, рожевого мармуру. Двері погодились відчинитися тільки після значного з мого боку зусилля; я ступив усередину – праворуч виявилося дзеркало, і на секунду я побачив своє відбиття: чорний плащ до підлоги, чорний капелюх, розшитий зірками, усе відповідно до протоколу. Різні очі – праве синє, ліве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моєму випадку вже надто яскраво – у батька, приміром, обидва ока були голубі, відмінність полягала у відтінку.

– Як ся має ваша сова?

Я розвернувся.

Старигань був сивий, мов зріла кульбабка. Праве око каре, ліве – каре з прозеленню; обидва гляділи з професійною доброзичливістю:

– Молодий пан – член клубу чи тільки бажає вступити?

Я зняв із шиї шкіряну торбинку для документів. Витягнув членський квиток, поводив перед носом дідка:

– Сова почувається добре. Моє ім’я Хорт зі Табор, я хотів…

– Як плине час, – сказав дідок, й обидва його ока застелило легким серпанком. – Я, вельмишановний пане, пам’ятаю, як радів ваш батько вашій щасливій появі на світ… А ваша бідолашна матінка! Після стількох утрат, у такому зрілому віці – нарешті вдалі пологи…

Я насупився. Не люблю, коли сторонні виявляються посвяченими в інтимні таємниці нашої родини. Тим більше не люблю, коли про ці таємниці патякають.

– Скільки вам? – спитав дідок з чарівною усмішкою. – Двадцять п’ять?

– Дозвольте мені пройти до правління, – сказав я крижаним тоном.

На полірованій стійці гардероба застиглою калюжкою лежав пташиний послід. Судячи з екскрементів, здоров’я сови, що залишила їх, було в повному порядку.

* * *

Востаннє я платив внесок двадцять п’ять місяців тому; тепер мій борг улігся золотою гіркою на чорному оксамиті столу. Пан голова правління кивнув панові касиру – мої грошенята перемістилися зі столу в мішечок, а потім у сейф.

– Отже, пане зі Таборе, ви отримуєте у свою волю Кореневе Заклинання – з умовою, що його буде реалізовано протягом шести місяців. Якщо по закінченні цього терміну ви не скористаєтеся своїм правом – його, тобто право, у вас вилучають, а на кару забороняють брати участь у наступному розіграші.

На плечі в голови правління тупцялася пристаркувата, бувала сова. Розплющила одне око, плюснула в мене жовтизною сонного, зневажливого погляду – і зажмурилася знов.

– Заклинання вимагає значного зусилля, використання його має обмеження за ступенем… утім, вам, пане зі Таборе, як надступеневому вродженому, ця частина інструктажу не знадобиться. Розпишіться – й отримаєте муляж…

Голова правління нахилився, відкриваючи шухляду столу; сові довелося трохи розгорнути крила, щоб утриматись на його плечі.

На чорний оксамит лягла грубо зліплена глиняна статуетка – непропорційна людська фігурка. Довгаста голова була такого ж розміру, як решта тулуба; коліна й лікті потвори були трохи зігнуті, спина – пряма.

Я здригнувся – такою силою віяло від цієї непоказної, загалом, штукенції.

– Муляж одноразовий, для ініціації замовляння треба зруйнувати його цілість, тобто відламати голову. Караний може бути тільки один, він має перебувати в межах прямої видимості, Кара здійснюється один раз, під час безпосереднього торкання потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення – тобто ви маєте чітко, бажано вголос, назвати вину, за яку буде Кара. Увага! Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння повертається проти каральника! Караючи, ви точно маєте бути абсолютно впевнені, що названий злочин скоїв саме караний суб’єкт! Інакше – страшна смерть!

Голова патетично підняв голос – так, що сова на його плечі знову розплющила одне око.

– З того моменту, як підпис власника Кари з’являється у відповідному розписі, – голова ніжно погладив сторінку товстої магічної книжки, – і протягом шести місяців, або до моменту порушення цілості муляжу, право на здійснення Кари має власник і тільки він. Якщо стороння особа порушить цілість муляжу – магічного акту не відбудеться, стороння особа загине, а власник утратить своє право на Кару. Увага! Після початку процедури Кари – тобто з моменту, коли муляж опиниться безпосередньо в руках каральника – каральник перебуває в режимі зниженої вразливості. Це значить, що будь-яке шкідливе діяння на нього буде ускладнене, а сама спроба такого діяння поєднана із загрозою для життя нападника, – голова задумався, мов намагаючись збагнути смисл щойно сказаних слів.

– Вина має бути домірна передбачуваній Карі? – хрипло спитав я.

Голова помовчав. Дозволив собі усміхнутись:

– Та що ви, шановний зі Таборе. У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Тобто покараний справді її пролив, ви розумієте?

Сова на його плечі випустила здушене «хи-хи». Мені зробилось прикро.

– …І було, на жаль, декілька випадків, коли вельми недурні люди ставали жертвою власної помилки. Один ревнивець здумав покарати гаданого коханця дружини… але фатально помилився. Між тим чоловіком та маговою дружиною справді була змова, тому що дружина курила люльку потай від чоловіка, а той один постачав їй тютюн… Якби власник Кари вимовив у вироку – «за тютюн», караний помер би. А так – помер каральник… А інші випадки такого кшталту… А… – голова засмучено махнув рукою.

– Чи можна покарати мага? – спитав я з похололим серцем. – Якого ступеня?

– Будь-якого, – проникливо повідомив голова. – Це ж Кореневе замовляння, ви маєте розуміти…

– Члени Клубу Кари не можуть бути покарані заклинанням, – сказав касир. З якимось, як мені здалося, поспіхом; сова пана голови несхвально на нього покосилася.

Якийсь час я роздумував, чи не здасться нахабним моє наступне питання, і, так і не додумавши, спитав:

– Члени клубу не можуть бути покарані взагалі? Заклинання не подіє?

– Це Кореневе замовляння, – із зітханням повторив голова. – Але якщо ви застосуєте його проти члена Клубу Кари – ви маєте бути готові до, е-е-е, санкцій… Дуже серйозних, у магічній галузі. Ви розумієте?

– Зрозумів, – я коротко нахилив голову.

– Офіційну частину інструктажу, можна вважати, закінчено, – сказав голова, як мені здалося, з полегкістю. – Тепер, згідно з традицією…

Із того ж сейфа, куди запливли мої внески за два з лишком роки, були добуті три келехи та черевата пляшка.

– Ну що ж, панове… Для когось влада – це іграшка, для когось – це смисл життя, для когось смертельна отрута… Ми, маги, граємо з владою, як грають із вогнем. Тож випиймо за те, щоб наш молодий друг Хорт зі Табор дістав від свого виграшу користь і задоволення!

Вони перехилили свої келехи. Я, ніяковіючи, ледь губи вмочив.

– Я не п’ю спиртного, – пояснив я у відповідь на їхні запитальні погляди. – Наслідки… тяжкої хвороби.

* * *

ПИТАННЯ: За допомогою чого здійснюються магічні діяння?

ВІДПОВІДЬ: За допомогою замовлянь.

ПИТАННЯ: Яким чином здійснюються замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Вербально або інтуїтивно.

ПИТАННЯ: Яким чином розповсюджуються замовляння?

ВІДПОВІДЬ: У середовищі призначених магів загальноприйняті замовляння розповсюджуються без обмежень під час особистих зустрічей або через спеціальну літературу. Рідкісні й екзотичні замовляння продаються або здаються в оренду (якщо при них є матеріальний носій).

ПИТАННЯ: Що таке матеріальний носій замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Це предмет, у якому замовляння втілено.

ПИТАННЯ: Чи всяке замовляння вимагає матеріального носія?

ВІДПОВІДЬ: Ні, не всяке. Постійного матеріального носія вимагають лише Кореневі замовляння.

ПИТАННЯ: Що таке Кореневі замовляння?

ВІДПОВІДЬ: Це замовляння абсолютної сили, що походять від кореня всіх речей.

ПИТАННЯ: Які обмеження для магічних діянь ви знаєте?

ВІДПОВІДЬ: Абсолютно закритою для магічних діянь залишається галузь медицини (окрім ветеринарії). Для вищих магічних діянь існують обмеження за ступенем мага, за актуальним запасом магічних сил, а також за кількістю об’єктів впливу.

ПИТАННЯ: Яка максимальна кількість об’єктів впливу для мага першого ступеня?

ВІДПОВІДЬ: Сорок об’єктів плюс-мінус два.

* * *

– Можна привітати вас, шановний Хорте?

Дідусь-кульбабка стояв біля гардеробної стійки – не заступаючи проходу, але й не залишаючи дорогу вільною. Непевно якось стояв.

Я знову побачив своє відбиття в дзеркалі – рот до вух, праве око сяє синім, ліве – жовтим, і треба негайно пожувати хіни, щоб стерти з обличчя такий простодушний вираз щастя.

– Вітаю, – щиро сказав дідусь. – На правах давнього знайомця вашої родини… хочете пораду?

Я невпевнено стенув плечима.

– Майте на увазі, Хорте: Кореневе Заклинання, навіть одноразове, завжди позначається на всьому подальшому житті… а як саме – залежить від того, як ви використаєте Кару.

Я нетерпляче кивнув:

– Так, так…

– Та й від усього ви відмахуєтесь, – мило всміхнувся дідок. – Самовпевнена молодість… але про всяк випадок знайте: чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима, тим більше можливостей відкриється перед вами. З надступеневого мага ви можете стати великим… можете, так. Якщо покараєте – справедливо! – найстрашнішого, наймерзеннішого, найшкідливішого людям злодія. Ось так, – він усміхнувся знову. – А тепер – ідіть… Адже вам треба ще знайти годящий готель?

Я завагався:

– Перепрошую… Цей, гм, зв’язок між Карою і… на інструктажі мені нічого такого не казали… це… правда?

Дідок усміхнувся втретє, веселі зморшки розповзлись по виду сонячними промінчиками:

– Та що ви, Хорте… Це така плітка. Легенда, так би мовити.

…Вуличний гамір, сонячне світло, гуркіт коліс, спека та курява, гомін голосів, усе це – повітря, світло й гуркіт – упало на мене, як падає раптом зірвана вітром тюлева штора. Я стояв на ґанку клубу, між бронзовими грифонами, і дихав часто й глибоко, до запаморочення.

Я стояв на порозі світу.

Я. Всемогутній. Здатний покарати найстрашнішого в світі злодія, мага, короля, та кого завгодно. Я, володар. Я…

Тільки не квапитись. Тільки як слід вибрати. Насолодитись владою й не помилитись у виборі – оце я зумію. Я – зумію. Я…

Бронзові грифони косились на мене – підбадьорливо, але трохи поблажливо.

* * *

П’ять років тому я зупинявся в готелі «Північна Столиця», найбільшому й найпомпезнішому в місті. Масивна будівля «Столиці» стирчала в самому центрі міста, на ринковій площі; пам’ятаю, тоді мене діймали невпинний гамір, тупіт і метушня під вікнами.

Тепер я потребував спокою й усамітнення, а тому не полінився відшукати в плетиві вулиць маленький, та цілком пристойний на вигляд готель «Відважний ховрах». Забачивши такого важливого постояльця (а я досі був у чорному клубному плащі й капелюсі із золотими зірками), хазяїн кинувся звільняти найкращий номер; виявилося, що в гідних мене кімнатах ось уже два дні живе якась пані, і для зручності добродія мага (моєї зручності!) пані поспіхом переселяють до скромнішого номера; дожидаючи, поки кімната буде готова, я опустився в крісло посеред холу, витягнув ноги в напрямку до пустого каміна й приплющив очі.

Футляр із глиняною фігуркою віддавив мені бік. Таку річ не можна довірити багажу; така річ здатна змінити життя, в усякому разі, зламати його неквапливий плин, як це вже сталося зі мною.

Така річ здатна отруїти на смерть; я сам відчував, як усередині мене проростає і стигне поблажливість Верховного Судді.

Халтуриш, думав я, дивлячись на покоївку, що квапливо протирала сходи на другий поверх. Халтуриш, треба б ретельніше. За таке недбальство рано чи пізно можна дістати…

Покоївка впіймала мій погляд. Певно, це був особливий погляд, тому що дівчина виразно зблідла. Я всміхнувся, і ця усмішка завдала їй жаху; треба віддати їй належне, свого поста вона не покинула й східці домила. Хоча й халтурила через край.

Я всміхався, спостерігаючи за її гарячковим поранням. Коли вона втекла, я всміхався їй услід; кожен із нас хоча б у чомусь, але винен. Точніше, кожен із вас, тому що я тепер – по той бік присуду. Так, випадково й ненадовго – проте й життя, якщо подумати, недовге.

* * *

Він прийшов пізно ввечері, у такий час ввічливі люди візитів не роблять. Утім, власна ввічливість турбувала його якнайменше.

Був сильний вітер. Здається, починала мінятись погода; здається, жарота нарешті спаде, і мені не доведеться тратити сил на прохолоду у власній оселі. Так чи приблизно так я міркував, сидячи біля розчахнутого вікна, вдихаючи забутий за п’ять років запах великого міста і дивлячись на екіпажі, що пропливали під вікном.

Не помітити візитера було неможливо. Він просто прийшов і став на протилежному боці вулиці, дивлячись не на мене, а кудись удалину – ніби йому байдуже до всього на світі, а особливо до зіваки у відчиненому вікні. Вітер красиво надимав його плащ і довге волосся, але, спадаючи на землю, темінь потроху з’їла цю красу, і дуже скоро в обсязі ока лишилося саме тільки біле як стіна обличчя.

Отоді він уперше поглянув на мене. Зирнув – і перекинув погляд.

І коли хазяїн «Ховраха» – у халаті поверх нічної сорочки – мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, – я вже знав, що чекаю.

– Як ся має ваша сова?

Голос у візитера був безбарвний, як і брови, як і вуса; ще до того, як він вимовив формулу привітання, я зрозумів, що він маг. Уроджений. Але, на жаль, – третій ступінь.

– Сова поживає прекрасно, – відповів я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподівано додав: – Якщо тільки для сов існує тогосвіття. Вона давно здохла.

– Дуже шкода, – озвався гість без ніякого жалю в голосі. – Я знаю, що ви виграли замовляння.

Я запросив його ввійти.

Почеплений на вішак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зірках. Оце вже не знав, що серед членів елітного клубу трапляються такі незначні маги.

– Я член клубу, – повідомив він, мов читаючи мої думки. – Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, мені довелося продати дім.

– Ви небагаті? – спитав я, розсудивши, що якщо він з порога задав такий рівень відвертості, то мені не треба церемонитись і поготів.

Він осміхнувся:

– Я торговець зіллям. Ось, – він розкрив полу каптана. З внутрішнього боку до неї були приколоті пласкі мішечки з барвистими етикетками. Мій погляд зачепився за найпістрявішу: «Приворотне зілля! Безкоштовний зразок! Випробуйте зараз!» Так, нижче падати начеб нема куди.

– Ви не здогадуєтесь, навіщо я до вас прийшов? – спитав він сухо.

Я помовчав; у моєму пізньому гостеві прозирала якась невідповідність. Низький ступінь, погорджена професія, потертий каптан, але ні крихти жалості до себе, підлесливості чи юродства. Певно, тому, що на свою персону йому було зовсім начхати.

– Ні, – сказав я обережно. – Не здогадуюсь.

Цього він, виявляється, не сподівався. Між бровами в нього залягла глибока темнава складка.

Я не квапив його.

– До вас ще ніхто не приходив, – сказав мій гість, і в його словах не було питання – радше подив. Здивування рідкісній удачі.

Я про всяк випадок промовчав.

– Значить, так, – торговець зіллям відкинувся на спинку крісла, рідке безбарвне пасмо впало йому на лоб, і я раптом побачив, що ще зовсім недавно мій гість був красенем-блондином, володарем жіночих сердець. – Значить, так. Три з половиною роки тому в мене викрали дочку.

Зависла пауза; мій співрозмовник замовк, та обличчя його не змінилось. Ніби він говорив про погоду.