Певно, сама доля відплатила мені. Бо коли, зойкаючи на всі голоси й насолоджуючись відлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно – ноги мої ковзнули з вологого від роси каменя, і я перекинувся в чорну безодню.

Луна підхопила тепер уже справдешній зойк.

Упав я відносно вдало – принаймні шию не зламав і не знепритомнів, а значить, і оптимізму не втратив. При мені були мої замовляння – я міг скинути ланцюга, закріпленого на коловороті, міг піднятись, як муха, по прямовисній стіні, міг, у разі невдачі, прикликати людей собі на допомогу…

Ось тут мені виліз рогом той феєрверк. Виявилося, що сил, потрібних навіть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.

І ось коли я зрозумів це – настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти років, улюбленця долі, переконаного, що світ існує тільки для нього.

Холод. Темрява. Жах смерті.

Я мав борсатися в крижаній воді, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимістичнішими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькі стінки не було змоги – руки зривались, нігті обламувались. Охоплений болем і панікою, я взявся кричати щосили – горлати, надсаджуючи горло, з останніх сил кликати на допомогу, і мої крики вже переходили в булькання…

Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирічний Іл, якому я півгодини тому підкинув жару до штанів.

Коли я побачив людське обличчя над собою – моя радість була тоді такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впізнав недавнього товариша; я ждав, що він скаже єхидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?

Я знав, що він щось таке скаже. Тому що сам, на його місці бувши, сказав би так.

– Зараз, – хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утіхою. – Тримайся, тільки тримайся, я ланцюга скину…

Я тонув.

Ланцюг упав поруч, та я не міг уже підтягнутись. Усе, що я міг, – схопитися за нього зубами, залишивши ніздрі над водою.

– Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…

Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирічного підлітка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобіт.

Метал був солоний, із присмаком крові. Цей присмак я запам’ятав на все життя.

Іл пірнув у воду поряд зі мною. Його пояс уп’явся мені в пахви; прив’язавши мене, Іл став підійматись, тепер на мене падали холодні краплі, і важке дихання знай зривалося в приглушений стогін…

Потім ланцюг перестав смикатись, і завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути моє задубіле розмокле тіло.

Усе це я пам’ятав уже уривками.

Ліхтар у його руках. Лице, освітлене цим ліхтарем, скривавлені долоні, налякані, співчутливі очі:

– Ти живий?…

Ті самі очі дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грізного барона Ятера:

– Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – сказав я, відкидаючись на спинку крісла…Кажуть, у деяких родинах досі шанують Закон Терезів.

Тобто дикунську традицію давніх часів, коли людина, чиє життя врятували, ішла до рятівника мало не в рабство, поки не трапиться можливість поквитатися… Дивно жили наші пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традиціям, вони не тільки вижили, а й нащадків наплодили… Це що ж виходить – з тринадцяти років я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провінційного барончика?

– Я все пам’ятаю, Іле…

Люте обличчя мого співрозмовника зробилося по-собачому благальним:

– Ну?…

– Я все пам’ятаю… Але я не візьмусь. Вибачай.

Скажений білий погляд був мені за відповідь.

* * *

ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилає послання на відстань 1000 км. На яку відстань надішле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однакові?

* * *

Ось уже два роки минуло відтоді, як я відпустив останнього слугу – будинок, двір і город обслуговували мене без сторонньої допомоги. Складну систему заклинань наклав за моїм замовленням один дуже хороший призначений маг – не тому, що я не впорався, а тому, що побутові проблеми має вирішувати фахівець; таким чином я позбувся потреби самостійно стягати чоботи – і заразом дістав можливість проводити життя в благородній самотності.

Години зо дві після того, як Ятер пішов, я сидів у вітальні, грав світильниками, імітуючи феєрверк, і пив холодну воду.

Утрачати друзів прикро. Навіть коли вони не друзі давно, а просто добрі знайомі, і навіть якщо прекрасно розумієш, що іншого виходу нема. Я не міг не відмовити Ілові, але навряд чи молодий самодур коли зрозуміє мою правоту.

Це тут, у провінції, я виконую функцію великого й жахливого, й землі навколо тремтять від самого мого імені. Правильно, що тремтять; адже світ – як ми знаємо з географії – широкий, у світі водиться багато всякого… не проти ночі буде згадано, і вимагати від мене, щоб я ліз із рогатиною в чуже гніздо, – безглуздо, я ж не кат собі.

Відходячи, Іл відпустив їдке слівце про мої магічні здібності. Він був схожий при цьому на розпусну бабу, яка всяку цнотливість вважає за чоловічу неспроможність…

Близько четвертої години ранку я таки зібрався спати. Піднявся нагору, та, ідучи до спальні, забрів ще й до кабінету – і, як виявилось, не випадково.

Скло тремтіло. У вікно били ніби мокрою ганчіркою. Купою ганчірок – важких, наполегливих; я не одразу зрозумів, у чому річ, а зрозумівши, поспішив розкрити і вікно, і штори. Як довго вони вже б’ються?!

Нічні метелики. Їх залетіло сотень п’ять, не менше; світильника, якого я поставив на стіл, одразу стало не видно – так обліпили його чорні оксамитові крила.

Запахло смаленим. Я копався в шухляді столу, шукаючи записника; мружачись, прочитав вигадливе поштове замовляння, яке досі не спромігся вивчити напам’ять, – може, лінь тому причина, а може, інстинктивна нелюбов уродженого мага до вигадок призначених.

Метелики, вмить утративши інтерес до життя, опали на підлогу, мов осіннє листя. Я закашлявся від здійнятого в повітря пилку; чорні тіла вкривали килим, ще й не просто вкривали, а візерунком. Складаючись у текст повідомлення.

Я обійшов кімнату – вздовж стіни, щоб не наступити на текст. Знов запалив світильник, і ще один, під стелею. Повернувся до столу. Узяв папір, умочив у каламар перо, готовий спершу переписати повідомлення, а тоді вже розбиратися.

«Високоповажаний уроджений магу Хорте зі Таборе! Закритий Клуб Кари повідомляє вам, що на останньому розіграші одноразових заклинань на ваше ім’я випав виграш. Ви дістали право на одноразове використання Кореневого Заклинання Кари… Для отримання призу вам слід прибути до правління Клубу не пізніш як першого вересня. З собою мати членський квиток з позначкою про сплату внесків.

Вітаємо!

Лічильна комісія».

* * *

«…Ви зібрались до Північної Столиці вперше за останні десять років, а можливо, і вперше на віку. Ви розгублені: як під готуватись до поїздки, що покласти в дорожню скриню, як поводитись, щоб не видатись непоправним провінціалом?

Заспокойтесь. Північну Столицю щодня відвідують сотні приїжджих магів, у всіх у них виникають схожі проблеми, і майже всі їх успішно вирішують. Прислухайтесь до наших рекомендацій – і нічого не бійтесь!

По-перше, документи. Якщо ви член якого-небудь магічного клубу – візьміть із собою членський квиток. Якщо ви призначений маг – візьміть свідоцтво про ваше призначення й надання магічного ступеня. Якщо ви вроджений маг – візьміть будь-яку гральну карту й на її лиці напишіть кров’ю власне ім’я (червоне чорнило теж згодиться, однаково для вас, уроджений, будь-який документ – пуста формальність).

Якщо на вулицях міста вас попросять пред’явити документи – ні в якому разі не хвилюйтеся й не соромтеся, а також не ображайтеся й не сердьтеся. Не треба вивергати полум’я чи перетворювати вартових на свиней – люди на службі, проти вас вони нічого не мають і, вивчивши ваші

документи, найпевніше ввічливо побажають вам удачі в усіх справах. Та якщо ви станете чинити їм опір, вони, звичайно, не зуміють утримати вас, однак у той-таки день вам доведеться поспіхом покидати Північну Столицю, щоб не зустрітися лицем до лиця з королівськими магами на службі порядку. Що потужніша влада, то потужніші маги їй служать, а влада короля Ібрина в столиці все ще вважається дуже міцною…

(Якщо ви консерватор і всяку службу вважаєте принизливою для мага – просто візьміть до відома, що в наші дні не всі додержуються традиційного погляду).

Повернімось до наших збирань. Документи готові; потурбуйтесь про одяг. Не варто тягти з собою до столиці весь свій гардероб, однак деякі потрібні речі просто мусять знайти місце у вашій скриньці.

Неодмінно візьміть два чорні плащі до п’ят: один оксамитовий – для урочистих нагод, другий шкіряний – на випадок негоди. Накладні срібні (золоті) зірки для плаща та для капелюха (якщо ви захочете вступити до клубу, без срібних зірок вам не ступити й кроку). Якнайбільше непротирних штанів і замовлених проти поту білих сорочок; тепла білизна й піжама з начосом – у столиці весь час дмуть холодні вітри, а в готелях не вщухають протяги… Утім, якщо ви подорожуєте влітку, білизну треба брати тонку, а капелюх – світлий, крислатий.

Заздалегідь замовте поштою карту столиці. Вивчіть назви центральних вулиць і головних майданів, а також їхнє розташування; заздалегідь поміркуйте, у якому готелі вам хотілося б зупинитись. Запам’ятайте: нема нічого жалюгіднішого, ніж маг, що безпорадно крутить головою посеред перехрестя.

Прихопіть із собою так багато грошей, як тільки можете. Північна Столиця не любить бідняків…»

* * *

До Клубу Кари років двадцять тому вступив мій батько. Якась була незрозуміла історія; незлостивий і загалом сумирний, тато раптом страшенно захотів скористатися замовлянням Кари, і не яким-небудь похідним, а саме Кореневим. Підозрюю, це якось було пов’язано з материним поганим настроєм; підозрюю, що батько ревнував, і точно знаю, що ревнував зовсім дарма. Проте вступний внесок – немалий! – було заплачено, і батько не став виходити з клубу, коли його темні пристрасті вгамувались. Навпаки – в розмові зі знайомими досить було мовити, що «на останньому розіграші в Клубі Кари…», як усі обличчя ставали перебільшено уважними.

Потім виявилось, що простіше вкусити свій лікоть, аніж реально виграти Заклинання. Батько з гіркотою казав, що засновники клубу – шахраї, що вони обдирають рядових членів, що замовляння Кари – як в’язанка сіна під носом дурного віслюка: він тягнеться, іде, а в’язанка віддаляється… Проте вже сплачених грошей було шкода. Батько перестав бувати на розіграшах, та внески продовжував платити; після його смерті я вспадкував членський квиток і теж заплатив, пам’ятаю, за декілька років…

Милостива сово, а за скільки ж років у мене не плачено?! Доведеться робити витрати, та ще й які!..

Я клопотав собі голову всякими дурницями, порпався в скринях, намагаючись відшукати парадний костюм, чорний із золотом плащ і відповідний нагоді капелюх. Я ходив по дому з безглуздою усмішкою, а всередині мене все натягалася й натягалася солодка струна.

Заклинання Кари!..

Я уявлення не мав, кого й за що збираюся карати. Але Кореневе заклинання! Те саме, володіння яким – нехай тимчасове! – дарує справжню всемогутність. Я, провінційний маг, – усе-мо-гу…

Кінець кінцем струна натяглась до краю. Покинувши скрині розкритими й речі розкиданими, я вийшов на ґанок і потягнув носом повітря.

Світало. Запізно для справжніх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.

Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустріч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.

Прослизнув у діру в паркані.

Чорним струмком зринув з гори – туди, де ще спало в передсвітній каламуті найближче село.

Так, посуха. Пробираючись по городах, я помітив, як пожовкло бадилля.

У курнику було тихо. Давнішні діри в стінах ретельно забиті; це ви дарма, мужички. Не буває курників зовсім без дір…

За хвилину мій рот уже був залитий кров’ю й заліплений пір’ям. Дурні курки не встигали прокинутись; перш ніж забрехав перший собака, я перегриз десь півдесятка горлянок. П’яний від щастя, тягнучи за собою тушку молоденького півника, я сунувся назад у діру; здобич довелося тут і кинути. Дивуючись нерозуму собак, я війнув у посохлі зарості за сараєм і, давши гаку, підкрався до села знову – з іншого кінця. І все повторилось; я пішов тільки тоді, коли запахло димом, собаки очманіли й тонкий голос, майже дівчачий, заголосив з підвиваннями на все село:

– Тхір! Ой, люди, знову тхір!

Через поле я забіг на гірку, до себе. Довго терся боком об поріг; потім піднявся на дві ноги і, похитуючись, зовсім щасливий, поплівся до спальні.

Підіймалося сонце.

* * *

Вони прийшли, напевно, всім селом. Похмурі. Налякані. Злі. З дохлими курми в руках; курей було, як мені здалося, штук п’ятдесят.

Заступили собою весь простір перед ворітьми; за хвіртку пройшла делегація на чолі з комісаром, призначеним магом третього ступеня (насправді четвертого).

Ніхто нічого не казав. Усі дивились на мене. Важко. Докірливо. То на мене, то на пір’ячко, що не знати як прилипло до мого ґанку. Руденьке й біленьке пір’ячко в бурих плямочках.

Добре, що я встигнув, піднявшись із ліжка, умитись. Очистити від закипілої крові свій безсоромно усміхнений рот.

Ось і тепер – вони дивляться на мене з люттю й відчаєм, а я ледве втримуюсь, щоб не посміхнутись.

Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодної хмаринки, небо.

– Ну, що дивитесь?

Мовчання.

Я кривлюся з фальшивою нехіттю:

– Ідіть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.

Вони мовчать, не вірять.

– Зроблю! – кричу я магу третього ступеня (насправді четвертого). – Зроблю, нехай так і буде! Вік пам’ятатимете милість Хорта зі Табора!

Розвертаюсь і йду в дім.

А за півгодини на потріскану землю падає дощ.

Мільйон років тому (початок цитати)

Вільних квартир було багато, бабусі з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обіцяючи їм усі зручності за сміховинну плату; Стас залишив Юлю з Аліком на лавочці в оточенні валіз, а сам пішов вибирати квартиру і вибрав години через три. Повернувся задоволений і заклопотаний, у супроводі енергійної тітки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала відібрати в Аліка його рюкзачок, та син відборонив своє право чоловіка тягати важке, і тоді маклерка підхопила поліетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником і залишками дорожньої їжі.

Плелись хвилин п’ятнадцять.

Вузька вуличка серпантином вилася в гору – опівдні сонце затопило її всю, і маленькі тіні під парканами геть-чисто були окуповані потомленими собаками. Поряд була пошта, і зовсім поряд – п’ять хвилин крутого спуску – виявився вхід у парк.

Квартирка, схоже, багато років стояла без господаря. Тим краще, сказала тітка-маклерка. Не стануть набридати хазяї, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванної душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грієш – і до лійки; утім, навіщо вам душ, ви начеб на море приїхали?

Та й справді…

Аліку, здається, сподобалось. Він миттю познайомився з сусідськими хлопчаками, і вже за півгодини Юля могла бачити, як її син скочується з крутого схилу на чиємусь самокаті – з підшипниками замість коліс. Плодові дерева, що росли в сусідньому дворі, виявилися семирічному хлопчику по коліно – ось яка крута була вулиця; зовсім поряд – здається, тільки простягни руку – підморгували з гілок абрикоси, сливи, яблука.

Юля відійшла од вікна, постояла над розкритою валізою. Квартирка не подобалась – тут пахло чи то комірчиною, чи то поганим готелем; навіть чиста постіль, видобута з постільної тумби, здалася надто вже чужою.

– Де б ти хотіла повечеряти? – спитав Стас.

Вона не знала. Вона взагалі не хотіла вечеряти. Вона так утомилась – довга дорога, жара, дожидання, – що із задоволенням упала б на ліжко й заплющила очі бодай на го дину…

– Влаштуймо святкову вечерю, – сказав Стас. – Знайдемо якийсь пристойний ресторан…

Вона насилу всміхнулася.

Стас був спокійний і певний себе. Він свій обов’язок виконав – містечко за вікнами, квартира – ось вона, і навіть не дуже дорого. Хазяїна ми не побачимо три тижні, каструлі на плиті, чайник електричний, вікна виходять на схід, і, якщо добре висунутись, можна навіть побачити краєчок моря.

– Заморилась?

За вікном кричали хлопчаки. Хтось уже ревів – не Алік, дякувати Богу, не Алік; Юля кинулася до вікна, але Стас утримав її:

– Самі розберуться…

Піймав її за руку. Пригорнув до себе; від Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надійного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осіла, мов сніговик, підтанувши.

– Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…

– Аліку! – Юлі ніяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов ні те ні се – не нахабний, та й не делікатний. – Ходімо вечеряти!

Вони знайшли кафе – звичайне, яких багато. Із динаміка лився солодкавий попсовий потік – «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтані навіщось мокли пластмасові квіти. Юля одразу й назавжди забула, що вони їли і яке вино пили, – через утому вся вечеря здавалась їй змазаною, ніби недбалий відбиток пальця на мутному склі…

Тільки в парку – після вечері вони пішли прогулятись – вона нарешті отямилась. Тільки в парку змогла нарешті зрадіти; на вечірньому небі темніли брили магнолій, лежало під зірками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазні лебеді. У залізній клітці ув’язненим росло нещасне дерево араукарія; ліхтарі не горіли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливі, іноді підпилі люди з ліхтариками, і перед кожною компанією повзла по землі біла пляма світла…

У темряві Алік знайшов світлячка. Довго милувався теплим вогником на долоні, міркував, як візьме світлячка з собою, до міста, й покаже в школі дітям; потім, бажаючи роздивитися кузьку ще краще, навів на неї промінь свого ліхтаря – і, на секунду розгубившись, поспішив віднести світлячка у кущі. Ще й руку довго витирав об штани; Юля сміялась. Це ж треба, такий милий вогник у темряві – і така бридка комашка при світлі…

Потім вони повернулися до найманої квартирки, поклали Аліка спати й довго стояли на балконі, слухаючи віддалений шум моря, поклавши голови одне одному на плечі, як коні.

* * *

Юля провела пальцем по борозенці ключа – він тут засувався в замок якось дивно, догори дригом – і з третьої спроби відімкнула голі, не оббиті дерматином двері.

Вони відправились на пляж, а захисний крем забули. І згадавши про це, Юля кинулася назад, полишивши Стаса й Аліка повільно спускатись по крутих кам’янистих сходах…

Після свіжого повітря запах маленької квартирки знову прикро вразив її.

Вона знайшла крем – на самому дні валізи, наче на вмисне.

На секунду затрималась, щоб глянути на себе в дзеркало. Така прикмета – якщо доводиться повертатись, подивись на своє віддзеркалення, і невдача помине тебе…

Не сподобалася собі. Заклопотане (здається, відпочивати приїхали?) бліде обличчя під козирком дешевої пляжної кепки. Дзеркало в передпокої теж було своєрідне – тьмаве, овальне, у древній латунній рамочці.

Юля осміхнулася над силу. Ото ще, дзеркало їй не подобається… Вони приїхали в найкращий на землі куточок, вони живуть поряд із морем – а їй не подобається дзеркало!

І, з третьої спроби замкнувши двері, вона кинулась наздоганяти Стаса й Аліка, а ті відійшли вже досить далеко, і засапаній Юлі не раз і не два доводилося запитувати в засмаглих перехожих дорогу до міського пляжу…

При вході на пляж сидів, торгуючи трьома лакованими шишками, статечний дідок у білій панамі.

Пляж виявився маленьким, велелюдним, не дуже чистим, усіяним незручною грубою рінню; Алік, кульгаючи, дібрався до води, плюхнувся – і з криком вилетів на берег: одразу ж за лінією прибою сизим фронтом стояли медузи.