Ніхто ні про що не говорив – не вистачало сил. Товариші по нещастю – чи по удачі? – повалилися на перини і довго лежали мовчки, дивлячись у підлогу і в стелю, за півгодини не було сказано ні слова – однак ніхто не спав.

Нарешті мовчання порушив огрядний юнак зі слабкими нервами.

– Мене скоро заберуть звідси, – сказав він, ніби продовжуючи давно розпочату розмову.

Ніхто не відповів. Мовчали ще хвилин п’ять. Юстин сидів, прихилившись спиною до стіни, і розглядав мимовільних своїх товаришів. Найстаршому було років двадцять вісім-тридцять, молодшому, хлопчику, виявилося при найближчому розгляді років чотирнадцять-п’ятнадцять, щоправда, страх і відчайдушна жалість до себе робили його молодшим. Чим довше Юстин дивився, тим більше вловлював схожість між підлітком і Акіром – немов два брати. Це здавалося тим більш дивним, що вони явно не були знайомі раніше.

– Я тут випадково, – знову повідомив огрядний.

Акір помацав пластир на руці. Скривився.

– Не до війська нас забрали, – задумливо сказав жилавий хлопець із олов’яною сережкою, – ох, не до війська…

І обернувся до Юстина:

– Ну, ти… що ти там казав? Про спеціальний наказ? Що знаєш?

– Нічого не знаю, – сказав Юстин, якому стало незатишно під вісімнадцятьма вимогливими поглядами. – Чув… ті, що везли мене, запитували, чи не накоїв чого, чи не базікав у тавернах…

Вісімнадцять облич спохмурніли. Кожен, мабуть, намагався згадати за собою більш-менш вагому провину; загальний роздум обірвав Акір.

– Брехня, – сказав він без особливої, втім, упевненості. – Якщо по крові судили… По крові! Значить, ми особливі. Перини постелили, килими, стіл накрили, як благородним – значить, буде честь.

– Поросят теж відгодовують, перш ніж на ніж насадити, – похмуро нагадав тонкогубий і тонколиций ровесник Юстина, той самий, що вчора обізвав Акіра гарматним м’ясом.

Усі притихли.

– Гей ти! – обернувся до Акіра жилавий володар сережки. – Що ти там казав про те, що Червонобровий живий?

На Акіровому обличчі позначилася внутрішня боротьба. Напевно, йому дуже хотілося похвастатися, похизуватися, дати зрозуміти, що він знає більше за інших.

– Та так, – промимрив він нарешті. – Чув.

– Від кого чув?

Акір зовсім скис:

– Та так… Від людей якихось.

– Базікало, – презирливо процідив тонкогубий.

Акір навіть не глянув у його бік.

– Це ось що, – стурбовано почав жилавий. – Ось що… Кров. Когось серед вас двоголовий змій кусав коли-небудь?

– Іди ти, – розлютився чомусь Акір. – Тіпун тобі на язик!

– А мене кусав, – повідомив жилавий із похмурою гордістю. – Я ось подумав… Кажуть, кого двоголовий змій з обох голів кусне – у того кров змінюється.

Юстин спробував пригадати, чи кусав його коли-небудь двоголовий змій. Якщо і кусав, то в ранньому дитинстві – тому що інакше настільки значна подія не могла б забутися.

– Може, наврочення якесь? – невпевнено сказав хтось. – Або зараза?

– Я тут ні при чому! – вигукнув огрядний юнак. – І змій мене не кусав, і наврочення немає ніякого, і я не заразний! У мене ось що… У мене батько – Червонобровий, це точно, моя мати у нього в покоях служила, так що я наполовину князь!

Юнак замовк. Безпорадно озирнувся – на нього спрямовано було вісімнадцять важких поглядів, і жоден не обіцяв розради.

– Це правда, – тихо сказав юнак. – Я Червонобрового навіть бачив одного разу, ось як тебе! – і чомусь тицьнув пальцем Юстину в груди.

Зробилося тихо. Хтось здивовано крутив головою, хтось сидів, витріщивши очі, ніби побачивши на стіні перед собою Королеву верхівців.

– Моя мати теж у покоях служила, – сказав жилавий хлопець після довгого, дуже довгого мовчання.

Усі втупилися в нього, як ніби він зізнався у пристрасті до людського м’яса.

– І у мене, – несподівано зізнався хлопчик. – А коли я народився, її вигнали.

Усі погляди перекинулися на хлопчика.

Юстин зрозумів, що йому холодно. Що мороз дере по шкірі, ніби дерев’яна терка. Вони сиділи кружком – дев’ятнадцять молодих чоловіків, – мовчали і дивилися. Передавали один одному погляди, як передають відра на пожежі.

Хтось беззвучно питав і сподівався отримати відповідь. Хтось поглядом шукав підтримки. Хтось оцінював, хтось примірявся.

Хтось нічого не розумів, але таких була меншість.

– У мене, між іншим, теж Червонобровий – батько, – повільно сказав тонколиций хлопець, провісник нещасть.

Жилавий володар сережки люто задер голову:

– Ану, в кого мати в покоях служила, – піднесіть руки!

Хлопчик підніс руку відразу. І огрядний юнак – теж; інші дивилися на жилавого, напружено вирішуючи для себе, а чи варто визнавати за ним право розпоряджатися.

Нарешті тонкогубий гмикнув і підніс руку. І відразу пішли вгору, одна за одною, ще вісім чи дев’ять рук; жилавий перерахував. Усього рук виявилося дванадцять.

– А ти? – жилавий обернувся до Акіра.

– А у мене мати ніколи з дому не виїжджала, – сказав Акір самими губами, і смагляве обличчя його зробилося жовтим. – А батько мій – мисливець… Білку в око б’є.

Жилавий недобре посміхнувся. Глянув на Юстина:

– А ти? Де твоя матінка Червонобрового зустріла?

– Брехня! – вигукнув Акір, але жилавий не звернув на нього уваги.

– Моя мати померла, – сказав Юстин. – Давно.

– А ти? – жилавий обернувся до хлопця, який сидів навпроти і теж не підніс руки, а потім до наступного; якось непомітно змирившись із тим, що жилавий має право ставити запитання, йому відповідали. Троє, як Юстин, не пригадували своїх матерів, в одного мати була маркітантка в обозі, а ще в одного мати була селянка, що народила чоловікові одинадцять дітей, і всі, оминай нас нещастя, живі-здорові…

– Братики, – з поганим смішком сказав тонкогубий вісник нещастя. – Ну і пики, покусай мене ельфуш. Що, і цей, – він кивнув у бік огрядного юнака, – і цей теж – мій брат?

І клацнув пальцями, ніби скидаючи зі столу домохранця – жест, що означає крайнє презирство.

– У мене батько мисливець, – тихо сказав Акір.

– Ага, – гмикнув тонкогубий. – Розкажи це тій жирній жабі.

Юстин стиснув скроні долонями, та легше не стало. Він зрозумів, давно зрозумів, про що говорили жилавий і тонкогубий. Він зрозумів – і навіть повірив.

Рекрутчина, ворони, страх. Ось що згадується при слові «Червонобровий».

«…Я кину монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь…»

Дід – знав? Навряд.

– Розумієш, – сказав Акір жилавому, дуже серйозно сказав, без тіні хизування. – Я краще віритиму своїй матері, ніж якійсь жабі. Може, ти вчинив би по-іншому – твоє право…

Юстин зрозумів, що непомітно для себе смикає пластир на руці і вже третину його розсмикав.

– Та скільки хочеш, – байдуже відгукнувся жилавий. – Вір… Тільки питання все ж не в тому. Питання, братики, ось у чому – на кий біс нас зібрали? У лазні попарити?

– Прикінчити, – з незрозумілим задоволенням сказав тонкогубий. – Так завжди робиться. Коли скидають князя, то і діточок усіх під ніж – щоб, значить, диначтію змінити начисто.

– Династію, а не диначтію, – пошепки сказав Юстин.

– Що? – тонкогубий примружився.

– Династію, – сказав Юстин. – А не диначтію.

– А ти звідки знаєш, ублюдку?

– Від ублюдка чую, – Юстин навіть трохи посміхнувся. – Кажуть: «Золотар сажотруса плямою дорікає».

– Ти, може, навіть грамотний? – після паузи поцікавився тонкогубий.

– Може, – сказав Юстин.

– А-а, – тонкогубий відвернувся, ніби втративши до Юстина інтерес.

– Хлопці, – сказав Акір, який остаточно розгубив усю свою браваду. – Хлопці… Ну, не може так бути. Не бастард я. І ти, – він тицьнув пальцем у того хлопця, чия мати була селянкою й виростила одинадцять здорових дітей, – ти теж… І ти, – Акір обернувся до Юстина. – Що ж ти віриш так легко, що твоя мати…

І Акір запнувся. Смагляве обличчя його зробилося мідним через приплив крові.

– А то ти не знаєш, як це буває, – сказав у тиші веснянкуватий хлопець років двадцяти. – До нас на хутір Червонобровий їздив, як до себе додому. Хто з дівчат сподобається – готово, батьків не питає і обручок не дарує, тут-таки й весілля на один день…

Акір захитав головою:

– Ні. Моя мати з дому не виїжджала навіть… Мій батько полював!

– Полював, – гмикнув тонкогубий. – Добряче полював на баб.

Акір схопився і кинувся на тонкогубого; хтось метнувся розбороняти, але з лихої нагоди дістав у ніс, розлютився і включився в бійку на правах учасника. Пролилася перша кров; Юстин відійшов убік, узяв відро з водою, що стояло біля порога, і перекинув на забіяк.

На нього визвірились:

– Дурень! Домохранець смердючий!

Бійка змінилася лайкою. Юстин дивився, як Акір витирає розбитий ніс, як у веснянкуватого стрімко запливає око, як жилавий, лаючись по-чорному, намагається викрутити поли мокрої сорочки – а перед очима у нього стояли яблука, повільно падаючи у високу траву одне за одним.

І як трава погойдується, змикаючись.

Тепер усі дивилися на нього.

– Я не хочу вмирати, – жорстко сказав Юстин. – Це ви, домохранчий корм, можете один одному носи розбивати. Давайте, лупіть один одного… Брати-бастарди, вас же відібрали, вимили, нагодували і в чисте переодягли. Сказати, кого в чисте переодягають? І що з ним потім роблять? Чи самі знаєте?

– Сядь, хлопчику, – неголосно сказав жилавий із сережкою. – Адже ти не батько родини, щоб перед вечерею добру вчити.

– Ти теж не батько родини, – кинув Юстин. – І він, – кивнув на тонкогубого, що стрімко втрачав цю свою ознаку через розбиту губу, яка швидко розпухала. – Тут не сперечатися, хто головний, тут вибиратися треба, нас тут дев’ятнадцять здорових лобуряк…

Зробилося тихо. Жилавий повільно обводив поглядом братів-бастардів – Юстин бачив, як він мовчки вербує собі прихильників.

– У них шаблі, – тихенько припустив веснянкуватий, той самий, на чий хутір Червонобровий їздив, як до себе додому. – І потім двері не виламати…

– Тебе як звуть? – запитав Юстин у жилавого.

Той чомусь здригнувся. Скривив губи:

– Ну, Арунасом…

– Ти, Арунасе, не коваль часом?

– Ну, коваль, – сказав жилавий після паузи. – А ти звідки знаєш?

– А сильний ти, – Юстин дивився жилавому у вічі, лестощі його були невигадливі, як колода. – Подивися, брате, міг би ти ці двері зламати?

Арунас відповів поглядом на погляд, гмикнув:

– Дешево ж ти мене купуєш, брате-бастарде.

* * *

Вони згадували розташування коридорів, загинали пальці, рахуючи стражників, пропонували, відкидали і погоджувалися, доводили, сперечались, але не билися більше. Над усіма висіла одна сокира; Юстин скоро знав усіх на ім’я, знав, хто чим слабкий і в чому сильний. Розпоряджався, як і раніше, Арунас – Юстин був при ньому головним порадником. Тонколицього вісника нещастя звали Уляном, спершу він відмовчувався, сидячи в кутку, але тінь сокири й гарячкова жадоба порятунку врешті-решт і його штовхнули назустріч братикам-бастардам.

Юстин, який ніколи не мав справжніх друзів, протягом півгодини знайшов вісімнадцять майже рідних душ. Арунас на перевірку виявився не тільки марнославним і сильним, але і розумним, відважним хлопцем. Огрядного звали Флором, у нього виявилася незвичайна пам’ять – він до останньої дрібниці пам’ятав, хто із охоронців де стояв, чим був озброєний і куди дивився.

Цей довгий день видавався Юстину одним із найстрашніших – і найкращих у його житті. Адже, незважаючи на страх смерті, незважаючи на все, що довелося пережити, а можливо, завдяки цьому – вони любили один одного, як тільки можуть любити справжні брати. Майже в усіх були наречені та дружини, у деяких – діти, у деяких – старі матері; усі знали, для чого жити, всім потрібно було вижити, і Юстин, як міг, переконував їх у тому, що порятунок – можливий.

В Арунаса був однорічний син, і Юстин поклявся братові, що коли під час утечі Юстин урятується, а Арунас ні – то Юстин обов’язково добереться до селища Липи й розповість усе Арунасовій дружині, й передасть, що гроші закопані в просмоленому мішку під ялинкою і що чекати вона мусить рік, а потім виходити заміж, щоб малий Ронько без чоловічої руки не ріс…

Однак чим далі готувалася втеча, тим ясніше ставало, що Арунасу сина не бачити. Залізні двері не здатні були зняти з завіс і сорок ковалів, а не те що один. А якби і вдалося якось вибратись із в’язниці – у вузьких коридорах дев’ятнадцять беззбройних хлопців не мали ніякої переваги перед двома-трьома збройними і навченими стражниками.

Гарячкове збудження змінювалося зневірою і готове було перейти в тугу – коли за дверима почулися кроки, скреготнув засув і на порозі став хтось у чорному, одягом схожий на лікаря, але з шаблею при боці. Прибулець був гладенько поголений, блакитноокий, посміхався широко і жорстоко; дев’ятнадцять братів-бастардів позадкували, хто сидів – схопився, хто стояв – відсахнувся.

– Здрастуйте, хлопчики, – весело сказав прибулець.

У нього було довге світле волосся, зачесане назад і зібране кіскою. І ще у нього були великі вуха, що не прилягали до голови.

– Сподіваюся, вас ніхто тут не образив? – поцікавився незнайомець усе так само весело; знайомі слова в його вустах звучали незвично, хоча і цілком розбірливо.

Бастарди мовчали, переглядалися; за спиною у незнайомця стіною стояла варта.

– Ви вже здогадалися, навіщо ви тут? – запитав довговолосий.

Юстин із тугою дивився через його плече. Стражників зібралося з десятеро, а може, й більше. Спроба втечі була приречена.

– Що ти там побачив?

Юстин не відразу зрозумів, що запитання звернене до нього. Відступив на крок; веселі – і дуже холодні – очі незнайомця дивилися йому в перенісся.

– Я не полюбляю, хлопчику, коли зазирають мені за спину, – з усмішкою вів далі довговолосий. – Моє ім’я – Звор… Вухатий Звор, якщо хто-небудь із вас чув.

* * *

– Червонобровий князь помер. В усіх у вас у жилах тече кров Червонобрового. Кожен із вас може стати його спадкоємцем…

Ймовірно, зараз піде вирок; Юстин сидів, не підводячи голови.

– …Я хочу, щоб на трон зійшов чоловік, у чиїх жилах тече кров династії Червонобрових. Така традиція; ніхто, навіть найрозумніший ворог, не зможе назвати нового володаря самозванцем. Законних дітей у князя не було, зате, на щастя, він багато залишив бастардів, здорових і міцних, осудних і розумних, і одному з них визначено стати володарем… Ви чуєте мене, хлопчики? Це може бути будь-хто із вас: ти, – Звор кивнув гладкому Флору, – або ти, – тонкий палець майже уткнувся в груди Арунаса, – або ти, – він м’яко всміхнувся підлітку.

Зробилося тихо.

Вони сиділи вздовж стін, Вухатий м’яко ступав, ходячи туди й сюди, час від часу його погляд зупинявся на чиємусь обличчі – й тоді той, хто удостоївся Зворової уваги, червонів, бліднув і відводив очі.

Їм потрібен час, аби усвідомити. Занадто багато ударів долі обрушилося на кожного з них за минулі два дні; потрапити в рекрути, виявитися бастардом, пережити страх смерті й одразу після цього виявитися наслідним принцом – навіть Арунас, чиєму самовладанню Юстин заздрив, сидів тепер блідіший за непропечений млинець і часто глитав, смикаючи шиєю.

– Отже, – Звор зупинився. – Отже, хто з вас не хоче бути князем? Хто не хоче доводити своє право на трон? Підведіться!

У Юстина затремтіли коліна.

«Відпустіть, мене чекає дід, ярмарки ще не скінчилися, мені потрібно додому…»

Усі ці слова мали бути сказані саме тепер, Юстин мусив устати – і голосно сказати їх в обличчя полководцю, якій наказав викувати на своєму шоломі сталеві вуха, щоб будь-який солдат у бою міг бачити його і рушати за ним…

Рипнула лава.

Але ніхто не підвівся.

* * *

«Він гарний», – сказала Аніта далеко-далеко, давним-давно.

Падали яблука в траву. Погойдувалися кетяги черешні; мелькали в гілках круглі п’яти.

«Я ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий…»

Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку.

Коли вкладалися на ніч, Арунас сказав йому ніби ненароком:

– Ти один тепер знаєш, де я гроші зарив. Так що коли недорахуюся…

Юстин не зрозумів:

– Що?

– Гроші під ялинкою, – жорстко сказав Арунас. – У мене вдома, в селищі. Так ти врахуй – лише ти знаєш…

Юстин довго дивився на нього. Потім відвів очі; не знайшов навіть, що сказати. «Подавися ти своїми грошима»? Принизливо.

Юстин знав, що Арунас хоче бути князем більше за всіх. І огрядний Фрол хоче бути князем більше за всіх, і кожен із них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять ні багато ні мало – вісімнадцять інших претендентів, вісімнадцять братів…

Юстин лежав, закусивши подушку, і думав про Аніту.

Це була ніби ниточка між ним – і Звором. Вухатий теж бачив Аніту, нехай і одного разу. Може, він її пам’ятає…

Може, ставши князем, Юстин поверне Аніту?

Його кинуло в піт. Від частих ударів серця підстрибувало простирадло, яким він був укритий. Він подякував долі за те, що в нього вистачило розуму не відмовитися від боротьби за трон – спонукання це було слабкістю, боягузтвом.

Що таке князь? У своєму князівстві князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, вимагати від нього, щоб знайшов Аніту… Та якщо Юстин стане князем – із якого дива Господарю Колодязів відмовляти йому?!

Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У роті стояв смак полотна і пір’я; Юстин подумав, що на шляху його до трону – і до Аніти – стоять вісімнадцятеро.

* * *

– …Ну ж бо! Іди! Іди, скотино, вперед!

Це було останнє випробування. У критому возі їх привезли на велике поле, обнесене свіжим парканом. У центрі стояло на підвищенні самотнє крісло для Звора. Біля воріт була конов’язь, до неї були прив’язані дві шкапи – старі, худі, з розбитими копитами, але під хорошими бойовими сідлами.

– Уперед!

Свист батога. Іржання – ніби стогін.

– Ну от, хлопці, – почав Звор, зупиняючись перед останніми з братів-бастардів. – Ви у нас обидва відважні та розумні, володарі багатьох безцінних якостей… Бачите це поле і цих коней? Вам належить проїхати кожному по десять кіл. Хто прийде першим – буде княжити.

Юстинова шкапа виривалася вперед тільки тоді, коли він піддавав їй шпорами. Та сусідська корова, на якій Юстин один час возив на базар яблука, була ще нічого порівняно з цією нещасною старою; він подумки поклявся, що коли переможе і якщо шкапа виживе – залишок днів її пройде у спокої, пещенні й ситості.

І він шпорив знову і знову. І бив по боках батогом, і всякий раз коняка здригалась – і наддавала ходи.

Він чув, як люто кричить на свою шкапу Арунас.

З дев’ятнадцяти їх залишилося двоє. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; їм задавали мудровані задачки і каверзні запитання, їх до нестями поїли якимось зіллям, із ними довго розмовляв той самий лисий, що годував жабу домохранцями – і завжди під час розмов десь поблизу перебував Вухатий. Їм веліли по багато разів вибирати між двома абсолютно однаковими статуетками, їм показували голих спокусливих товстух, їх лякали до смерті й потім рахували удари серця – і після кожного випробування претендентів ставало все менше, і ось нарешті залишилися тільки Юстин і Арунас.

П’ять кіл пройдено; шкапи ледве ворушили ногами, проте півдороги вже залишилося позаду.

– Іди! – кричав Арунас і лаявся.

– Іди! – кричав Юстин і лаявся теж.

Відчуття, що саме він буде все ж князем, не покидало Юстина з учорашнього дня. Це було не просто відчуття – упевненість; Юстин не тішився цим і не дивувався. Він просто знав.

Мабуть, напередодні останнього випробування Арунас відчував його впевненість – і тому був налаштований, як кулачний боєць перед сутичкою. Напевно, з Арунаса вийшов би хороший князь – азарт і натхнення майбутньої боротьби робили його простацьке обличчя величним і майже красивим.

– Іди!