«Раз в крещенский вечерок…»

Я. І. Пащуку

Не розумію, що має на думці жінка, коли каже: «Я не така…»

Особисто я – така. Так. Я довірлива. Радісна. Я наївна. І – цілковита дурепа, через що ледь не вилетіла з університету. І те, що саме така, підтвердив якось декан нашого факультету іноземних мов Ярослав Іванович Пащук. Він так і сказав: «Ну, Маринко, – він так мене називав, наш Ярослав Іванович, – не знав, не знав, що ти така!»

Відтоді я й сама в цьому неодноразово впевнювалась.

Ось, скажімо, випадок під час зимової сесії, саме напередодні старого Нового року. Увечері я припхалася до подруг у гуртожиток нібито вчити білети з теорграматики. Підійшла до дверей кімнати 45, а дівчата замкнулись і нікого не впускають. А біля дверей навпочіпки сидів Ісмаїл Огли, студент геофаку, спадкоємний іранський принц (так він завжди відрекомендовувався) і потенційний наречений моєї подруги-легкоатлетки Лариси.

Про Ісмаїла треба докладніше. Він такий був особливий, несхожий на інших, такий неоковирний і кумедний, відкритий і щедрий, що заслуговує тут на окрему оповідь. Які вітри занесли його, теплолюбного, смаглявого, з великими, чорними-чорними ображеними очима, тонкими ніжними руками, густим волоссям сторчма і князівськими манерами в наш сирий, вітряний, мінливий клімат вивчати географію – хтозна. Я не додумалася запитати тоді, а зараз він узагалі дуже далеко. В Норильську. Вони з Ларисою там передбачають погоду, котру Ісмаїл відчуває носом та шкірою за кілька днів. Тому його, Ісмаїла Огли, там дуже цінують. Особливо пілоти.

– Ну? – привіталась я з Ісмаїлом.

– Лариса замикнув і не виходить, я стукаля-стукаля… – похмуро пояснив Ісмаїл.

– Вчаться? – поцікавилась я.

– Нє… Світло вимкнувь. Я замкову шпарину дивилася, – зізнався спадкоємний принц, – кричаля: «Лариса, на мій голос вийди, де!», а Лариса сказаль, шо вони гадають – в зеркалі жених дивляться. І якшо мене покажуть, Лариса на мені жениться.

– А якщо не тебе?

– Тоді, мамою клянусь, Ісмаїл буде дуже сумувати. Тоді Ісмаїл буде всіх різати, – приречено зітхнув спадкоємний принц, – і Лариса, і Валя (Валя – це інша моя подружка, котра з Ларисою мешкала в кімнаті), і себе, і… – Ісмаїл оцінювально зміряв мене поглядом і замислився.

Я зрозуміла, що він не жартує, й почала молотити в двері кулаком. Відчинила Лариса, розпашіла, збуджена. Очима обертає, шепоче палко – давай швидше заходь, ми вже все підготували.

– А ти, – суворо звернулася вона до свого принца, – йди до своєї кімнати і вчися. Ми тебе потім покличемо.

Ісмаїл похмуро та недобре зиркнув з-під насуплених брів і неквапом поплентався до себе. Явно не вчитись, а, наприклад, точити ножі-кинджали. Про всяк випадок.

У кімнаті біля великого дзеркала горіло кілька свічок. Там же, на столику, лежали якісь сухі трави, ножиці, стояла мисочка з водою.

І тепер про Лариску. Я вже казала, що вона була блискучою легкоатлеткою, майстром спорту, і якби раптом їй би справді загрожувала розправа її ревнивого нареченого Ісмаїла Огли, вона б легко дременула від нього, поблискуючи п’ятами, з легковажним хихотінням. Чого не можна було сказати про нас із Валею. Я бігаю дуже погано. Ось стрибаю я добре. Точніше, підстрибую. Надто коли мене лякають. І ще добре метикую. Хоч і дурепа. І тоді я розуміла: якщо правдива та вперта Лариска вгледить у дзеркалі не Ісмаїла, а якогось там Васю зі свого рідного села Кобеляки Звенигородського району Черкаської області, то Ісмаїлової розправи нам не минути. Слід було рятувати подруг і ситуацію.

– Ви все неправильно робите, – заявила я, кидаючи пальто на ліжко. – Я знаю, як треба ворожити!

Причому в моїх словах була дещиця правди. Адже влітку я напросилася у фольклорну експедицію в села старовірів і там багато чого бачила. Як треба зиму проводжати й наречену віддавати, та біля дзеркала ворожити.

– А головне, щоби ти, – звернулась я до Лариски, – аби ти, якщо хочеш нареченого у дзеркалі побачити, – щоби ти осторонь поки що сиділа і чекала, коли тебе до дзеркала покличуть. Зрозуміла?

Лариска кивнула. І сіла осторонь, поки ми з Валею перешіптувалися та над мисочкою з водою чаклували. Насправді для Лариски питання нареченого було актуальним і гострим, бо її батьки не дуже хотіли Ісмаїла в зяті. Надто вже багато було на очах різноманітних прикладів, коли маленькими провінційними містами тинялися самотні сумні красуні, ведучи за ручку смаглявих діточок. А навпаки, Ларисчині батьки хотіли в зяті надійного, гладкого і скупенького Васю із села Кобеляки Звенигородського району.

– Іди до мене! – потойбічним голосом гукнула я Лариску, залишивши біля дзеркала горіти лише одну свічку. – Сідай біля дзеркала, – продовжила я своє казання, – сідай, заплющ очі й мовчи. Коли скажу: «Дивись!» – тоді розплющиш очі, глянеш і хутко-хутко відвернешся. Інакше…

Я й сама не знала, що «інакше», але мене вже несло.

Лариска сіла біля дзеркала, заплющила очі і затремтіла… Я взяла її праву руку, опустила її пальці в мисочку з рідиною і заходилася водити ними по її обличчю та волоссю, бурмочучи-примовляючи:

– Ряджений-наречений, приходь до мене на вечерю, а не хочеш вечеряти – приходь стригтися… – таку маячню я верзла, натхненно імпровізуючи, доки не приспала Ларисчину пильність.

– Світло! – різко дала я команду Валі, й та клацнула вимикачем.

– Дивись! – закомандувала я Ларисці.

І Лариска розплющила очі. Покліпуючи і мружачись від яскравого світла, Лариска припала до люстра. У-у-у! Звідти на неї дивилося щось страшне, брудне, кудлате, з палаючим похмурим поглядом… Воно також мружилось і пильно вдивлялося із дзеркала в Лариску.

– І-і-і-і!!! – заверещала Лариска, і Валя вимкнула світло. – А-а-а-а!!! Що це?! Хто це?!

У двері щосили загримали ногами, і пролунав крик:

– Лари-и-иса!!! Вийди на мій голос, Лари-и-иса!!! Я ту-ут, Лариса, підслю-ю-юхую! Мамою клянусь!

Одне слово, довелося зізнатися, що в мисочку з водою ми додали коричневої гуаші. Так, для гостроти відчуттів…

Добре, що в Лариски було почуття гумору. Вона заспокоїлася, посміялася та вмилася. Я урочисто, немов медсестра в пологовому, вийшла до Ісмаїла в коридор і повідомила, що у дзеркалі був хтось смаглявий, кудлатий і страшний – як ти, Ісмаїл.

Ісмаїл засяяв, очі його стали вологими, він зашепотів-зашепотів, погладжуючи обличчя руками, поглядаючи на стелю, дякуючи комусь там, нагорі. І я страшенно розчулилась: це ж треба, як переживав, як він Лариску нашу кохає!

За півгодини ми відчинили салон ворожіння для всіх охочих, додаючи у воду і зелену, і синю, і червону гуаш. Всеньку ніч із кімнати 45 із зойками вилітали ошалілі дівчата з різнобарвними фізіономіями. От котрась із них, незадоволена результатом ворожіння, поскаржилася на мене до деканату.

Ярослав Іванович – наш дорогий Ярослав Іванович, світлішої людини хтозна, чи знайдеш нині на землі, – не дав ходу справі, як мені погрожували, а насварив і відпустив складати іспит із теорграматики. Саме тоді він і сказав, що я така. А я й не заперечую. Авжеж, я така. Зате у Лариски з Ісмаїлом уже троє хлопчаків – смагляві, ніжні, як Ісмаїл, сіроокі й спритні, як Лариска. Так, Силім, Хакім та Іванко… За місяць у них дівчинка має народитися. Моїм ім’ям назвуть. Ісмаїл обіцяв: «Мамою клянусь!»

Кава по-віденськи

У нашому дворі в Чернівцях у часи мого дитинства мешкав виняткової вроди чоловік, двірник за фахом, філософ за покликанням, вісімдесятирічний аристократ із мітлою на прізвище Гельмер, за національністю німець. Гельмер знав п’ять мов і трішки латину, щоправда, частенько потрапляв у запої і тоді розмовляв одразу всіма відомими та не відомими йому мовами. А п’ять мов – У «Черновіцах» це була норма – німецька, ідіш, румунська, українська, польська… Ось трішки латина – то вже була якась освіта. Хоча б і це нікого б тоді не здивувало. Це у нас у Чернівцях називалося «бути письменним».

Дядько Гаррі Гельмер, наш двірник, розповідав якось, сидячи у дворі в теплих літніх м’яких сутінках, як його батько, управитель Чернівецької ґудзикової фабрики, частенько їздив до Відня. У справах. Або відпочити. Взагалі в ті часи, коли Чернівці (тоді Черновіц) ще були Австрією, портрети цісаря Франца Йосифа висіли в кожній вітрині, а браві революційні матроси курили свої папироси в іншому місці, далеко від нашого мініатюрного, витонченого, елегантного міста, було модно їздити до Відня. А найбільш романтичним звичаєм у тодішніх Чернівцях був звичай вивозити до Відня своїх обраниць. На каву.

Ось про це докладніше.

Бено Гельмер, управитель ґудзикової фабрики, чепуристий молодик, трішки дивакуватий, трішки сором’язливий, добрий, веселий, розумний та допитливий, познайомився на щорічному балі Банківської Спілки з чарівною дівчиною на ім’я Стефанія, добре вихованою, освіченою – гімназія, мови, фортепіано, манери… З родини доктора Брахвіта, чернівецького світила. Як познайомився? Ну, звісно, не «як-тебе-звати-крихітко?» чи «назви-своє-ім’я-дитинко». Ні-і… Молодого Гельмера і дівчину-з-пристойної-родини Стефанію Брахвіт відрекомендували одне одному. Відрекомендували! І це вже давно було заплановано – відрекомендувати цих чарівних молодих людей одне одному. Як було тоді заведено. Аякже! Це ж не в метро знайомитися чи, ще гірше, на пляжі. Фі! Цим у Чернівцях займалася мадам Замзон! Сама мадам Замзон вела картотеку заможних наречених обох статей і перетасовувала карти їхніх доль, ретельно звіряючи та приміряючи. І ніхто ніколи не скаржився. У мадам Замзон була набита рука й гарні манери.

Зрозуміло, що для Стефанії мадам Замзон завела цілу течку – двоє