Баркім почав представляти мене людям на вулиці як свого «сина». Він був лише на кілька років старший за мене, але то була вулична термінологія, що попереджала людей не займати мене. Це означало: «Ось мій вуличний син, ми – сім’я, ми грабуємо та крадемо. Він – мій маленький помічник. Не зв’язуйся з цим нігером». Люди, які поважали його, мали тепер поважати й мене. Він навчив мене, з якими людьми я можу водитися, а з якими ліпше не зв’язуватися, бо вони всі кишки з мене витрусять. Моє життя нагадувало мені життя Олівера Твіста, коли старший хлопець Феджин навчав його всім таким речам. Він купував мені купу всіляких шмоток, але він ніколи не давав мені багато грошей. Він заробляв на пограбуванні кілька тисяч, але мені він давав дві сотні. Але коли тобі вісім років, то дві сотні доларів видаються великими грошима. Інколи він витягав якусь побрекеньку з ювелірки, що ми накрали, і давав мені її поганяти на кілька днів.

Моя злочинність вийшла на новий рівень із командою Ратленд-Роуд. Загалом це були карибські хлопці з Краун-Хайтс. Баркім добре знав старшу групу – Кішок. Я почав проводити час з їх молодшою групою – Ратленд-Роуд І долучився до їхніх дрібних грабунків. Ми ходили до школи, снідали, а потім сідали в автобус чи на поїзд і займалися грабунками тоді, коли у школі йшло навчання. Тут я вперше відчув, що знайшов своє місце у світі. Ми всі були на рівних один з одним, доки вносили свою частку доходів від наших крадіжок.

Деякі люди можуть, почитавши про речі, які я тут описую, осудити мене дорослого, назвати криміналом, але… я займався цими речами більше ніж тридцять п’ять років назад. Я був малою дитиною, яка шукала любові та визнання, і так сталося, що вулиця стала тим місцем, де я їх знайшов. Це було єдине доступне мені навчання, і ці хлопці стали моїми вчителями. Навіть старші гангстери говорили: «Ти не повинен цього робити. Йди до школи», – але я не хотів дослуховуватись їхньої думки, попри те, що вони послуговувались повагою на районі. Вони казали нам залишатися в школі, тоді як самі займались грабунками на вулицях. Усі хлопці поважали мене, тому що я був дрібним помічником. Я завжди був готовий відстібнути моїм друзям, які потребували трохи бабла. Я купував нам спиртне та їжу. Я почав купувати голубів. Люди поважають тебе, якщо у тебе хороші птахи. До того ж я спішив красти, щоб мати змогу купувати гарні речі. Я бачив, як всі поводились зі мною, коли я з’являвся одягнений у гарну куртку і пуми. У мене був лижний костюм із жовтими окулярами, але я ніколи в житті не був на лижному схилі. Я не знав, як правильно пишеться той чортів Адідас, але я знав, які почуття це слово ворушить у мені.

Один хлопець із Ратленда навчив мене розкривати замки. Якщо в тебе є ключ, який підходить до замкової шпарини, ти просто граєшся з ключем, доки він не зношує циліндр, і ти можеш відкрити двері. Я був такий: «Трясця!» Друже, за деякими з цих дверей, які ми відкривали, було столове срібло, коштовності, зброя, пачки грошей. Ми були такі щасливі, що плакали й сміялися водночас. Ми не могли забрати все і відразу. З усім цим барахлом не підеш вулицею, тому ми просто набивали до тріску наші шкільні ранці краденим добром.

Одного дня мій друг Кертіс та я грабували будинок. Люди, які там жили, були вихідцями з Карибів, як і Кертіс. Я стояв там, у цьому темному, хоч око вийми, будинку, коли почув чиєсь: «Хто тут? Люба, це ти?» Я подумав, що це Кертіс дуркує, намагаючись мене злякати. Тож я відказав: «Я намагаюсь знайти гроші та рушницю. Пошукай сейф, добре?» «Що, люба?..» І тут я зрозумів, що то був не Кертіс. Це був мужик, який жив там і саме зараз лежав на дивані. Я кинувся до дверей. «Кертіс, тут пахне засадою. Умотуєм отсюда, тута хтось є», – сказав я. Але Кертіс був перфекціоністом. Кертіс хотів замкнути двері, а не просто втекти. Я вибіг до чортової матері. Господар відчинив двері, ударив Кертіса по голові й вирубав його так, що той втратив свідомість. Я думав, що він помер. Тільки через рік я зустрів його знову. Він був живий, але його обличчя було розбите вщент, так сильно його побили. Ага, життя було паскудним до нас.

Поцупивши столове срібло або коштовності, ми прямували до Сала, до магазину на розі Ютіка і Стерлінг.

Я був молокососом, але вони знали мене по тому, що я приходив із старшими хлопцями. Мужики в магазині знали, що я прийшов із краденими коштовностями, але я розумів, що вони не можуть обдурити мене, бо я знав, що почім тоді. Я знав, чого хочу.

Іноді, опинившись на вулиці в полудень, ми бачили школу і заходили всередину. Ми просто йшли до їдальні, брали по таці, ставали в чергу й потім йшли їсти. Якщо нам траплялось побачити когось, кого ми хотіли пограбувати, себто когось, у кого на шиї був гарний ланцюжок, то ми, закінчивши з нашим обідом, відносили таці назад, прямували до дверей, хапали ланцюжок і вибігали зі школи. На вулицях ми завжди хотіли мати чепурний вигляд, тому що коли ти маленький чорний хлопчик у місті й маєш брудний та неохайний вигляд, люди будуть зневажати тебе. Тож ми були милі та безпечні. У нас були шкільні ранці, маленькі дитячі окуляри й католицька шкільна уніформа – милі штаненята та білі сорочки.

Приблизно за рік я почав займатися грабуванням осель самостійно. Це було досить прибутково, але гасати вулицями й уривати щось дрібне було набагато цікавіше. Ти хапаєш коштовності якоїсь жіночки, а за тобою женуться копи, або, як ми їх називали, герої, які приходили на порятунок бідолашним леді. Це було більш ризиковано і приносило менше грошей, але ми любили полоскотати нерви. Зазвичай, щоб стати успішним злодюжкою, потрібно мати партнера. Іноді мені навіть не треба було нічого планувати, ти просто виходиш на вулицю, бачиш там когось, і ви йдете разом на промисел.

Інколи ти міг несподівано зрозуміти, що напоровся на конкурентів. Сідаєш в автобус, а там уже хтось чекає, щоб розпочати чистити кишені людям. Але ти можеш бути примітнішим. Це називалось «розбудити автобус». Автобус був млявим, доки ти не зайшов туди, але ось, коли ти в салоні, водій автобуса робить оголошення: «Леді та джентльмени, тут серед нас є молоді люди, які тільки-но зайшли в автобус. Приглядайте за вашими кишенями. Вони намагатимуться обікрасти вас». Отже, ти виходиш на наступній зупинці, але тихий кишеньковий злодій виходить і йде за тобою.

«Покидьок, ти розбудив автобус!» – кричить він тобі навздогін. І якщо то старший хлопець, то може почати бити тебе і забрати гроші чи коштовності, які ти назбирав.

Хлопці не любили займатися кишеньковими крадіжками зі мною, тому що я був не таким терплячим та вправним, як інші. Я ніколи не був послідовним та спокійним, типу: «Я збираюсь взяти цього негра, робитиму це і це». Мені набагато ліпше вдавалося засліплювати людей.

Будь-який сильний хлопець може когось засліпити. Але трюк був у тім, щоб бути підступнішим і перехитрити їх. Більшість людей думали: «Вони мене розкусили, піду звідси». Але тільки не я. Якась леді могла цілий день тримати руку на своєму гаманці, і ми спостерігали й спостерігали за нею, а вона все тримала руку в кишені. Ми ходили за нею, а потім кидали її, залишивши спостерігати за нею одного малого хлопчика. І тут вона на кілька секунд послаблювала свою оборону, відвернувшись на щось – ось тут він і брав її. А потім він зникав. І перш ніж йшли, ми чули задушевний крик: «А-А-А, мої гроші, мої гроші!» Це було божевільно. Але нам було плювати.

Найпростішим було вирвати чийсь золотий ланцюжок. Я займався цим у метро. Я сідав біля вікна. Тоді можна було відкривати вікна в вагонах метро. Тож я опускав кілька вікон, і коли вагон зупинявся і нові пасажири заходили і сідали біля вікна, я схоплювався щойно потяг починав повільно розганятися і зривав по дорозі їхні ланцюжки. Вони верещали й дивились мені вслід, але не могли вискочити вслід за мною з поїзда. Я лагодив застібку й залишав ланцюжок на кілька днів у себе, він добре пасував мені і я ним хизувався, аж доки не продавав його, до того, як старші хлопці заберуть його в мене.

Попри те, що я почав здобувати статус, мені зовсім не вдавалося заводити стосунки з дівчатами. Вони мені подобались, але я зовсім не розумів, як сказати їм про це. Одного разу я дивився, як дівчата стрибали через скакалку, вони мені сподобались і я захотів пострибати з ними. Тож я почав їх дражнити, і тут, просто на рівній дорозі ці п’ятикласниці стали лупцювати мене. Я валяв із ними дурня, але вони сприйняли все всерйоз і просто напали на мене зненацька. Я занадто пізно серйозно задумався навчитись давати здачі. На той момент, хто б не підійшов й не спробував би взяти верх наді мною – будь-хто вигравав. Я не хотів із ними битися.

Ні для моєї матері, ні для сестри не було секретом те, що я грабував і вів антисоціальний спосіб життя, щоб заробити нам грошей. Вони бачили мій гарний одяг, і я приносив їм їжу – піцу, бургер Кінг і МакДональдс. Моя мати знала, що нічим добрим я не займаюсь, але тоді вже пізно було мене перевчати. Я став дитиною вулиць. Вона думала, що я злочинець і що я погано закінчу. Певна річ, вона вже бачила таке раніше – дітей, як я, і що з того виходило. Я крав що завгодно і в кого завгодно. Для мене не було жодних перешкод.

Моя мама визнавала за краще жебракувати. Мене бентежило те, якою занадто чесною вона була. Вона завжди випрошувала гроші; просто вона такою вродилась. Я давав багато грошей сестрі на наше господарство, щоб вона допомагала мамі. Іноді я давав мамі сотню баксів, але вона не повертала їх мені. Вона зовсім мене не поважала. Я говорив: «Ма, ти винна мені трохи грошей». А вона просто відповідала: «Та ти мені життям зобов’язаний, малий. Не збираюсь тобі нічого повертати».

Великі діти з нашої округи знали, що я краду, тож вони відбирали в мене гроші, прикраси й моє взуття, а я боявся говорити про це мамі. Я просто не знав, що мені робити. Вони били мене і відбирали у мене голубів – вони знали, що всі ці знущання наді мною зійдуть їм з рук. Баркім не навчив мене битися. Він просто навчив мене одягатися в гарний одяг і мити дупу. Зазвичай, коли хтось кричав на мене на вулиці або гнався за мною, я просто кидав свої речі й тікав. Тож наді мною знову знущалися, але тепер я був більш примітним.

Я ставав старшим, і мені завжди хотілось бути в центрі уваги. Мені хотілось бути тим пацаном, який говорить всяку фігню типу: «Я тут найкрутіший на районі», «У мене найкращі пташки». Я хотів неодмінно бути тим вуличним пацаном, дотепно балакаючим бичком, але… я був для того занадто сором’язливий і незграбний. Якби я тільки спробував отак патякати, хтось неодмінно підходив до мене і бив мене по голові: «Стули пельку, нігер». Але я відчув смак того, як це купатися в променях уваги публіки, коли встряв у свою першу вуличну бійку.

Одного дня я пішов в округу на Кроун-Хайтс і пограбував будинок зі старшим товаришем. Ми знайшли там 2200 доларів і він відстебнув мені з них 600. Я взяв їх і пішов до зоомагазину купити на сотню собі голубів. Їх запакували мені в коробку, і власник магазину допоміг мені дійти з ними до метро. Коли я вийшов із потяга, хтось із моєї округи допоміг мені дотягнути коробку до закинутого будинку, де я ховав своїх голубів. Але цей мій помічник пішов і розповів комусь із дітей нашого кварталу, що у мене є всі ці птахи. Отож хлопець на ім’я Гарі Флаверс і його друзі прийшли і почали мене обкрадати. Моя мама побачила, як вони вовтузяться з моїми птахами, і сказала мені. Я вибіг на вулицю і зіткнувся з ними віч-на-віч. Вони побачили, що я наближаюсь, і припинили хапати птахів, але Гарі продовжував тримати одного голуба під курткою. До того моменту навколо нас зібрався неабиякий натовп.

– Поверни мені мого птаха, – сказав я.

Гарі витягнув птаха з-під куртки.

– Хочеш цю пташку? Ти хочеш цю чортову пташку? – звернувся він до мене. І він просто скрутив птахові голову й жбурнув його в мене, так що кров із нього хлюпнула мені в обличчя та на сорочку.

– Бий його, Майку, – крикнув мені один із моїх друзів. – Не бійся, просто вдар його.

До того я завжди боявся битися з будь-ким. Але там, у нашому районі, був старший хлопець на ім’я Уайз – колишній боксер Поліцейської Атлетичної Ліги. Він, бувало, курив із нами косяк і, одурівши, починав боксувати. Я спостерігав за ним, а він говорив: «Давай, йди сюди«. Але я ніколи навіть не намагався вдарити його. Але я пам’ятав його стиль.

Тож я подумав: «До дідька лисого!» Мої друзі були шоковані. Я був без поняття, що роблю, але я завдав кілька навіжених ударів, один з яких досяг мети й Гарі впав. Уайз перескакував під час своїх поєдинків із тінню, то ж моя дурна дупа також, поклавши Гарі, почала стрибати. Просто мені здавалось, що це найправильніша річ, яку треба робити. Практично весь квартал стежив за моїм тріумфом. Усі почали кричати і аплодувати мені. Це було неймовірне почуття, попри те, що моє серце калатало, як навіжене.

«Дивись, нігер скаче», – засміявся один хлопець. Я намагався зробити виворіт Алі, але він мені не вдавався. Але почуття того, що мені вдалось постояти за себе, було надзвичайно приємним, як і те, що всі аплодували мені і давали пятюню. Думаю, під усією тою сором’язливістю, я завжди був запальним та цікавим хлопцем.

Я отримав геть новий рівень поваги на вулиці. Тепер, замість того, щоб питати мою маму: «А чи не вийде Майк із нами погуляти?», діти питали: «А можна Майк Тайсон піде з нами?» Інші пацани приводили своїх хлопців, щоб ті билися зі мною, і всі інші робили свої ставки на перможця. Тепер у мене з’явилося додаткове джерело доходу. До мене приїздили з інших районів міста. Я багато вигравав. І навіть коли перемога була не за мною, хлопці, що відбились від мене, казали: «Чортяка! Тобі ж тільки одинадцять?» Ось так мене почали впізнавати в Брукліні. За мною водилась така репутація, що я готовий битися з будь-ким – дорослим чи малим. Але ми не дотримувалися на вулиці правил Маркіза Квінсберрі. Якщо ти надер комусь дупу, це ще не означає, що все скінчено. Раз йому не вдалось побороти тебе в бійці, він міг відшукати інший шлях: інколи він приходив із друзями, і вони били мене разом кийками.

Я почав потроху мстити за побої,