II. Сюрприз для Метью Катберта

Тринадцять кілометрів до станції Метью Катберт і його гніда кобила подолали неспішним підтюпцем. Це була чудова дорога, по обидва боки якої виднілися доглянуті фермерські садиби. Часом вона перетинала то лісок із запашними смолистими ялицями, то долину, де до неї тягнулися гілки дикої сливи, рясно вкриті суцвіттями. Повітря наситили своїм ароматом яблуневі сади, луки губилися на горизонті в опалових і пурпурних відблисках, а пташки співали так, ніби це був єдиний погожий літній день…

Метью насолоджувався поїздкою. Її псували тільки ті хвилини, коли йому доводилося вклонятися жінкам, що зустрічалися йому дорогою. На острові Принца Едварда було заведено вітатися і зі знайомими, і з незнайомими.

Річ у тім, що Метью боявся всіх жінок, крім своєї сестри Мерил і пані Рейчел. Він не міг позбутися неприємного враження, що ці таємничі істоти потай сміються над ним. Власне, так воно й було. Бо як іще, скажіть, будь ласка, вони могли реагувати на таку дивну зовнішність – нескладна фігура, довге із сивиною волосся, що спускалося на згорблені плечі, й пишна, м’яка темна борода, яку він не голив років з двадцяти. Правду кажучи, відтоді змін відбулося не так і багато. Хіба що у волоссі не було сивини.

Коли Метью нарешті дістався Брайт Ривера, то відзначив, що поїзда й близько не було. Він подумав, що приїхав надто рано, тому прив’язав кобилку у дворі маленького привокзального готелю й рушив до станційної будівлі. Довга платформа була майже порожня. Єдина жива істота – маленька дівчинка, яка сиділа на покрівельних дошках, складених у самому кінці перону.

Метью, здалеку завваживши жіночу стать, швидко прослизнув у приміщення, навіть не подивившись у той бік. Якби ж то він повернув голову, то одразу б відчув надлюдське напруження і в її позі, й у виразі обличчя. Вона сиділа, очікуючи на когось або щось, а оскільки інших справ у неї не було, то віддавалася чеканню з усією пристрастю, на яку була здатна.

Метью зіткнувся з начальником станції біля квиткової каси, яку той замикав, збираючись додому на вечерю. На його запитання, чи скоро має прибути поїзд, що о п’ятій тридцять, службовець бадьоро відповів:

– Він уже прийшов і пішов пів години тому. З нього висадили пасажира, який чекає на вас, – маленька дівчинка. Вона сидить отам на дошках. Я запропонував їй пройти в кімнату очікування для дам, але вона дуже серйозно повідомила мені, що вважає за краще залишатися просто неба. «Тут більше простору для уяви», – ось як пояснила. Оригінальна дівчинка, мушу завважити.

– Я не чекаю ніякої дівчинки, – сказав Метью безпорадно. – Я приїхав за хлопчиком. Він повинен бути тут. Пані Александер Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.

Начальник станції присвиснув.

– Схоже, тут якась помилка, – припустив він. – Пані Спенсер вийшла з поїзда з цією дівчинкою й залишила її на моє піклування. Вона сказала, що дівчинка із сирітського притулку, а ви з вашою сестрою берете її на виховання й сьогодні за нею приїдете. Це все, що мені відомо. І я тут більше ніяких сиріт не ховаю, – додав чоловік жартівливо.

– Незрозуміло, – сказав Метью розгублено, шкодуючи, що тут немає Мерил, яка одразу розібралася б у ситуації.

– Ну, вам краще розпитати дівчинку, – порадив начальник станції безтурботно. – Я впевнений, вона зуміє пояснити – язик у неї підвішений, не сумнівайтеся. Може, в них не було хлопчиків того сорту, що вам потрібен.

І він поспішив додому, бо був дуже голодний. А нещасний Метью мав зробити те, що було для нього гіршим, ніж увійти в лігво лева: підійти до дівчинки, незнайомої дівчинки, дівчинки з притулку й запитати в неї, чому вона не хлопчик. Метью внутрішньо застогнав, коли повернувся й повільно, човгаючи, попрямував у кінець перону.

Тим часом дівчинка не зводила з нього очей від появи на платформі й дотепер. Чого не скажеш про Метью, який і не думав дивитися на неї, та навіть якби й глянув, то не вгледів би нічого. Однак будь-який пересічний спостерігач побачив би ось що…

То була дівчинка років одинадцяти в дуже короткій, затісній і просто огидній сукенці жовтувато-білого кольору. Також на ній був вицвілий коричневий матроський капелюшок, а з-під нього на спину лягали дві дуже товсті коси, руді, як вогонь. Личко в неї було маленьке, бліде й худеньке, суціль всипане ластовинням, на ньому вирізнялися широкий рот і великі очі, які здавалися то зеленими, то сірими залежно від освітлення та настрою їхньої власниці.

Уважніший спостерігач міг би розгледіти, що підборіддя в дівчинки – рішуче й гостре, в очах таїлась жвавість і кмітливість, губи – красиво окреслені, лоб високий і розумний – словом, наш проникливий глядач завважив би одухотворену душу, що живить тіло сироти, яку Метью так безглуздо боявся.

Проте чоловік був позбавлений тяжкої необхідності заговорити першим. Тільки-но дівчинка побачила, що він прямує до неї, одразу зіскочила з дощок, схопила однією смагля-вою худенькою рукою пошарпаний старомодний саквояж, а другу простягнула йому й проказала гучним і приємним голосом:

– Чи правильно я розумію, що ви – пан Метью Катберт із Зелених Дахів? Дуже рада вас бачити. Я вже почала непокоїтися, що ви не приїдете за мною, й намагалася уявити все, що могло вас затримати. Відтак вирішила: якщо ви не приїдете сьогодні, я піду до тієї великої дикої вишні біля повороту й влаштуюсь там на ніч. Це було б зовсім не страшно, навпаки – чарівно спати на дикій вишні, серед білих суцвіть, у місячному сяйві, як гадаєте? Можна уявити, що живеш в мармуровому палаці, правда? Якби ви не приїхали сьогодні, то, я впевнена, неодмінно приїхали б за мною завтра вранці.

Метью незграбно потиснув худеньку маленьку руку й одразу вирішив, як вчинити. Він не казатиме цій дитині із сяючими очима, що сталася помилка. За нього це зробить Мерил, коли вони приїдуть додому. У будь-якому разі її не можна залишити в Брайт Ривер, хай навіть і сталася помилка. Тож всі питання й пояснення можна відкласти до того моменту, коли вони благополучно повернуться в Зелені Дахи.

– Даруй за запізнення, – сказав він несміливо. – Ходімо. Кабріолет там, у дворі. Давай мені саквояж.

– О, я сама можу його нести, – проказала дівчинка весело. – Щоправда, в ньому все моє земне майно, але він зовсім не важкий. До того ж тільки я знаю, як його треба тримати, щоб ручка не відвалювалася. Це дуже старий саквояж.

О, я дуже рада, що ви приїхали, нехай навіть поспати на дикій вишні було б приємно. Нам далеко їхати, так? Пані Спенсер сказала – тринадцять кілометрів. Це добре, бо я люблю їздити. О, як це чудово, що я житиму у вас і вам належатиму! Я ніколи не належала нікому… по-справжньому. Але притулок – це найгірше, що могло статися. Я провела там лише чотири місяці, проте й цього було достатньо.

Впевнена, ви ніколи не були сиротою в притулку, тож не можете зрозуміти. Зазначу тільки: це найгірше, що тільки можна уявити. Пані Спенсер сказала, що недобре так говорити, але я ж не маю на увазі нічого поганого. Дуже легко зробити ненавмисно щось недобре, навіть не здогадуючись про це, правда?

Розумієте, вони були добрі, ці вихователі в притулку, але там так мало простору для уяви… хіба що інші сироти. Було досить цікаво уявляти різні речі про них: наприклад, що дівчинка, яка сидить поруч, насправді дочка якогось графа, викрадена маленькою в батьків злою нянькою, яка померла раніше, ніж встигла в цьому зізнатися. Я зазвичай не спала ночами й уявляла щось на кшталт цього, бо вдень не мала часу. Може, саме тому я така худа… адже я страшенно худа, правда? Одні кістки. Я люблю уявляти, що я гарненька й пухкенька, з ямочками на ліктях.

Тут супутниця Метью замовкла, почасти тому, що захекалася, а почасти тому, що вони зупинилися біля кабріолета. Вона також не промовила й слова, поки вони виїжджали зі станції та спускалися з крутого пагорба. Дорога тут так глибоко врізалася в м’який ґрунт, що краї її, порослі квітучими дичками й тендітними берізками, підіймалися на кілька футів над головами тих, хто їде.

Дівчинка простягнула руку й відламала гілку дикої сливи, яка зачепила бік кабріолета.

– Правда, красиво? Що вам нагадує це дерево, яке схилилося до дороги, все біле й мереживне? – запитала вона.

– Мм… не знаю, не думав, – сказав Метью.

– Звичайно ж, наречену – наречену, всю в білому, під чарівною мереживною вуаллю. Я ніколи не бачила наречену, але можу уявити, що саме так вона виглядає. Не впевнена, що коли-небудь стану нареченою. Я така негарна, що ніхто ніколи не захоче зі мною одружитися… ну, може, тільки іноземний місіонер. Вважаю, місіонер не повинен бути надто розбірливим.

Водночас сподіваюся, що коли-небудь у мене буде біла сукня. Це моє уявлення про вершину земного блаженства.

Я так люблю красиві сукні. У мене жодного разу в житті не було такої, скільки я себе пам’ятаю… зате є чого чекати від життя, правда? А втім, я можу уявити, що одягнена чудово. Сьогодні вранці, коли я їхала з притулку, мені було так соромно вдягати цю жахливу стару сукню. Там, розумієте, всім сиротам доводиться носити такі. Один торговець з Хоуптона минулої зими пожертвував притулку триста ярдів цієї тканини. Деякі казали, що він просто не зміг її продати, але я краще віритиму, що він зробив це від чистого серця, а ви як гадаєте?

Коли ми сіли в поїзд, у мене було таке відчуття, ніби всі дивляться на мене з жалістю. Тоді я одразу уявила, що на мені красива сукня з блідо-блакитного шовку. Чому саме така? Та вже коли уявляєш, то можна ж уявити щось путнє! А на голові – великий капелюшок, увесь у квітах і з пір’ям, що погойдується від вітру. І золотий годинник, і тонкі шкіряні рукавички, і туфельки. Я відразу відчула себе щасливою й насолоджувалася цією поїздкою на острів всім своїм єством.

Мене зовсім не нудило на поромі. І пані Спенсер теж не нудило, хоч зазвичай її нудить. Вона сказала, що в неї не було на це часу, бо треба було стежити, щоб я не впала за борт. А також додала, що в житті не бачила нікого, хто б так крутився, як я. Проте якщо це допомогло їй уникнути морської хвороби, то просто щастя, що я так крутилася, правда? Просто я хотіла побачити все, що можна було побачити на поромі, бо не знала, чи випаде ще така нагода.

О, скільки вишень, і всі цвітуть! Цей острів – справжній сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й раніше чула, що острів Принца Едварда – найкрасивіше місце на світі, й часто уявляла своє життя тут, але ніколи не припускала, що це станеться насправді. Чудово, коли уявне здійснюється, правда?

Які дивні ці червоні дороги! Коли ми сіли в поїзд в Шарлот-тауні й за вікнами з’явилися червоні дороги, я запитала пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає і попрохала, заради Бога, не ставити їй більше запитань, бо вже почула їх від мене, напевно, тисячу. Гадаю, що так воно й було, але як же зрозуміти різні речі, якщо не можна ставити запитань? А чому ці дороги червоні?

– Мм… направду… не знаю, – зізнався Метью.

– Що ж, це ще одне запитання, на яке, може, коли-небудь знайдеться відповідь. Хіба не радісно подумати, що ще так багато всього треба дізнатися? Саме тому я рада, що живу, – це такий цікавий світ. І він не був би й наполовину таким захопливим, якби ми всі про все знали, правда? Тоді не було б простору для уяви, адже так? Але, може, я занадто багато розмовляю? Мені завжди роблять зауваження. Може, ви хочете, щоб я не говорила? Скажіть тільки, і я перестану. Я можу перестати, якщо захочу, хоч це важко.

Метью, на свій великий подив, почувався напрочуд добре. Як всі мовчазні люди, він любив балакунів, якщо вони теревенили,