Цікаво простежити за динамікою ювілеїв композитора, що опосередковано відображають відношення українського суспільства до одного з найвизначніших митців свого часу. Перший урочистий ювілей був 1988 року. Мирославу Михайловичу виповнилось 50 років, і у філармонії вперше звучать його транскрипції каприсів Паганіні. Тоді він ще не створив повного циклу 24 каприсів – лише кілька надзвичайно яскравих п’єс, яким композитор надав фантастично сучасного звучання, перетворив романтичні образи у захопливу гумористичну мандрівку епохами й стилями. За кілька днів у концертному залі Львівської консерваторії імені М. Лисенка вперше виконують прелюдії і фуги для фортепіано, які так само перевертають звичне уявлення про зміст класичної поліфонії. Не забуваймо, це ще сутінки радянської епохи, така відверта іронія в строгих формах поліфонічного циклу межує із викликом загальноприйнятим нормам й ідеалам. Частина публіки в захваті, частина збентежена і не знає, як реагувати. Сам композитор не зважає на списи, які ламаються довкола його творчості, і з олімпійським спокоєм зберігає притаманну йому незворушність і деяку загадковість постави.
Серед численних національно спрямованих подій «на порозі Незалежності», в яких брав участь Скорик, варто згадати легендарний фестиваль-конкурс української популярної музики «Червона рута», що проводився в Чернівцях 17–24 вересня 1989 року і кардинально змінив позицію національної естради. Мирослав Скорик не побоявся очолити журі конкурсу, попри значний тиск партійних органів на організаторів «націоналістичної» ініціативи. Знаменно, що лауреати та дипломанти цього конкурсу на кілька наступних десятиліть стали символом оригінальної української популярної пісні: володар Гран-прі Василь Жданкін, Тарас Курчик, Марія Бурмака, Тарас Чубай, сестри Тельнюк, та учениця Скорика Леся Горова.
Важливою сторінкою діяльності Мирослава Скорика стало керівництво камерним оркестром студентів тоді ще Вищого музичного інституту імені М. В. Лисенка (з 2007 року Львівської Національної музичної академії імені М. В. Лисенка). З колективом, що невдовзі почав називатись Львівський камерний оркестр «Академія» Скорик був пов’язаний до кінця життя, співпрацював з друзями-однодумцями: концертмейстером Артуром Микиткою та диригентом Ігорем Пилатюком. Для оркестру готував цікаві програми, створив ряд оригінальних опусів, оркестрових транскрипцій класики, сучасного популярного мистецтва. З цими програмами оркестр виступав на численних конкурсах (звідки завжди повертався з нагородами), фестивалях, авторських та тематичних концертах в Україні й за кордоном.
Загалом за період Незалежності відбувається неймовірне «географічне» розширення концертної діяльності та промоції творів композитора у світі. Успішні концерти самого Маестро і виконання його творів у США і Канаді, Австралії й Німеччині, Австрії й Польщі та інших країнах засвідчили найвищу художню вартість його музики не лише для українців, але й для меломанів різних куточків планети.
Починаючи від перших років, коли врешті впала «залізна завіса» і можна було вільно виїжджати, не звітуючи «відповідним органам» і не питаючи в них дозволу, Мирослав Скорик з радістю відкриває для себе світ – а світ відкриває для себе видатного українського митця. Свобода пересування країнами і континентами не лише дозволила побачити й оцінити нові мистецькі перспективи і досягнення. Інтенсивні контакти з провідними митцями та колективами різних країн дали йому нові імпульси для композиції – над творами, написаними у перше десятиліття Незалежності, сміливо можна поставити гасло: «американський період», коли Скорик більше перебував за океаном, ніж в Україні. Плідність творення була зумовлена можливістю виконання на престижних світових естрадах США і Канади, рядом замовлень від меценатів, запрошеннями на музичні фестивалі тощо. Вплинула на його рішення і складна фінансова ситуація «жорстоких дев’яностих», коли з України у різні куточки світу виїхали на заробітки кілька мільйонів осіб.
Композитор говорив про причини своїх великих мандрів спокійно, нічого не приховуючи, не прикрашаючи дійсність, проте й об’єктивно оцінюючи реальну ситуацію. На запитання в інтерв’ю про причини його тривалого перебування за кордоном, відповідав прямо: «Ну, бачте, така була ситуація тоді, в Україні. Пам’ятаю 1989 рік у Львові. В гастрономі, де я спробував щось купити, продавчиня ‘‘послала’’ мене так голосно й так далеко, що в пошуках заробітку я згодом опинився в Америці, а потім і в Австралії. Вирішив спробувати іммігрантського хліба. Ні, я не працював! Просто тимчасово виїжджав, коли настали скрутні часи – у 1990-ті. Доводилося заробляти. Мене запросили спочатку з української діаспори. Виступав із концертами своїх творів, зокрема як піаніст. Перебував здебільшого в Нью-Йорку. Трохи жив у Австралії, там у мене родичі. Як і всі тоді, боровся зі скрутою як міг. Але це не була стала робота за кордоном. Я навіть офіційно залишався тут на роботі, просто брав відпустку власним коштом на рік і виступав за кордоном. Час від часу повертався, працював в Україні, а тоді знову їхав…»[1].
Особою, яка на початку 1990-х років запросила Мирослава Скорика до США, був Вірко Балей (нар. 1938), композитор і диригент українського походження, професор Невадського університету. У Лас-Вегасі 1971 року він організував щорічний фестиваль сучасної музики, на який після падіння «залізної завіси» запрошував українських музикантів, у тому числі й Скорика. Для Лас-Вегаса композитор написав Другий скрипковий концерт, солістом в якому виступив знаменитий український скрипаль Олег Криса. Він же став першим виконавцем Другої скрипкової сонати на американському континенті.
Були й інші меценати, які підтримували українських музикантів – і тих, які тільки приїжджали з концертами, і тих, які постійно жили в США – Олега Крису, Миколу Сука, Юрія Мазуркевича, Олександра Слободяника, Володимира Винницького, Наталію Хому, Соломію Сороку та багатьох інших. Серед меценатів слід назвати композитора і громадського діяча Ігоря Соневицького (1925–2006). Заснована ним 1983 року «Музична Ґражда» (Music and Art Center of Greеn County) – Центр Української Культури у місті Гантер протягом кількох десятиріч був і залишається важливим «вікном української культури» в Америці. На фестивалях української музики, що проводилися при Центрі, часто виступав сам Мирослав Скорик і постійно звучали його твори. Прилучилась до популяризації творчості композитора й Ірена Стецура (1938–2012), засновниця музичної серії в Українському інституті Америки.
Варто згадати ще кількох осіб, що відіграли істотну роль у поширенні музики Мирослава Скорика у Новому світі. Серед них назвемо Володимира Винницького (нар. 1955), лауреата численних конкурсів піаністів, зокрема й такого престижного як Міжнародний конкурс імені Маргарити Лонг в Парижі. Уродженець Львова, він закінчив Московську консерваторію, переїхав у США на початку 1990-х років і певний час був адміністратором фестивалю «Музичної ґражди» в Гантері (перейнявши цю функцію після смерті засновника музичного форуму Ігоря Соневицького), тривалий час викладав фортепіано в університеті Чарльстону (Південна Кароліна). Винницький часто виступав в дуеті з Мирославом Скориком, зокрема надзвичайною популярністю користувалися їх виступи з джазовими обробками класики та з п’єсами в джазовому стилі самого Маестро.
Тісні контакти пов’язували композитора з іншими українськими музикантами – віолончелісткою, лауреаткою Міжнародного конкурсу імені П. Чайковського в Москві Наталією Хомою (нар. 1963), піаністами Олександром Слободяником (1941–2008) та Миколою Суком (нар. 1945). Скорик виступав разом з учасниками квартету імені Миколи Леонтовича (цей колектив 1999 року дав низку концертів у США, присвячених 60-річчю композитора). Ряд творів цього десятиліття, зокрема Третій концерт для фортепіано з оркестром, п’єса „A-r-i-a” для віолончелі, симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», Партита № 7 виникли під безпосереднім враженням перебування Скорика на американському континенті, призначені здебільшого для конкретних виконавців і колективів.
Та попри успіхи артистичної американської одіссеї, Мирослав Скорик завжди повертався в Україну. В одному з інтерв’ю він сам пояснює таке рішення без зайвого патріотичного пафосу, але дуже переконливо: «Дякувати Богу, вдавалося попрацювати то там, то там і якось пережити ті часи. Тому це й поверненням назвати не можна. Напевне, я міг би в Америці залишитися дуже легко ще в 1980-ті. Але я був свідомий того, що тут все-таки важко пробитися. Тому щоразу, коли проводжу фестиваль ‘‘Київ Мюзик Фест’’, намагаюся запросити когось з талановитих музикантів, яких доля занесла в чужі краї. Я навіть шість своїх концертів для скрипки з оркестром написав для українських музикантів-емігрантів: концерт № 2 створив для американського українця Олега Криси, № 3 – для Юрія Харенка з Нью-Йорка, № 4 – для Юрія Мазуркевича з Бостона, № 5 – для львів’янина Олега Каськіва зі Швейцарії, № 6 – для Олега Бєлова, який мешкає в Німеччині, але родом з Хмельницького. Мало того, я запросив цих скрипалів з різних країн світу додому, й вони виступали з цими концертами в Україні. Я відчуваю, що ті, хто залишився тут, із задоволенням хотіли б приїхати в Україну. Тобто, попри матеріальний добробут, є якась ностальгія, яка не відпускає. Навіть тоді, коли людина зовні в чужій країні видається успішною й нібито щасливою»[2].
А в іншому інтерв’ю висловлюється ще більш радикально: «Композитору важко увійти в іншу національну традицію. Тому що, кожна місцина має свою особливість. Для того, щоб увійти у традицію іншого народу, потрібно з десяток років. Навряд чи це дало б позитивний результат. Навіть маючи таку можливість – я розумів, що моє місце у своїй країні… Я б сказав, що тіні забутих і незабутих предків живуть у композиторі»[3].
І Скорик не просто повертався: привозив нові ідеї, плани, задуми, які успішно реалізовував і які залишались у львівській культурі важливими історичними віхами. Великим відкриттям і справжнім потрясінням для слухачів – як професійних музикантів, так і широкого кола меломанів – став фестиваль «Музика українського зарубіжжя» у 1991 році, у програмі якого вперше у Львові прозвучали твори Стефанії Туркевич, Мар’яна Кузана, Зеновія Лавришина, Лариси Кузьменко, Андрія Гнатишина, Романа Придаткевича, Антона Рудницького, Михайла Гайворонського, Івана Вовка, Павла Печеніги-Углицького, Юрія Фіали, Юрія Оранського та деяких інших. Ця мистецька подія значно розширила уявлення про межі української культури і поруч з фестивалем «Київ Музик Фест» допомогла усвідомити істинний розмах національного музичного мистецтва.
У 1993 році Скорик як Голова Львівської організації Спілки композиторів України ініціює ще одну безпрецедентну на ті часи акцію – тематичний конкурс «Пам’яті жертв голодомору – композитори України». Це сьогодні вшанування мільйонів жертв, що померли в 1932–1933 роках від голоду, видається самоочевидним: у четверту суботу листопада українці запалюють свічку пам’яті і поминають загиблих. Але 1993 року про це ще ніхто не говорив, навіть указ Президента Кучми про «День пам’яті жертв голодоморів» з’явиться лише через п’ять років 1998 року. Тому з боку Скорика це був сміливий крок, який засвідчив його громадянську позицію. Сам він до цієї події написав симфонічну поему «1933», яка вирізняється в спадщині композитора незвичною музичною мовою: для художнього відтворення трагедії, яка не має і не може мати пояснення у категоріях гуманістичних цінностей, митець використовує виразовий арсенал авангарду, таким чином підкреслюючи нелюдський характер вселенського злочину комуністичної системи.
У 1995 році у Львові засновано міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти», в рамках якого виконувались авангардні твори світових композиторів. Скорик, хоч і невеликий прихильник авангарду, що доволі рідко й ощадно застосовував авангардні прийоми у власних творах, охоче прилучився до організаторів і увійшов у мистецьку раду фестивалю. У 1996 році у Львові відбувся ще один фестиваль, зініційований Мирославом Михайловичем, – «Дні американської й української музики у Львові», в якому поруч з музикою української діаспори і сучасних митців України прозвучали твори американських композиторів різних поколінь і мистецьких уподобань.
Згадані музичні акції – лише невелика частка вагомих культурно-просвітницьких подій, які відбулися завдяки таланту, авторитету, наполегливості та пасіонарності Мирослава Скорика. А ще ж були концерти з творів репресованих композиторів, форуми молодих, виконання музики минулих століть, відредагованих, а по суті – відроджених Маестро, постановки опер галицьких композиторів, теж за його редакцією. Залишається лише дивуватись, звідки він брав сили й енергію, щоби не лише досконало втілювати усі організаційні ідеї, але і знаходити час для творчості.
Вище вже згадувалося, що 1990-і можна назвати «американським періодом» у творчості композитора. А ще в монографії, присвяченій Скорикові, я окреслила музику, написану ним в останнє десятиріччя XX ст. метафорою «стильової гри». У творах цих років відчувається прагнення по-новому повести діалог з минулими епохами і національними культурами. Так, неначе свобода, необмеженість екзистенційного простору, постійні мандрівки країнами і континентами дали поштовх Скорикові вийти на ширший простір у діалозі минулого й сучасного музичного мистецтва.
Тож у його доробку з’являється унікальний цикл транскрипцій 24 каприсів Паганіні для симфонічного оркестру, а поруч – балет з «родинними алюзіями» про Соломію Крушельницьку «Повернення Баттерфляй» з цитатами музики Дж. Пуччіні, трагічна симфонічна поема «1933» – і того ж року Фантазія на теми пісень «Бітлз» для струнного оркестру, ностальгійна і світла симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», до 100-річчя української еміграції в США – і вишуканий барвистий мініатюрний цикл «Пори року» для мішаного хору a capella, а ще два химерні твори, в яких трагічність переплітається з сарказмом, звороти банальних масових і кабаретових мелодій – з трагічно сповідальними, молитовними епізодами: «Диптих» для струнного квартету (версія для камерного оркестру) та Концерт № 3 для фортепіано з оркестром. Тоді ж продовжується діалог з музикою різних епох і народів, що виливається у транскрипції для камерного оркестру – від Й. С. Баха, В. А. Моцарта, до «Кол Нідре» М. Бруха і популярних джазових мелодій.
60-річний ювілей композитора 1998 року святкують дуже пишно: численними концертами у Львівській опері, філармонії, Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. Абсолютним потрясінням стає Третій фортепіанний концерт, солістом у якому виступає сам автор. Мізансцена десятирічної давнини повторюється, навіть з більш гостро розділеними полюсами: частина публіки вражена сміливістю й оригінальністю задуму, інша ж обурюється «ляпасом доброму смаку». Та байдужим не залишається ніхто. Невдовзі – всього за три роки – цей же спалах протилежних емоцій викличе опера «Мойсей» і навіть вихлюпнеться на сторінки львівської преси. Лише з плином часу стане зрозумілим, якими пророчими були візії Скорика і в Третьому концерті, і в «Мойсеї», якої сили художня алегорія в них закладена.
У 1999 році Мирослав Скорик повернувся в Україну вже на триваліший час (що не виключає його регулярних виїздів за кордон). Продовжував працювати у Львівській національній музичній академії імені М. Лисенка, далі керував Львівською організацією СКУ, а паралельно їздив до Києва, де провадив клас композиції в Національній музичній академії України імені П. Чайковського. У 1999 році, після смерті Івана Ляшенка, очолив Інститут музичної україністики та кафедру української музики у цьому ж столичному навчальному закладі. У 2000 році Мирослав Михайлович одружився з журналісткою Адріаною Стельмах.
Переступивши поріг XXI століття, композитор ні на мить не зупиняється у творчому, педагогічному, організаційному поступі. Після смерті одного зі своїх найталановитіших учнів, Івана Карабиця, 2002 року Мирослав Скорик переймає керівництво міжнародним українським музичним фестивалем «Київ Музик Фест», що представляє обличчя сучасної національної музики у світовому просторі. У складний для високого мистецтва час, з 2006 до 2010 року разом зі своїм колишнім учнем і другом Євгеном Станковичем очолює Спілку композиторів України. У 2012 році погоджується стати художнім керівником Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка і виконує цю творчо-організаційну функцію наступні чотири роки. Надалі викладає композицію і виховує нові генерації українських митців, виступає з концертами як піаніст, гастролює в багатьох країнах світу, диригує оркестром «Академія» і пише музику, «не збавляючи обертів». Взагалі масштаб діяльності композитора – неймовірний! Теоретичні праці, педагогічна діяльність, редакторська робота, культурно-просвітницькі здобутки – кожна з цих ланок діяльності, навіть поза творчістю, могла б забезпечити йому належне місце в історії вітчизняної культури, в кожній він виступає як першовідкривач, що прокладає нові незвідані шляхи, виступає на крок вперед, іноді всупереч загальноприйнятим канонам, вводить в обіг нові, нереалізовані раніше поняття і категорії. Дещо навіть шокуючи спочатку, доволі швидко його надбання поширюються, природно уживаються з правилами і переконаннями, а водночас відкривають шляхи до нових етапів розвитку.
Відлік нового тисячоліття Скорик символічно розпочинає першою у своєму доробку оперою «Мойсей» за поемою Івана Франка (факт сам собою унікальний – спеціально переглянула літературу і не знайшла жодного аналогічного випадку, щоби композитор свою першу оперу створив після 60 років). Але не тільки цим Маестро дивує своїх прихильників. Творчість двох останніх десятиліть напрочуд інтенсивна і багатогранна, постає винятково об’ємною за жанрами, тематикою, стильовими знаками. Прагнення охопити якомога ширше коло художніх смислів неначе уособлюють невпинний шлях великого композитора до глибшого осягнення духовної істини. Невипадково після десятиліть заборони церкви атеїстичною комуністичною владою Мирослав Михайлович, правнук священника Амвросія Крушельницького, так активно звертається до духовної царини. Один за одним виникають псалми для різних хорових складів, для сопрано з оркестром, Духовний концерт (Реквієм), «Молитва», Літургія святого Іоанна Золотоустого, багато зразків релігійної творчості з’являється і серед його транскрипцій музики минулого. Водночас алегоричного філософського звучання набуває у нього інструментальний концерт.
Широкій публіці останні роки зі Скориком запам’яталися феєричними виступами на концертній естраді, де він виконував як піаніст (соло, в дуеті чи у супроводі оркестру) свої джазові твори та обробки. «Любов його юності» – естрадна музика, популярні пісні, джаз, з особливим шармом і елегантністю зазвучали в інтерпретації зрілого митця.
2008 рік – Маестро Мирослав Скорик на вершині визнання і слави, що поширилася далеко за межами України. До 70-річного ювілею у Львові організовується фестиваль і міжнародна конференція, присвячена його творчості. Але лаври класика не заважають йому поруч із філософськими скрипковими концертами, духовною музикою і кантатою «Гамалія» на слова Т. Шевченка давати волю юнацьким захопленням і джазувати на сцені. Скорик залишається у своєму амплуа митця, якому підвладний весь космос музики без поділу на високі й низькі жанри. І в цьому він єдиний і неповторний.
О проекте
О подписке